Пательня 3

Вітаю авторів Аркуша. Сьогодні третій випуск Пательні. І, звісно, за традицією, на розгляді твір нового автора.

Термін розгляду з 28.05.24 й до 1.06.24

Нагадую, що твір викладається без назви та імені автора. Наприкінці обговорення автор відкривається й відповідає на коментарі. Заісно, що критиком може бути кожен охочий, зареєстрований на Аркуші автор. Мета обговорення – допомогти авторові. Підтримати. Тод знаходим проблеми в тексті та в коментарях вказуєм авторові шлях до виправлення. Звісно, хвалити теж можна. Читаєм, аналізуєм, пишем відгук.

Нагадую, що твори для прожарки приймаються в моєму приватному чаті.

Отож сьогоднішній текст.

…Вона вийшла з дому.  Хотілося з кимось поговорити. Про що? Та, власне, ні про що, аби не думати. Живіт болів тупим болем. Знову. І ще, якось дивно знобило. Про це теж не хотілося думати. Відчувати теж не хотілося.

      «Поговорити», - згадала вона  і переглянула всю телефонну книжку. 

      «Ні, набирати нікого не буду». Вже  доволі пізня година. У такий час турбують із термінових питань, а в неї нічого термінового не було.  Зайшла до Фейсбуку: стільки «друзів», і онлайн – 55; переглянула список – писати не хотілося нікому. Посидіти б десь (вона згадала ту зручну лаву біля БШ), але ж ніде поряд такої не було. «Пройдуся. От, тільки, куди?  Вниз. Піду вниз».

      Вже наближаючись до закінчення вулиці, вона зрозуміла, що щось не так. Вулиця була яскраво освітлена.  Не те, щоб вона вперше була освітлена – ліхтарі і раніше іноді вмикали, але зараз.. Це було якесь дивне освітлення: горів кожен ліхтар (ну, кожен-кожен), горіли ліхтарі над дверима кожного будинку, горів ліхтар на вежі.  Світло було приємне і тепле.  Озноб пройшов і йти було якось дивно легко.

      «Причепилося до мене це слово «дивно» , - подумала вона. - І чого ж дивного в тому, що горять ліхтарі?  Горять, та й горять. То добре -  йти не так лячно, - ні, вона подумала «стрьомно», проте  виправила сама себе: «лячно». - Пора вже ставати серйознішою, бо навіть словниковий запас, як у гопника».

      Вона вийшла до підземного переходу. Вокзал сяяв («хм, сяяв», - подумки закотила вона очі ) вогнями.  Але ж він, і справді, сяяв, тільки не яскраво, а приглушено і злегка мерехтливо.  «Якесь свято?  Чи то ми чекаємо на приїзд президентського потяга?»  Вона спустилася у перехід.  Тут теж було якось дивно.  «Ну, ось знову це слово». І що ж тут дивного: ті ж білі кахлі, місцями тріснуті, та ж низька стеля, ті ж колони, що йдуть вдалечінь по підземному переходу.. Удалечінь.. Ось ВОНО. Перехід здавався нескінченним.  Не було видно виходу.  Проте на стіні праворуч трохи попереду виднівся якийсь напис.  «Раніш його тут не було, - подумала вона, - та, його і вчора тут не було». Вона підійшла ближче і прочитала: «4 колія». І стрілка.  «Треба зав’язувати з гарріпоттерщиною, -  знизала вона плечима. - І примариться ж  усіляка фігня» («слідкуй за лексіконом!»)

      Усі в місті знали, що на станції чотири платформи та п’ять колій: 1,2,3 і 5,6.  Чи то після реконструкції,  чи чогось там ще,  зникла 4 колія. Та мешканці особливо з цим не заморочувалися, а гостям міста на цю дивакуватість вокзалу ба більше байдуже було. Бо ж прибуття поїзда на четверту колію ніхто ніколи не оголошував і тому її ніхто і не шукав.  От тільки їхня компанія іноді жартувала на цю тему: «Ось, мовляв майже, як платформа 9 і три чверті».

       Та ні, не примарилося.  Ось він напис – сині літери у рамочці.  Написані з легким нахилом праворуч.  Напевно, хтось бавиться – намалювали на стіні. І вона хтозна нащо простягла руку і помацала напис.  На вигляд він був пласким, ніби написаний саме на стіні, а на дотик виявився об’ємною табличкою з опуклими літерами. Раптом, ліворуч від стрілки, вона побачила прохід нагору. І знову слово «дивно» спливло в голові. Здавалося щойно там була глуха стіна.  Або ж вона не помітила, за своєю звичкою не помічати, те, що не головне і не стосується її.  Отже, стосується, вирішила вона.  Сходинки вели нагору, на платформу.

      «Може це все ж якась з тих колій, що були?» Вона відступила на пару кроків і озирнулася.  Звичних написів та вказівних табличок не було.  Стіни були порожні.  Вона знов подивилася на сходинки – на кожній сходинці був напис: «На 4 колію». І стрілочка...

       Стрілочки були такими, наче їх намалювала вона (була в неї така звичка – розписуючи ручку, задумливо малювати стрілочки).  Ці стрілочки кликали нагору. І вона пішла. 

        Коли вона піднімалася сходами, в голові чомусь промайнула думка: «А чи зможу я повернутися». Проте, після того, як вона вийшла на платформу,  її це вже не обходило. 

       Платформа була не схожою на решту міських платформ. Вона була дерев’яною.  Дошки були вкриті лаком і виблискували, як намиті.  Захотілося роззутися і йти босоніж.  Вона зняла кеди та шкарпетки і пішла. Дошки були теплі та приємні. На платформі стояли ослінчики.  Красиві ковані  з округлою спинкою.  Деякі з них стояли обличчям до вокзалу, а деякі спиною.  Вона подивилась на вокзал.  Він, як і раніше, мерехтів вогнями. 

        І тут до неї дійшло, в чому була дивина: довкола не було ні душі.  У величезних вікнах вокзалу також нікого не було видно: ані співробітників вокзалу , ані пасажирів.  І тиша навкруги.  Ніхто не оголошував про прибуття «президентського потягу».

          Дивитися на порожній вокзал не хотілося і вона обрала лаву з видом на прохід до своєї вулиці.  Лавка була напрочуд зручною.  Навіть надто.

          Біль в животі щезла, і навіть змінився настрій.  Хоча настрій змінився ще в тунелі. Але ж вона тоді цього не усвідомила. 

           Вона сиділа і дивилася на рейки. На душі стало так спокійно і затишно.  Скільки вона так просиділа, вона не знала.  Досить довго за відчуттями: годину, може дві.  Вони, мабуть, мене вже шукають.  Чомусь не телефонують.  Вона подивилася на годинник: 23.17.  Вона вийшла з дому об одинадцятій.  Мабуть годинник зупинився.  Вона дістала з кишені телефон: на телефоні теж було – 23.17.  Час зупинився.  Ця думка була настільки ствердною, ніби хтось у її голові відповів на запитання. 

           Цікаво, а телефон тут працює?  А інтернет?  Вона провела пальцем по екрану: екран висвітлив іконки.  Вона натиснула Фейсбук.  Сторінка відкрилася.  Це її здивувало. Дивного і так було забагато, тому вона просто відкрила Месенджер і написала Йому: «Привіт». 

       Чому вона написала саме Йому, своєму дивному «другу за листуванням»?  Бо тільки йому і  змогла б розповісти про ці всі дива, що трапилися за минулі (не минулі) дві години. 

        Вони листувалися вже досить давно.  У них були (ну, назвемо їх так) дивні стосунки. Проте саме сьогодні вона не хотіла називати їх так, як вони удвох їх називали.  «Нехай сьогодні усе буде - дивним».

       Телефон тихенько плюкнув – прийшла есемеска: «Ви де?»  Їй чомусь захотілося відповісти: «На Річці».  І Він би зрозумів – вони удвох перечитували оповідання Роберта Янга багато разів.  Вона сиділа і дивилася на його повідомлення.  «Чи це – моя Ріка?»  крутилася в голові думка. 

Чи це я... померла?..