Апатія

Вчора весь день намагався зрозуміти, через що в мене такий стан. Думаю, це все накопичення. До років ми жили з іншою сім'єю, клятою ріднею. Просто знущалися з нас, а переїхати чи ще щось ми не могли, там довго розповідати. Потім до нас переїхала моя прабабця, мамина бабця в обмін на частину, на яку приписані ті. Потім, коли вона померла, почався карантин, проблеми з грішми, зате хоч без скандалів, дякувати богам, з мамою мені пощастило, вона в мене чудо. Потім я нарешті вже готувався переїхати - війна. Я, можна сказати, отримав свою кімнату лише у 17-18 років. А нормальне життя в мене так і не почалося. Я розумію, що я сам винен в цьому, але я про те, що мене доконувало не саме життя, яке зараз, бо на данний момент я живу навіть краще, ніж до війни, а самі думки. Не було і дня, щоб я не думав про минуле: як наді мною знущались у школі (я почав захищати себе лише у класі 7-8), як додому не хотів іти, бо гірше пекла було. Сьогодні вперше за дуже довгий час пішов у кінотеатр, і мені дійсно стало легше на душі. Стан самотності зник повністю, хоч і не на довго. Думаю, мені просто треба розслабитися.

На цих емоціях в мене в голові чомусь з'явився персонаж дивний: схожий на мене, але блідий та худий. Він стоїть над раковиною та випльовує кров. По його тілу пересуваються різного розміру синці: багато хто каже, що це душі людей, яких він вбив, хоча насправді це душі тих, кого він намагався врятувати, але не зміг. Апатією я його кличу. Одразу чомусь на голову приходить Роршах з "Хранителів".