Смалений Вовка, якого чомусь мають побачити усі.

Моя матуся мала два улюблені вирази.
«Не гніви Бога» і «Ото ти смаленого вовка ще не бачив.»
Переклад обох однаковий: тобі ще не було по-справжньому погано.
Далі завжди була розповідь про важке життя. Яке справді було важким, не сперечаюся. Дитина війни, сім дітей, школа через три села, дядю Адольфа ув'язнили за політично некоректне ім'я, потім став Андрієм, цегляний завод, город, хазяйство.
Про город окремо промовчу. Деякі травми не підлягають публічному обговоренню.
При цьому я навіть не казав, шо у мене, щоб її не лякати. І, якщо чесно, довго думав що смалений вовк це Вовка Смалений, то в нього погоняло таке, лютий мужик, ага.
Апогеєм завжди була чудова історія про те, як вона штукатурила шось у хаті і в неї шов після операції розійшовся «а я отакот однією рукою його зажала, а другою доробила» (коментарів не буде, я не знаю, шо то було)

Нас усіх виховували однаково. Мама моя не була виключенням.

У бабок на лавочках то був взагалі окремий вид спорту.
Сідали. І починали.
–У мене давлєніє.
–У мене подагра.
–У мене ноги.
–У мене дід всирається. і гівно у нього якесь солоненьке
–А де Семенівна?
–А Семенівна вже й не балакає.
Тобто — настільки при смерті що вже мовчить. І все. Крапка. Семенівна перемогла. Решта — срібло і бронза.
Це була спецолімпіада страждань. Зі своїми чемпіонами, своїм п'єдесталом і своїми правилами. Правило перше: страждання = соціальний капітал. Правило друге: не дай бог тобі норм — ти автоматично програв. Правило третє: не дай бог поскаржитися на щось дрібне — смаленого вовка не бачив, іди звідси.
Геніально

У всіх були такі дорослі та і вся література від букваря до шкільної програми — всі транслювали одну просту думку:

«Щастя треба заслужити стражданням. Без страждань — не рахується.»

Антагоністи у книжках жили добре і отримували по заслугах в кінці. Протагоністи страждали від першої сторінки — і це робило їх морально вищими. Буває, читаєш і думаєш: може краще бути антагоністом? Хоч поїв нормально.

І З цим вихованням у голові людина автоматично починає постійно ставити собі одне питання:

А чи достатньо погано складається у мене життя, щоби не відчувати сорому і вважати себе порядною людиною?

З роками я свого вовка побачив. І вовка смаленого і Вовку Смаленого і ще й не таких 3,14159дарів і не такий звіринець. в сраці був гівно бачив
Матусину установку прямо таки перевиконав з запасом, вона б мною пишалась — про що розповідати не буду, бо це не змагання, і я не за цим.

І чесно, навіть десь те покоління зрозумів: є така спокуса. Велика. Коли чергове починає завивати, як все погано — вивалити все своє горе беззаперечне, ткнути в мордяку, залізти на страждальний трон, мовляв, ваша срака на фоні моєї сраки то квіточки. Смаленого вовка ото ви ще не бачили, Бога не гнівітл.

І технічно я б навіть виграв. Семенівна б поступилася.
Але... Стоп. Якого хріна?

Те що мені випало — я собі не обирав. Нікому б не побажав. І воно не зробило мене кращим за когось. Просто зробило мене людиною якій є з чим порівнювати.
П'єдестал страждань уявний. Чемпіон отримує... що саме? Право дивитися зверху вниз на тих кому пощастило більше? Дякую, не треба.

Власне тому і пишу у жанрі гумор.
Не тому що все добре. Не тому що нема про що плакати. А тому що сміятися — дешевше за психолога і веселіше за лавочку з бабками.
Це терапія. Моя особиста. І якщо комусь із читачів теж легшає — значить не дарма.
Що гумор специфічний — не винуватий. Смалений Вовка сформував.