Спостереження за продажем книжки

Писав оповідки, щоб легше продавались чужі книжки. І хоча б частково погамувати свої графоманські нахили. Тобто ніяких тобі творчих замислів вселенського штибу. А про сприяння розвитку культури суспільства та пропагування загальнолюдських естетичних норм і системи цінностей взагалі не йшлося. Бо де Сірожа, а де цінності.

Не буду прикидатися. Друк збірника оповідок приніс внутрішнє задоволення. Полоскотав моє его. Дякую людям, що напоумили і наполягли на цій авантюрі. І безмежна дяка видавцю Зарицькому Віталію Івановичу, що ризикнув не чим попало, а своїми грошима.

Попри вологі мрії видання книжки дивідендів не принесло. Тільки й того, що видавництво не прогадало, бо умовний тираж практично розійшовся. Зосталось трішки книжок на денці мені в прибуток.

На сьогодні я продовжую заробляти на життя в Автодорі і періодично пописую Фейсбук. А що робить? Графоманство невиліковне. Та ще час від часу власною шкірою дізнаюсь про особливості книгообігу в Україні. Як з боку читача, так і з боку автора текстів. Намалювалося нове своєрідне хобі.

Так воно й котилося собі під акомпанемент клятої війни, допоки не допетрав, що трохи заборгував. Я метр дев’яносто, здавалось би не жираф, але все рівно доходить із затримкою розвитку. При чому завинив найбільш відданій частині своєї читацької аудиторії. Про яку давно треба було написати в найбільш захоплених висловах.

Поясню. Всі Ви бачили, як в дитячих книжках пишуть, наприклад, «для молодшого шкільного віку». Так от. На «Волошкових оповідках» мені впору ставити клеймо «для старшого пенсійного віку». Бо несподівано з’ясував, що саме ця вікова категорія дає найвірніших прихильників моєї писанини.

Самі старенькі, кульбабки божі, м’яко кажучи не дуже активні в інтернеті і сором’язливі перед чужими в телефонії. Тож інформація просочилась від їх дітей. Які купили «Волошкові оповідки» і з якими я полюбляю спілкуватися. Виявилося, що Оповідки живуть своїм прикольним життям, повністю незалежним від моїх прагнень і сподівань.

Так, одні мої контрагенти жалілись, що випадково залишили оповідки на видному місці. Допитливі від природи бабусі вчитувалися, забирали і навідріз одмовлялися повертати книжки законним володільцям. Останнім нічого не залишалося, як замовляти ще. Мені на втіху.

Інші покупці з часом дорікали, що оповідки тимчасово паралізували городні справи та виховання внуків, а то й правнуків. Бабці, бачте, зайняті читанням і сміються. Прямо в очі. Відео додається.

До сліз доводять мене повідомлення про книготерапію Оповідок. Наприклад, пише дочка, що мама, хвора на старечі розлади деменційного порядку, вперше за три роки засміялася. Бо читала оповідки. Або зять розказує, що теща билась навкулачки з козлом на городі, а зараз, прикута до ліжка, заходиться від оповідок. Стогне від зламаних ребер, але продовжує читать і сміється. Відео прихованої зйомки процесу додається.
Взагалі, Оповідки поміж пігулок звична справа. «Не знаю доцю, хай лежать, мені легше робиться, як почитаю». Збився з рахунку, скільки разів мені про таке писали.

А ще мої оповідки кульбабки начитують своїм нечисленним подругам по телефону. По Україні і за кордон. «А ну включи мені отой вайбір, хочу Свєті позвонить!». І летить тоді суперцінна інформація в Ізраїль, США, Норвегію, Болгарію, Німеччину…

Знаю також про випадки виниклого імпровізованого бібліотечного абонемента. В кількох селах за Оповідками стихійно виникла черга з бабусь. Прочитала – передай далі. Мимохіть вв’язався в конкуренцію з бібліотеками.
Особливу втіху маю в спілкуванні з прототипами, які вмить доганяють що до чого. Теща надибала у жінчиної сестри примірник Оповідок. Безконтрольно погортала. І одразу кричить по телефону. Сірожа, щоб ти здоровий був, це ж про мене написано! Та про Вас, Станіславовно, про Вас. Простіть, така у Вас доля. Підсунув Бог зятя! За які тільки гріхи…

Суціль професорське подружжя прототипів організувало цілу наукову конференцію як було насправді. Він каже, що Сірожа все правильно написав, вона вимагає уточнень. Сірожу, каже, знаю, люблю, та істина дорожче! В результаті на мою пошту приходить виправлена оповідка! Куди там мені братись і за стилем, і за інтригою…

А то якось Чорноморськом зустрічаю знайому з двома кульбабками. Бабці здаля починають сміятися з мене просто вголос. Так заливисто, що я починаю напруженим внутрішнім зором оглядати свій гардероб. Чи все застібнуте? Назавтра знайома палко вибачається. «Це моїй мамі з подругою сподобалися ваші Оповідки, а вчора я їм показала живого автора. Вас тобто. Були дуже раді і сказали, що гарний дядько».

Звичайно, що я задумався над притичиною цього фанатського руху. Звідки взялась симпатія? Прийшов до висновку, що кульбабки виросли з тих часів, коли альтернативою читання були два канали телебачення. Ось і пристрастились сердешні до читання. А це вже таке діло, що не лікується. Я також з тих часів. І, мабуть, моя писанина підсвідомо несе відбиток епохи, то й заходить стареньким. Знайшли самотності одна одну.

Окрилений такою увагою до Оповідок, я захотів було удосконалити маркетингову стратегію. Зосередитись на виявленій фокус-групі. Добитись, щоб якомога більше Оповідок дійшло до різних кульбабок. Потішить таким чином себе і їх.

Отут і підстеріг мене знайомий гембель. З яким уже стикався раніше. Бо щоб продати свою дитячу книгу мені треба було причарувати батьків. Дітки ж книжок не купляють. А тепер виходить, щоб продати дорослу книгу, то треба впросити дітей, щоб купили її своїм літнім батькам. Тобто коло замкнулось. З грюкотом.

Але то таке. Дрібниці існування. Сьогодні ж я хочу офіційно висловити свою безкінечну вдячність своїм найвідданішим читачам, моїм милим божим кульбабкам! І уклінно прошу при нагоді передати їм, що вони чудові! Навіть коли не читають Оповідок!