Фортепіано- дзеркало душі митця

Фортепіано- це інструмент, на якому особисто я не просто граю, я творю на ньому щиро, я живу ним! Хотілося б поділитися нещодавнім спостереженням. Це явище помітила у більшості піаністів, а можливо і у всіх 🌷. Чи буде у моїх словах хоча б часточка правди- я не знаю. Але, можливо, знайдеться тут хтось такий, хто розвіє мої фантазії...
Фортепіано- дзеркало душі митця. А особливо, на сцені. Іноді і на репетиціях. А можливо, і всюди. ВОно віддзеркалює теперішній стан людини, яка ось зараз сидить і творить на ньогму музику. І ось вам два цілком протилежні випадки:
На сцену виходить людина. Хода її досить невпевнена, тиха, швидка. Сідає за фортепіано. Руки ледь чутно торкаються клавіш, але це не звичне для піаністів піано, (тиха гра), а щось набагато незрозуміліше, розмитіше, а подекуди страшніше. Здається, ніби клавіші передають навіть тремтіння рук цієї людини. Тремтіння від хвилювання. Вона почувається невпевнено, некомфортно, гра і сцена далеко не є для неї середовищем, у якому можна розслабитися, почуватися, немов риба у воді. І це відразу видно. Можливо, і по візуальних ознаках, але фортепіано передає це з неймовірною точністю. Людина дограє твір. З тремтінням встає з-за фортепіано і сходить зі сцени. В останніх нотах твору чується явне полегшення. І невідомо, що саме їй перешкоджає грати вільно- хвилювання чи небажання, а можливо на це є якійсь інші причини. Чи дізнається хтось колись? Невідомо...

На сцену ввиходить людина. У її ході, обличчі та рухах відразу прослідковується упевненість. Хвилювання, безумовно є, адже який артист не хвилюється на сцені? - але відразу видно: фортепіано для неї- друг. Граючи тихо, вона грає справді неголосно, але не менш упевнено. Граючи голосно, вона вражає зал своєю музикою і, здається, веде з інструментом повноцінний діалог. Коли людина дограє п'єсу, вони прощаються. Але чи надовго? Хіба ж не очевидно, що ця людина ще обов'язково повернеться у зал або принаймні зовсім скоро прийде до свого друга фортепіано у якомусь іншому місці- наприклад, удома.

То... Які ж цьому можуть бути причини? А багато які: від небажання до неймовірного, нестерпного хвилювання або страху ПОМИЛИТИСЯ, бо осудять, розкритикують, та ще й так, що потім декілька днів не будеш здатен підходити до інструменту і грати знов. Чи про слабкість це? Абсолютне і категоричне ні!
А небажання сковує і напружує. Можливо, через якійсь події, а може і просто тому що людина ніколи не хотіла грати, воно бере її у свої тенета і не дає знайти нічого позитивного у грі. Та тому що людині і не треба того позитивного! А навіщо? Навіщо їй воно, якщо вона знала і знає, що знайшла себе в чомусь іншому- малюванні, спорті, танцях, гімнастиці чи ще якійсь не менш цікавій галузі?
Прошу вас, будьмо щирими з собою. Якщо інших можна ненадовго обдурити, то від себе не втечеш.
Ваша мрія 🌚