Не зруйнуй, просто перетвори це на щастя...

Привіт усім, мої любі друзі! Вітаю усіх з новим 2023 роком! Щиро хочу побажати вам, аби майбутнє принесло багато чудових моментів та перемог, нехай кожен із вас назавжди забуде, що таке сльози, страх та страждання, а у душі панує лиш спокій та добро. Свято вийшло не зовсім веселе, однак ми таки мусимо триматися, аби... Ну, не буду повторювати вже тисячі разів сазані слова, адже кожен із нас чудово знає, задля чого нам слід триматися.
Втім, цього пізнього вечора я б хотіла звернути увагу на дещо інше. Думаю, більшість із вас знають, що мені 13. Звісно, я ходжу до школи, як і всі звичайні діти, вчуся, здобуваю знання, слухаю поради вчителів, однак... увесь цей час я бачу те, що мене справді засмучує і лякає...

"Послухайте, тут, здається, два однакових слова", — промовляю я.
"Так має бути. Розказуй те, що дали", — відповідає мій завуч, кинувши на мене зневажливий погляд.
Я розказала слова, аж тут проказала інша вчителька:
"Тут два рази повторюється слово, "гідність" слід замінити".
"Гаразд, треба щось придумати", — відповідає завуч і поринає у роздуми.
" Слово "мужність" сюди пасує", — гамуючи роздратування, кажу я.
"Нехай".

Те, що я хотіла довести цим діалогом, здається, є очевидним. Типова школа з учителями, свідомість яких наповнена радянськими світоглядами. Іноді буває образливо. Усі ці люди, що вчать нас математики, мови та літератури яскраво демонструють своє відношення до учнів, криючись за сталими твердженнями про велику посаду вчителя, який має право на все, а дитина — лише жалюгідна істота, що здатна лиш їсти та спати. Ці люди спочатку усміхаються нам, хочуть здаватися добрими, однак потім...
Я пишу і це знає більшість моїх вчителів. Однак, я упевнена, що ніхто не вважає це чимось більшим, ніж писаниною наївної дівчинки, що хоче бути чимось ліпшим за незначну частинку жорстокого світу. Я упевнена, творчих, креативних та розумних людей навколо нас багато, однак учителі не зважають на це, вважаючи, що правила площі круга та будова організму ссавців значно важливіше за формування неповторної особистості, що здатна творити прекрасні речі...
А знаєте, що ще для мене дивно? Усі жаліються на погане життя, війну, однак, НА МОЮ ДУМКУ, мало хто усвідомлює, що ми самі винні у цьому. Більшість забула про історію, про культуру і про наше чудове українське мистецтво, піддавшись жорстоким старим переконанням. Однак це не життя, це виживання. Не лише всі навколо винні у наших проблемах, а й ми самі припустилися багатьох помилок. І це спричинило те, що більша частина України спілкувалася чужою мовою, слухала чужу музику, читала чужі книжки.
І от нам раптом дали копняка — почалася війна. Ось вже й українська мова не така погана, еге ж? Прикро, що люди почали прокидатися тільки після того, як усе це почалося.
Словом, я висловила свої думки, тож не судіть мене суворо, якщо щось написала не так. Яка головна ідея цієї писанини? Вчителі, усвідомте нарешті, що ми живимо у XXI столітті, де слід виховувати не чергового зомбі, що стане жертвою великого всесвіту, а розвинену, вишукану та неповторну особистість, що приноситиме людям добро. Тоді не доведеться кричати на всю горлянку через те, що ми, підлітки, слухаємо ідіотську музику, займаємося дурнею і не хочемо вчитися. Тоді буде все інакше...
А людям я хочу сказати, аби вони нарешті навчилися цінувати країну, у якій вони живуть. Згадайте, або ж дізнайтеся про нашу неповторну історію, сповнену стражданнями, та водночас благородством і мужністю. Творіть та збагачуйте українське мистецтво і ніколи не дозволяйте собою маніпулювати, адже ми сильна й розумна нація, що має попереду велике майбутнє. А наше головне завдання — не зруйнувати його, а збагатити щастям.

Буду щиро вдячна, якщо хтось із вас поділиться своїми думками)