Інколи хочеться просто не бути собою

Знаєте, буває так по ночах, коли, слухаючи гарну, спокійну мелодію думаєш всякі думки. Думаєш і вирішуєш їх записати у формі блогу абощо, тому що чому б і ні, але вони всяко рояться і перескакують з однієї на іншу, і, зрештою, не дають сформувати ані тезис, ані посил.

Думки про світ. Думки про несправедливість суспільства. Про точку, до якої привело нас життя. Про людей. Про майбутнє. Просто збіговисько неконструктивних думок, від яких некомфортно, і які хотілося б прогнати чи то сном, чи то якимись турботами, адже якщо дати їм волю, можна додуматися до екзистенційної кризи. Я чув десь, що це бажання не думати про таке - захисний механізм, який ми виробили для того, щоб НЕ сходити з розуму. Якщо це правда, то ми, в біса, круті.

Але інколи вони все ж прориваються і тоді все інше, що робиш або плануєш, неочікувано стає беззмістовним і пустим. Дурнуватим, якщо можна так сказати. Особливо часто таке трапляється, коли не упевнений у своєму майбутньому. Взагалі, гадаю, непевність - найгірша емоція із доступних.

Той день, коли людство еволюціновало достатньо, щоб їх мозок зміг придумати і зрозуміти математику, став нашим найбільшим благословенням і прокляттям водночас.

А взагалі, дозвольте набратися колись сміливості заночувати на вулиці і просто дивитися на зірки. Це було б набагато краще, ніж усе оце.

Бережіть себе.