Вже рік...

Думаю у кожного цей рік був тяжким. Життя якось переосмислилось, дитинство як таке закінчилось.. Ми всі стали іншими.
Напишіть, що дав цей рік вам? Що забрав? Що змінилось? Як почалась ця глава вашої історії?

Почну з себе: о 5 ранку розбудив чоловік (тоді хлопець), сказав, що нас бомблять. Я спросоння не зрозуміла, чула якісь "хлопки" і сказала, що то петарди. Петарди.. о 5 ранку.. потім вже дійшло і я підірвалась. Телеграм був завалений новинами. Я зателефонувала мамі, а вона "яка війна, що тобі приснилось? спи давай", а я зі злості та відчаю кинула трубку. Чоловік телефонував своїм, і там була така сама реакція..
Я телефонувала подрузі, вона тоді жила на Лук'янівці,

світанок ми зустріли переглядаючи новини і дивлячись, як люди зносять речі до машин та виїжджають..

7 ранку, Чернігівська ще ніколи не була така порожня. Я вперше пішла до магазину де працювала, винесла сміття, забрала касу, вимкнула балон з CO2.. За годину повернулась ще раз, але вже щоб відімкнути холодильники. О 8 вже були довжелезні черги до банкомату і аптек, останні так і не відчинились наскільки я знаю..

Я, чоловік, рюкзак з технікою, документами та якими не якими речами, рюкзак з котом і сумка з іншим котом у якого почався психоз. Так ми йшли до Лісової, щоб віддати ключі від магазину. Бачили колону техніки. Бачили поліцію. Бачили дибіла, що то фотографував..

Об 11 я була на Житомирській, чоловік посадив мене в маршрутку і поїхав назад, до матері на Позняки. Наступного разу ми побачились наприкінці квітня.

Стояли години дві певно. Водія намагались зманити, пропонували гроші за те, щоб він відвіз вже сформовану групу у Львів, він не погодивсь. люди напихувались стоячи, ніхто не жалівся.. Напевно вперше на моїй пам'яті всі їхали мовчки, не прирікаючись. Траса забита. Прийшлось їхати через Ірпінь Замість півтори години дорога зайняла годин 6.

Я у батьків.. А за декілька днів ми лишаємось без світла на місяці три..

14 березня умовно другий день народження (із серії якби не..).
28 квітня ми розписались, були лише у двох.
27 вересня я пішла з торгівлі і кардинально змінила сферу роботи, розпочавши все спочатку.

За цей рік я змінилась, в кращу чи гіршу сторону поки не зрозуміло. Я прийняла, що можу вбити себе і вбити того, хто прийде у мій дім. Я стала жорсткіша. Мені все ще страшно, я все ще здригаюсь від гучних звуків.
Але до мене дійшло, що життя у мене одне, і закінчитись воно може будь-якої миті, тому, щоб не жалкувати що чогось не встигла, я повинна робити це. Тому я й взялась за переклад Лілі, тому зараз як дитину я виношую нову ідею, і вже рік даю їй дозріти. Тому я стараюсь прожити цю частину життя так, щоб не жалкувати..

Я вже не побачу те, що хотіла побачити та відкладала на потім. Але я можу побачити щось інше, скуштувати щось інше, головне не забити на свої бажання)