І Симон не боявся вмерти, а боявся мертвому жить...

8 січня. Саме у цей день народився один із найяскравіших поетів усієї української історії. Наш любий Василь Симоненко, що з'явився на світ 89 років тому.

Сказати, що вірші юного полтавського поета стали для мене яскравим спалахом у світі літератури — це не сказати нічого. Відтоді, як я почала цікавитися історією та мистецтвом, Симоненко якось підсвідомо сприймався мною інакше, аніж інші визначні діячі. І не потрібні пишні вступи, красномовство й розлогі речення, аби описати трепетливу величність слів Василя. Адже сила його крилася аж ніяк не у розкішних метафорах та епітетах, а в натхненному серцебитті думки, яку Симоненко так майстерно вселяв у простоту рядків.
Це був запальний юнак. Скільки авантюр було влаштовано ним у дитинстві (а втім, не лише тоді). Скільки любові, щирості та жаги крилося в очах молодика. Скільки наполегливості палахкотіло у його гарячому серці. Усе це Симоненко вправно відображав на папері історії літерами, виведені чорнилом зі стійкості та мужності.

Адже Симон знав, що він ніякий не раб, не в’язень і злодій, він знав, що він — людина.

Адже Симон знав, що всі ми — це не безліч стандартних я, а безліч різних всесвітів.

Адже Симон знав, що не влізав у жодні із потрібних рамок, та натомість був новою думкою.

І Симон бачив, що на цвинтарі розстріляних ілюзій уже не має місця для могил, і Симон чув, як диктатори, королі й імператори роззявляли свої пащі, мов кратери, і Симон не боявся вмерти, а боявся мертвому жить.

Та він стояв. Стояв, так само як і інші його побратими на лініях важкої боротьби й відродження. Він розривав кайдани й попри все тягнувся доверху, у височінь, а не схилявся до в’язкого болота. Він читав свої рядки від початку й до кінця всупереч усьому. І жодні громи й тиші не здатні порівнятися із тими, що панували у серці нашого прекрасного Симона.

Вічна пошана та любов.
Слава Україні.