Відгук на книгу. Сеньйор Федеріко, заспівайте знову!" Автор : Eriloor

Якось мені порадили прочитати одну книжку.
Назва : "Сеньйор Федеріко, заспівайте знову!"
Автор : Eriloor
Посилання:
https://arkush.net/book/4066

Обережно, тут точно є спойлери, хоча я намагалася без них

Я зайшла на сторінку автора, довго роздивлялася малюнки на обкладинках, вивчала їх стиль і приходила до думки що вони неймовірно індивідуальні і що наступний малюнок автора я все ж впізнаю, бо повторити це складно. Книжка потрапила в бібліотеку і періодично я до неї верталася, все чекала до неї слушного настрою, все ніяк не могла зрозуміти, що відлякує. Чи то вік головного героя, чи анонсована зрада, чи можливо анонсована таємниця, зв'язана зі зникненням.
Мені здавалося, що для цієї книги потрібен особливий настрій. Однак, я однозначно була не права.
Ця книга і є настрій. Добре спланована американська гірка, яка потягне емоції читача за собою, огорне своїм невимовно яскравим всесвітом, та змусить пройти з головним героєм кожну мить його не тільки ральних, але й емоційних пригод.
Тут є атмосфера. Тут є тиск. Тут є піднятими безліч стигматизованих суспільством питань і одкровень. І річ навіть не у коханні між чоловіком і чоловіком. Не у сильній віковій різниці між коханцями, і навіть не у відносинах між батьками і дітьми, а в тому , як все це подано. Тут подані конфлікти. Між суспільством і людиною, між батьком і сином, жінкою і очікуваннями від неї, вчиненими помилками і їх результатами. Відношенням людей до цих помилок.
Я б сказала, що історія головного героя тільки на перший погляд про нього. Насправді ж навколо нього твориться стільки усього, що його в дечому кардинальні рішення лиш крапля в морі.
Головне, що в кожну історію віриш. В залежність, помилкові уявлення, приглушені бажання, зневіру та пошуки себе.
У книзі не має жодного героя, за яким не цікаво спостерігати і жодної особистості, якій би не повірив. Здається, що навіть найвіддаленіший персонаж є максимально справжнім та щирим.
Як, до прикладу власник ресторану, який знайшов свого постійного клієнта в не досить доброму стані і допоміг, видзвонивши його сина.
Чи як Даніель, який своїм твердим характером точно пішов чи то у дідуся по матері, чи то у жорстоку бабусю по батькові. І який же водночас все розуміючий і як вода огортаючий, створюючий з хаосу хоч якусь видимість правильного руху. Він же у душі все ще ображений на батька, як мала дитина, що кожного разу намагається пропхати на всеосуд і власні думки, і відношення.
Чи Ріко, такий молодий і вже з поламаним світоглядом, я б сказала — дещо не так зібрана копія молодого Федеріко. Лиш з тою різницею, що виставивши на показ все, що увібрав від батька, поламав не одні стосунки і не одні перспективи для себе.
Ред, той що дійсно вміє насолоджуватися життям. Максимально відвертий і максимально прямий. Прокачаний в дрібних хитрощах і потребуючий того єдиного виразу своєю сутності, на який його друга половинка все ще не здатна
Дієго, той що в стані дати навіть такому засранцю як Ріко, другий шанс.
Тадео. Людина, що ладна зробити усе заради коханого. Навіть переступити через свої принципи. Здається він сильний, здається він непохитний, але і йому є межа. Той момент, коли почуття до сволоти мають свої вінця і далі вже не спрацьовують.
Джасінта — маленька і чарівна квіточка. Фея, що спроможна однією своєю присутністю перетворити хаос, створюваний Редом, на веселі пригоди. Не те щоб вона збільшувала об'єм тих пригод, я б навіть сказала навпаки…але однозначно вона є тим фактором, що в декілька раз полегшує напругу у нелегких емоційно сценах.
Ареселі. Був момент мені хотілося прокусити їй горлянку. Може тому, що я боялася, що вона розіб'є все те, що вже утворилося між Фредді і Марсі. Але , у той же час було незвично спостерігати за тим, як вона лише доповнює їх і урівноважує.
Марсіаль. Харизматичний, впевнений у собі і точно чудово усвідомлює собі ціну. Я б сказала, що Ріко до нього незаслужено категоричний. Особливо, якщо враховувати ті відносини, що склалися в середині їх колективу. А ще надміру агресивний. Марсіаль часом здається дорослішим за сімейство Еллісонів, принаймні це стосується питань самоаналізу.
Сімейка Мері - викидиш патріархально-релігійної самобутності. З одного боку їх можна зрозуміти, не для такого перця квіточка росла. З іншого боку- рівень їх образи і небажання "заплямуватися" як не дивно переважав рівень любові до власної доньки. Бачите, доця їм винна. Доця була в недівочковому варіанті , доця любила, доця мала свої уявлення.
Мене наскрізь прошила фраза про те що, часом і банка лаку може змінити життя. І це неймовірно життєво.
Мати Федеріко…це біль, це відчай. Це недоспані ночі і важка доля жінки, яку батьки позбавили усього через помилку.
Мені здається між нею і Мері є певна паралель. А хоча, можливо, я сама її проводжу. Догматичне виховання в межах ролі жінки у "правильно розпочатій сім'ї".
Жінка повинна відповідати призначенню, володіти належними якостями і бути відповідної кондиції. Інакше нехай бовтайся зі своїми проблемами сама, закриті двері і до побачення. Ось той момент із нею, коли вона нарешті отримує другий шанс і розуміє, що все до того було не правильно … те усвідомлення масштабу власних помилок може зламати, зламати так же сильно як вона ламала юну свідомість дитини до того. Я достатньо спостерігаю у житті і притримуюся думки, що поведінка людини у кризових або незнайомих ситуаціях найчастіше запускає ті патерни поведінки, які закладають батьки. По якому принципу піде цей паттерн, інше питання. Чи людина ужорстить, чи послабить, чи зробить кардинально навпаки… але основою буде те, що першим прийде на думку. Найчастіше це фрази і реакції найближчих людей, на які коли небудь людина звернула увагу.
Ось це її бути жорсткішою, мати більш тверду руку, щоб диявол не досяг… це ж явно від батьків… Принаймні мені так здалося… Хоча є варіант що вона знайшла таке пояснення собі вже потім, коли із дня на день "ростила свій гріх".. Це навіть подумати страшно, щоб матисаме таке відношення до свого життя і тих, хто в тому житті від неї залежав (у мене враження що я спойлерю в кожному реченні… вибачте)
Книга без її історії точно була б неповною. Над нею є що подумати, але при цьому я ніяк не можу оправдати ні цю жінку, ні її оточення
Мені здається в тому варіанті подій, який розкритий перед нами, вона була основним генератором і садівником, хм… архітектором… проблем Федеріко. Той переломний момент, коли він з її подачі зробив останній похід до свого класу… от реально, мені здається там було достатньо передчуття німої перемоги. Вона знала, що буде. Вона чекала того, що буде… Більш того, це була жорстока помста, за те що її трепетні надії, що з ним щось сталося уночі, не справдилися. Все таки на той момент він був її єдиним генератором проблем і огорожею між нею і свободою… Власне, як і вона для нього не була найближчою і найріднішою людиною, а була надто тугими і болючими кайданами.
Як сказала мені одна людина, "не намагайся втішити того, хто не хоче бути втішеним". Це про їх сім'ю. Якби Фредді не старався, ця жінка шукала б що ще в ньому виправити.
Та сцена, коли єдина людина, яка змогла втішити зламаного, розпачливого хлопця був незнайомцем… щей з певного роду інтересом до нього - є певним пам'ятником і епітафією його життю. Мені здається саме десь там і з'явився найнесамовитіший і найнепередбачуваніший персонаж цієї історії.
Ред. Я казала що за ним цікаво спостерігати? За ним не просто цікаво водити поглядом. Його хочеться поставити в центр кімнати і не відводити очей ні на мить. Безпосередній як дитина, прямолінійний, епатажний, гострий на язик і легкий до будь-якого діла. Повна протилежність головному герою: його кров, квінтесенція емоцій і бажань, все те, що з нього намагалися вичавити роками, з самого народження. Все те, що відкидалося головним героєм із власної поведінки як ознаки диявола. Я думаю, саме таким його Фредді і уявляв.

Хоча насправді , мені здається Ріко і Ред мають багато спільного, щодо прояву себе, свободи вислову, музики, уподобань… І при цьому кардинально різні уявлення про своє місце у стосунках, про місце чоловіка у бажаних ними варіантах стосунків.
І тут вони, такі подібні і такі однаково гострі на язик, однакові на темперамент, кардинально різні щодо розуміння основ стосунків. І тут я не можу погодитися з жодним із них. Ні прибабахи Ріко, щодо маскулінності і підпорядкування, ні відношення Реда до відеофіксації інтимних процесів (так… бляха муха це про прон ХD ) і
Не знаю, як би я віднеслася до таких приколів, якби була на місці персонажів… Мені сподобалося як на розмови про це реагував Даніель…. Як на зубний біль. ЗD

Мері… мені шкода, що знайомство з нею пов'язана з описаними у книзі обставинами. Хоча навіть за них, вона була неймовірно цікавим і звабливим персонажем. Жіночною, вродливою, всеосяжною… справжнім персоналізованим фетишем. Мені подобаються описи, пов'язані з нею, сцени, її появи, чи то у реальності, чи то у спогадах і уяві. Вона уособлення стабільності і центру чужого всесвіту.
І це показано просто бездоганно.
Я все ніяк не можу відректися від думки… А якби вона не повернулася за тією банкою лаку, якби поїхала з батьками? Щоб її чекало? Така ж недоля як і в матері Федеріко? Донька пастора, що кинула чоловіка, яка мала дітей від настільки заплямованої людини… мені здається її б заклювали. Причому ж свої, рідні .
Бо ж навіть живучи за сотні кілометрів від них, в іншій країні, вона роками дотримувалася встановлених батьками правил. Допоки ті, під натиском здорового життя поволі не ламалися.
До речі…мені вкрай сподобалося,як хлопці перетрясли їх сімейний гардероб і шафки… як перебирали взуття… це було захопливо і неочікувано. Інтимно. Прекрасно. З купою натяків і ще приголомшливіших гачків.

Ніби нічого так, всього лиш коротка сцена, але скільки в ній усього. І перше це яскравими і великими буквами про те, що у цих людей, були такі розваги, і це нормально.
Між іншим, тут варто поаплодувати їм, Мері і Федеріко, що вони намагалися розкрити себе, йшли на зустріч один одному, жили один для одного, з усмішкою відносилися до кінця їх стосунків. Той момент, коли Ріко вкотре ганьбить Марсі, приволікши його особисте майно і вліпивши його перед усіма на стіл. Мені здається я б хотіла довбати його по голові або в голову усім тим що там віднайшлося. Але, мабуть, Фредді,тут був найпрокачаніший, щодо спроб не просто втішити, але й підбадьорити. (Особливо вмістом власного гардероба )))
Той опис, що я лишила під книгою, про нього і Марсі… не зовсім те що я уявила, але менш химерне.
Химерніше напишу тут. Той момент, коли Федеріко зізнається, що у середині будинку він як у нутрі Мері… і насправді ось в тому зізнанні є істина його персональної залежності. Він в ту мить дійсно як плід якому не жити, бо навколо велика і мертва рибина. Вхопитися нема за що, жити нема з чим. Марсі там, я навіть не знаю як хто, не заміна, не сурогат, а як новий хазяїн для понівеченої і розтрощеної свідомості. Новий шматочок для осиротілого симбіонта.

Тож Федеріко… нарешті його черга, я до нього доповзла… (оглядаюсь на обсяг тексту, йой, ото нашкрябала)
Мабуть найправильнішим висловлюванням про нього будуть слова Деніела, що Федеріко дуже чутливий. Він не відмовляє собі в простих задоволеннях. Не перешкоджає собі щиро і відверто любити, і ще більше всіх розуміти. Його емоції читаються легко, обличчя промовисте, повіки можуть будь якої миті прикрити погляд, ховаючи від усіх його зніченість. Акуратний, строгий, довершений… він здатен поставити собі мету і тим паче має сили тієї мети досягти. Він не відмовляється від більшості своїх вчинків, якими б вони не були, однак при цьому не здатен пережити ні прямої цілеспрямованої зневаги, ні втрати свого сенсу життя.
Я не знаю, як я не згризла нігті. Тут можна було тільки німо спостерігати, із глави в главу, просотуючись його почуттями і всеосяжними поглядами на світ. При всьому тому, що відбувалося довкола нього, його важко було назвати божевільним, чи несповна розуму. Навпаки, тверезості йому вистачало, як і мудрості не лізти куди не треба.
Його персональні стани зміненої свідомості діяли настільки психоделічно, що здавалося, стоїш там поряд, ба більше — приймаєш участь персонально.
Переживати за нього було ж настільки природньо, як уявляти прочитане.
Персонаж, який залишається в думках вже який день, після прочитання книги. І якого, мені здається, я все ще не просмакувала як читач. Бо ж готова почати читати історію вдруге, а потому швидше б за все переписала свій недоладу великий коментар.
Мені точно бракує розуміння чому Ред свого часу пішов і дав Фредді спокій аж на три десятки років.
Мені точно хочеться йому аплодувати за його твердість і непохитність щодо Марсі.
Його хочеться обіймати і ховати від усього світу, коли він того світу боїться.
Хочеться йому заплющити очі, у ті миті як він спостерігає чергове непотребство чи вульгарність.
Але насправді, цей розтрощений і якось зшитий чоловік, набагато сильніший ніж здається. Бо ж вчитися жити за тих обставин, які краяли його свідомість із дня на день, міг би не кожен.

Коротше, що я хотіла сказати цим всім?
Мені сподобалось ❤️ Авторе, щиро дякую за чудову книгу і гарно проведений й час. Я у захваті ( мене від опису захвату зараз ще на тисячу знаків рознесе, я то діло знаю)

Якщо загалом, то це щось середнє між соціальною драмою і містикою(мабуть) Хоча поява Мері до кінця тексту стає абсолютно логічно обгрунтованою і не містичною.
Авторські прийоми, що використовуються, періодично занурюють у відчуття моторошності, а періодично навпаки, змушують відчути легкий відтінок довіри і кохання. Тут було безліч моментів над якими я сміялася, а ще декілька над якими реготала.
Відверто кажучи, нема глави, якої я не прочитала би знову. Перечитаю однозначно. Бо мало. Бо хочеться пізнати цю історію ще раз і подумати над піднятою проблематикою вкотре.

От власне те, що я хотіла сказати, і те що ніяк не могла вписати на радощах, коли писала Автору що це мегакнига.