Коли двері зачинилися перед носом

Іноді люди розвертаються і йдуть з нашого життя. Йдуть демонстративно, голосно ляснувши дверима за собою–сподіваючись, що ми побіжимо за ними слідом, вимолюючи прощення за всі мислимі й немислимі провини. За те, що невдало потрапили під гарячу руку, що посміли бути поряд і надто голосно дихати. За те, що не виправдали сподівань, породжених чиєюсь травмованою уявою–що виявились живою людиною, а не безвільною лялькою, яка виконує всі примхи господаря.

До часу-до пори ми так і живемо. Задобрюємо, підлаштовуємося. Згладжуємо гострі кути й терпимо несправедливі докори-через страх залишитись одному, власну невпевненість, а то й переконання, що так і має бути. Ми плетемо павутиння з власних обмежень і комплексів, і самі ж з'їдаємо себе заживо, забуваючи одну просту річ–повагу не купують зручністю. Це базова потреба людини, без якої неможливі ані любов, ні дружба, ні просто гідне існування.

Іноді здається, вирватись із проклятого кола неможливо. І тут на допомогу приходить випадок-маніпулятор збирає речі й іде сам! Чи ж є більша милість на світі, ніж хижак, що добровільно відпускає свою жертву? Питання риторичне.
Хтось сприймає це як втрату, яку потрібно пережити, хтось-упевнено рухається далі. Головне–не озиратися. Не повертатися до тих, хто не цінує, не терпіти неповаги й принижень, лише щоб прислужитися. Бо той, хто любить, не витиратиме брудні чоботи об людину, не чинитиме наруги, паплюжачи її цінності. А хто чинить–може, настав час попрощатися?

Тож, як казала моя мудра родичка, вип'ємо за тих, кого сьогодні нема з нами–і слава Богу...