І це переживем

Талант, дар, прокляття, уміння, охота, мотивація писати в людини можуть відкриватися і закриватися в будь якому віці. Мені достеменно невідомо, в якому саме і які умови повинні скластися для такої авантюри. Не сумніваюся, що для цього потрібно уміти читати і писати принаймні одною мовою, або знайти того, хто буде записувати за вами те що ви натеревените. Підозрюю що також необхідно мати деякий рівень інтелекту - такий, щоб можна було будувати послідовні зв'язки у реченнях. Інші умови, які б пояснили, чому хтось пише, а хтось ні - загадка.

Комусь допомагає оточення, як відомо, діти поетів часом теж щось карлякають. Дехто переживає дивовижний досвід, про який неможливо змовчати. Дехто хоче грошей і вміє перетворювати букви у долари (цих, звичайно, тут більше згадувати не будем). Однак для більшості поштовхом для творчості стає емоція. Біль. Сум. Страх. Злість. Любов. Просвітлення. Інколи - навіть кайф, хоч я і противник подібного. Мені пощастило - коли я писав, моєю емоцією було щастя. Так, я писав вірші тоді, коли був по справжньому щасливим, і тільки до того моменту, коли це щастя скінчилося. Потім щось зламалось, і я став боятись. Я втратив ідеї і мотив. Зрештою, мить, коли я востаннє був справді і абсолютно щасливим, давно минула і не повторювалася. Інші емоції не надихають.

Звичайно, поет раз - поет назавжди, і цілком можливо колись мене стане на вірш, дві сонати або навіть цілий збірник поезії. Колись, коли ми переможемо. Коли я стану на ноги. Коли я полікую голову. Коли знайду себе. Тоді, я гадаю, щось напишу. Або ні, і я полишу це як підліткову забавку, що залишила чудові спогади. Це неважливо, зрештою. Як то кажуть, і це переживем.