ПРО КРИТИКУ

Про це вже стільки писано-переписано, але я також напишу. Бо кожен автор має свій досвід із цим. Так, він у кожного неповторний, але раптом мій комусь та допоможе.
Дивно, але один автор може спокійно і виважено сприйняти жорстку критику, а іншого наче і пір'їною гладять, а він реагує, немов на нищівний удар.
Якось у мене саме так і було. Двоє людей спитали моєї думки щодо своїх творів, і один молодий прозаїк сприйняв її спокійно і розважливо (а це були “дорожні нотатки” до твору, де я дискутувала з героями, з оповідачем, а, як відомо, виражаючи свої думки в нотатках, люди рідко думають, як це сприйме хтось інший), інша ж особа зреагувала дуже гостро, хоча пір'їну я вибирала найм'якшу. Часом же стається і самій потрапляти під приціл критичного ока :).
Першим критиком, якого я цілковито зрозуміла, став Шевченківський лауреат, мій земляк, хмельничанин Павло Гірник. До зустрічі з ним мої вірші або хвалили (рідні і знайомі), або гудили (завуч початкової школи називала їх “набором слів”), або просто редагували і змінювали те, що бажали, без жодних пояснень та узгоджень (особливо це стосувалося друку в газетах).
Але одного дня мене запросили на літстудію, Туди двічі на рік у канікулярний час із усієї області з'їжджалися учні, які пробували своє перо. І вів її... так, Павло Миколайович Гірник.
На першому ж занятті він попросив нас дістати блокноти і, коли хтось із наших товаришів зачитував свої твори, записувати усе, за що чіплявся слух як у позитивному, так і негативному сенсі. А потім, під час обговорення, зачитувати не з мінусів, а з плюсів. І ми по колу висловлювали свої враження (бо й сиділи найчастіше колом або хоч півколом). А потім ішла “важка артилерія” - слово доходило до Павла Миколайовича, і з юного неопіреного митця осипалося й те пір'я, в яке він якимось дивом уже встиг вбратися.
Так мене 12-річну першого ж дня студії розбомбили, на чому світ стоїть. Колеги-початківці почали, а Павло Миколайович від душі доповнив. Було боляче, дуже. Зокрема тому, що великий і малі критики рознесли ті образи, які мені так подобалися! Гадаю, не варто згадувати про те, що того вечора вдома я плакала. Ну як тут не плакати, коли по тобі вперше в житті пройшлися асфальтним катком? Але наступного дня я знову була на студії. І слухала вже про інших. І зі здивуванням помічала, що Павло Миколайович у інших знаходив те, що помічала я сама. Це спонукало мене (хоч і не відразу) переглянути те, що він знайшов у мене (бо ж про них він правду говорив, може, й про мене теж?). І те, що раніше так подобалося, поступово ставало недолугим і надуманим. Далеко не відразу, не з того першого канікулярного з'їзду.
Спілкування з Павлом Миколайовичем продовжилося і після того, як вищезгадана літстудія перестала існувати. Він учив чути мову. Радив, кого із класиків та сучасників читати. Учив сміятися з власних недолугих метафор. Пояснював, як “працює” поезія. Чому початківцеві не варто писати про те, чого він не знає. Говорив про Батьківщину (не ту, що на карті або за гербовою печаткою, а ту, яка живе в душі народу і виживає попри все). І в наших диспутах, якими би палкими і палючими вони не були, я відчувала головне — доброзичливе ставлення до мене, але критичне — до моїх творів. Добре пам'ятаю той момент, коли кількість “плюсів” у його коментарях переважила кількість “мінусів”. У мої 12 це було би святом. Але у 17-18 я розуміла, що там, де закінчується його оцінка, починається своя дорога — осібна, де насамперед я суддя сама собі. А Павло Миколайович і надалі був суворим, але добрим тренером, який готував для п'єдесталу, але сприйняв би і падіння перед фінішем. Бо мав вивести на свою дорогу — і вивів. І відпустив. І поїхав у свою омріяну садибу в далекому селі. Але залишився тим “ідеальним читачем” наступних моїх віршів. Бо інколи утнеш щось, а десь на обрії думки, мов невловима комашка, майне: “Цікаво, а що би сказав про це Павло Миколайович?”
Із наукою у прозі мені пощастило менше. Бо писати хотілося, не зналося як, ішлося навпомацки. Але не було того, хто би сказав, де і як можна збагатитися знаннями. Казали або що не так (інколи без пояснень, чому, мовчу вже про поради, що з цим робити), або “проза — не твоє”. Після цього кілька років не писала, а потім був новий і важкий старт, сповнений сумнівів і протиріч. Ну а як без цього, коли тобі 30 і ти знову початківець? Коли інформацію збираєш по крихтах, пробуєш її застосовувати до свого письма, але здебільшого і контролюєш сам себе. І все ще боїшся виходити на суд професіоналів (бо раптом мені скажуть, куди йти, а я вже доросла і добре знаю схеми переадресації :) )
І ось — надходить момент, коли вже хтось питає у мене думки про свій твір. І лише після цього я зрозуміла всю відповідальність, і взагалі куди мене занесло. І так хочеться статися для когось хай не Павлом Гірником, але тим, хто не загасить іскру або — ще краще - дасть поштовх до зростання.
І я для себе сформувала кілька правил, якими керуюся, коли хтось просить про оцінку.
1.Починати з “плюсів”. Завжди. Вміти їх знаходити і не лінуватися занотовувати. Не загальні фрази (“твір хороший” або “задум непоганий”), а образи, фрази, цитати, постаті героїв, моменти, які зачепили і змусили забути, що я тут не стільки читач, скільки критик.
2. Поважати автора. Бо за твором завжди стоїть людина. Ні, не захвалювати там, де хвалити є мало за що. Але й якщо хочеться сказати про твір лише “фе”, стриматися від зауважень. Бо між “геть не сприйнялося, бо не мій жанр” і “все не так” - різниця глибоченна, та й “все не так” бути не може (див. пункт 1). Інколи, беручись працювати як бета-читач із “не своїми” жанрами, я чітко розмежовую ділянки втручання і даю оцінку лише часткову, замовчуючи те, чого не сприймаю чисто суб'єктивно (бо це не стільки стосується твору, як особисто мене).
3 Бути доброзичливою. Я ніколи не знаю, в якій точці боротьби знаходиться людина, яка просить про думку. Можливо, їй переді мною сказали, що “все не так”, а вона повна доброї волі, готова працювати і хотіла би зрозуміти, над чим саме (бо ті, хто кажуть, що все не так, зазвичай конструктивністю не вражають). А можливо, хтось розуміє всі недоліки, але саме зараз потребує надії — серед інших і доброго слова, щоби мати сили підвестися і йти далі. А можливо, хтось відразу чекає ЛИШЕ на похвалу і йому до лампочки, що там насправді не все так веселково. Як це вичути? Здоровий глузд та інтуїція. Бо, як правило, систематизувати очікування можна за стилем спілкування. Так, іноді неопірений або добряче обскубаний початківець може запитати: “Чи варто мені писати далі, чи краще шукати корисніше заняття?” Вислів доволі маніпулятивний, і тут лише інтуїція підкаже, а досвід спілкування покаже, чи автор просто розгублений, чи він очікує від тебе “правильної” відповіді.
4. Висловлювати свою думку письмово, наскільки це можливо. Сказані слова залишаються в пам'яті переважно не наведеними фактами, а враженнями, емоціями, які ці факти викликали. А пам'ять людська — панянка примхлива, і тому факти запросто можуть затертися, в емоції залишаться, інколи геть суперечачи фактам. А написане слово може полежати, вичекати, допоки емоції втихнуть, і насправді допомогти задуматися, поглянути на текст із іншої позиції — і покращити його. Власне, тому і своїх бета-читачів прошу саме про письмові відгуки.
5. Бути конструктивною. Мета критики насправді не “замочити творця” (як написав мій земляк і колега по перу Артур Закордонець), а дати зворотній зв'язок, який би допоміг авторові виправити ті недоліки, які вже є, і уникнути тих же граблів у подальшому. Подавати більше факти, ніж емоції, а якщо й емоції — то радше тоді, коли вони допоможуть авторові вийти за творчі межі й поглянути на твір читацьким оком. А тут уже все залежить лише від того, хто критикує. Від того, чим є саме ця конкретна критика — бажанням вдосконалити твір, прагненням висловити свою думку чи намаганням самоствердитися. Зокрема, від того, чи хочеться спостерігати за поступом цього автора, чи прокоментувати надіслане/прочитане і збутися. І от якщо метою є останнє, то, гадаю, і братися не варто. Чесніше буде кинути на початку або на середині і щиро зізнатися, що не здужав. Можливо, шукаючи далі, цей автор знайде того, хто матиме для нього потрібні слова та справді дієві поради.
6. Допомагати, але спонукати до пошуку власного голосу. В разі, якщо про це попросять, подати можливі схеми покращення, але не готові рішення. Інколи (особливо в поезіях) читаю чужі рядки і бачу, що ось саме сюди пасував би щойно вигаданий мною зворот. Інколи я їх і подаю, але лише як приклад МОЖЛИВОГО рішення, а не істину в останній інстанції. Зате як потім приємно читати переосмислені і пропрацьовані рядки, де автор знайшов свій варіант, набагато кращий за подану мною схему.
Ось те, чим намагаюся керуватися сама і за чим аналізую те, що говорять мені. Якщо чогось вищезгаданого бракує — не відкидаю відразу, а даю собі охолонути, повертаюся, намагаюся “перекласти” слова критика для себе доброзичливою і ввічливою мовою (якщо такий переклад у конкретному випадку можливий). А там уже дивлюся, чи вказане — справа лише смаку цієї особи, чи справді свідчить про якість твору і потребу в доопрацюванні.