Це вам не кіно (Комора Казкаря ч9)

Почну з того, що новий розділ майже готовий. День, чи два, ще.
Тут усьо.
П'їхали. Поговоримо про цікавеньке. Про хоракерну відмінність літератури.
Трошки флешбекнемо, та перейдемо до більш складного. Взаємодія з читачем, психологізм, філософія тексту - лише верхні шари.
Я тут що вже розповів? Ну, з того, що розкрив достатньою мірою.
Актори - усе, буквально. Увесь текст.
Минулим блогом ми взаємодіяли. Самі стали акторами.
Ви - не усі добровільно. Але, ніхто вас читати не змушував :)
Це і для мене був цікавий та повчальний досвід. Дякую.
Усіма минулими блогами я розвивав одну концепцію. Актори.
Персонажі та предмети, котрі їх характеризують. Предмети, що рухають сюжет, або навпаки, настрій окремої сцени.
Світло, звук, простір та емоцію, як учасників вистави. Навіть, про ролі та участь письменника та читача. Їх взаємодії. Ми трохи структури та ритміки речень торкнулися.
І от.
Що з того?
Як усе це поєднати, аби працювало?
Маємо акторів, лор, сценарій.
Або пишемо навмання.
Похіх, власне, як саме.
Як зробити так, аби читач не загубився?
У сцені, у тексті, у просторі.
У кіно є кадр. Так. Миттєва взаємодія і перехід до іншого кадру. Клята молекула.
Що тоді атом?
Ну, от поки я наступний абзац пишу - подумайте.
Ехех.
Добре-бобре. Це сцена.
Кожен кадр, безумовно, може бути мистецтвом. Але це більш робота режиссера та оператора. Так?
Не зовсім. Деякі сценаристи прописують у сценарії прольоти/наїзди/зміни фокусу. І не лише це. Сцена - не прсто візуал. Це звук та музика(не те саме), ракурси, рух камери,
Стоп! Це ж у кіно? Так? Ми про літературу.
І тут і нас трошки усе інакше.
Ви ж пам'ятаєте, як казав я, що цікаво там, де мистецтва різняться.
Тут, без знаку питання. Я ж нагадав. Ну, от щойно ж.
Так от. Кіно, театр, анімація, література та ігри деякі, навіть - мислять сценами.
Але під ними різні наративні інструменти. Нас тут літературні цікавлять.
Але ж СДУГ, так.
Ви знаєте, що анімація не використовує кінематографічні прийоми, а імітує їх?
І то - це вищий пілотаж вважається.
Хоча, й анімація має достатньо переваг.
А що до літератури?
Це не візуальне мистецтво.
Та, вона може імітувати кінематографічні прийоми.
Власне, кінематографічність - одна з виразних рис сучасної літератури.
Сто років тому не існувало такого поняття, навіть.
Як подібне називали тоді? Живописне, мабуть? Не знаю. Але, десь поруч, здається.
Розфокус - нечіткий/розмитий кадр. Ви його мали змогу бачити ще у перших розділах Бурі. Пряме його використання, коли у очах песонажа пливе. Але йому можна й більш вишукане використання віднайти, я гадаю.
Далі що. Макро зйомка - пейзажний проліт камери. Легендарний жахливий та страшний - довгий опис на абзац. Чи два. Чи більше..
Тааак. Це вона так, здебільшого виглядає.
Можна ще, як політ камери над битвою, замість того, аби плигати по свідомостям учасників. Там трохи інша форма.
Кіношний погляд з відстані у галактику, з від'їздом/наїздом камери.
Чим у літературі різниться?
А тим, що ви можете знехтувати візуалом.
Він - лише така сама частина тексту, а не його основа.
Ось, де, починається цікаве.
Вимкніть камеру.
"Солодка стежка вела його осінніми вулицями. Він не бачив її, але ступав впевнено. Гуркіт підземного переходу проковтнув його кроки. Відлуння гітари, десь там, куди ноги мало не понесли.
Потім.
Поклик був сильнішим.
Гітара припинила плакати.
"Я не здамся без бою!" - крикнув музика йому у спину.
Та він вже бачив мету. Ще сто метрів. Повз театру вниз. Черга та солодкий аромат.
І десь попереду. Ледь чутно.
Там, куди змією тягнеться черга.
... Дві перепічки, будь ласка..."

Скільки візуалу у цій сцені? Описів будь-чого, буквально?

У літерах, якщо рахувати - нуль. У свідомості читача складається картинка суто зі звуків та знайомих відчутів. Тут немає камери.
І це не означає, що писати треба так. Це я просто накидав приклад, аби показати.
Література - має безліч відмінностей та паралелей відносно інших видів мистецтвам.
Коротше, приклад мав на меті сказати.
Можна і так, власне. Просто от вам ще інструмент.
Література імітує не лише кіношні інструменти, музичні ритміки та пейзажні описи та емоційне навантаження притаманне мистецтву.
Що ще?
Сенсорика, аромати, внутрішній потік думок(хоча і кіно це може імітувати).
Що ще цікавого?
Є ще штука і ми її робили. Навіть у цьому блозі.
Література більше розтягнута у часі та пристосована до передачі деталей.
Якщо я вас попрошу "от згадайте це, що початку блогу" - проблем не буде.
Я там про акторів казав, пам'ятаєте?
Тааак, якби я писав зараз книжку, я б натякнув вишуканіше. Або ж напряму вкинув згадку, аби читач повернувся назад подумки, принаймні.
Трохи зрозуміли, у чому трюк?
У чому секрет книги?
Це не подорож читача з точки А в точку Б.
Він здатен подорожувати усією книгою будь куди. І що цікавіше, ви можете це направляти.
І ні, я не про флешбек у тексті. Хоча це з очвидного.
Контроль інформації.
Читач згори вниз рухається.
Ну, я ж не буду зараз вам це пояснювати. Строчка за лєнтою, абзац за абзац.
Чіпляється, будується. Послідовненько так усьо, рівненько, складно. Усе гуд, структурно. Що ще може нам запропонувати література?
Я дещо цікаве помітив.
Ви самі бачили як я буквально прошу вас прочитати ще раз те, що було вище. От у цьому блозі навіть.
Ні?
Там вище було :)
Ну, то й що? Так?
Власне, я міг би просто вам нагадати.
Кинути цитату, або підказати словами, або буквально вказати що це було вище за текстом.
Я зробив буквально. Але такі відлуння можна створювати усюди.
В межах однієї сцени - так.
Ви це бачили вже.
Он там вище було.
Але ж так можна робити не лише в межах сцени. І не обов'язково сюжетно. Я ж не дарма вам казав про предмети та їх мікро-арки)
А так. Я знов це зробив. Відсилку на власний блог.
Якось, так-ось.
Розумієте, у чому фокус? Я це вже казав.
Якщо блоги мають логічну послідовність - то мені не треба вигадувати щось, аби відсилка.
Вони просто органічно витікають один з одного.
Чи, може я з першого блогу вам натякав на те, як підуть наступні?
Як вважаєте?
Власне, це ще не все. Але то буде ще багацько.
А поки - наснаги вам, шановне товариство.