По-перше — світлина. По-друге — потрібна ваша думка щодо уривку внизу

...Узяти для прикладу хоча б ось це зображення: неймовірний краєвид Блакитної безодні, відомого на увесь Кінс моря. Лоді умить зможе дізнатися, чи цей знімок зроблений десяток років тому чи, може, він ще зовсім свіжий, немов щойно зірване яблуко; так, увібравши в себе пейзаж, він знатиме, що відчувала людина, коли закарбовувала на шорсткому папері цю мить: журбу й біль неспокійних хвиль безодні чи спокій та ейфорію світанкового небосхилу; варто йому лиш торкнутися до світлини, лиш опустити повіки, лиш вдихнути запах чорнила — і, замість звичної темряви й байдужості, в очах постануть живе море, ще зовсім заспане сонце й неповторна світлотінь піску, що пронизуватимуть тремтливими «мурахами» кожну молекулу його тіла.
Могутнє слово — «світлина». І навіть попри те, що воно має безліч тотожних понять, справжній синонім лиш один. Спогад. Ох, як іноді хочеться поринути у минуле й заново пережити щастя або ж тріумф, насолоду або ж навіть нестримну гордість! Як хочеться супроводжувати усе це незабутньою мрійливістю! Як хочеться згадати, спробувати, побачити, почути й відчути — знову. І коли розум всуціль пронизує ця жага, світлина постає перед очима не просто як розмальований різнобарвним чорнилом папірець — вона припиняє бути чимось матеріальним. Бо стає спогадом, стає пам’яттю і джерелом. Тоді вже втрачають сенс усі ті відкриття й винаходи, незвичайність чи навпаки банальність чарів, вивчених і досліджених протягом тисячоліть, адже зміст простого знімка, його міжрядкова сутність, полягають у мимовільному пориві людини відчути знову...