Новий початок

Писати я почала давно. Ще в школі на вирваних з зошита листках з-під мого пера вирвалися у світ якісь чудернацькі нариси. Надто короткі для повноцінної прози й надто аритмічні для поезії. Саме вирвалися, бо коли в голові з'являвся образ, то слова в які він перетворювався, настирно билися у віконце моєї свідомості й мучили мене, аж поки не отримували змогу розправити крила на волі — чистому аркуші. Вони чимось нагадували фотографії — такі собі законсервовані спогади, а чимось — метеликів, вихоплених з повітря у польоті й закритих у прозору склянку. Кілька спроб створити щось більш схоже на оповідь чи новелу не надто вдалися, бо в той час я захоплювалася не історіями, а лише самими образами, настроями, враженнями й ставила за єдину мету передати їх читачеві. А сюжет... нащо він взагалі тре'?

Я писала довго. Школяркою, студенткою, вчителькою, кореспонденткою, мамою... Звісно все рідше й рідше, особливо після появи дітей. Той особливий стан «менісрочнонеобхідноцезаписати» все одно накочував час від часу, але я навчилася позбавлятися нав'язливих образів, обманюючи їх написанням лише подумки, бо сісти за стіл і записати часу не вистачало. Життя вирувало, примушуючи забувати старі гобі та опановувати нові, завантажувало такою кількістю вражень, що вхопити й описати лише одне ставало просто неможливо, й просто бігло далі... Аж поки раптом не прийшла війна.

Спочатку я думала, що більше не зможу писати. Зовсім. Писати про будь-що окрім тих страшних і болючих подій, що відбувалися у моїй країні здавалося блюзнірством, а писати про них не хотілося, як торкатися свіжих ран. До того ж на той час я говорила, думала та писала російською мовою. Як і багато кому з нас, раніше мені це не здавалося важливим. Я народилася в іншій країні, зростала й жила в російськомовному середовищі та вважала, що достатньо проявляю свою національну самосвідомість вже тим, що співаю дітям колискові та читаю казки солов'їною. Війна вмить все змінила. Однак здавалося, що я більш ніколи не зможу писати ще й тому, що наскільки б вільно я не володіла українською та все ж не буду в змозі так грати відтінками сенсів і жонглювати словами, як мовою, вживаною з дитинства.

Та минув рік, рік моєї власної маленької війни на особистому мовному фронті й нарешті наступив день, коли мені не тільки захотілося, а й вдалося написати перший нарис українською. Потім я струсила пил з численних начерків, обрала кілька, більш-менш схожих на оповідання, переклала-переробила їх і виклала тут, на Аркуші. Потім з'явилося невеличке оповідання «Побачення 2023», що народилося завдяки чарівній музиці чудового українського композитора Мирослава Скорика (о! про музику і творчість треба говорити окремо) й потроху я стала наважуватись на щось більше.

Зараз я вперше взялася за щось достатньо велике, щоб це можна було назвати книгою. Якщо задум вдасться, то буде навіть кілька томів (перехрестилася). Але так чи інакше, це дійсно перша спроба перетворитися з латентної російськомовної графоманьячки на справжню українську письменницю, тож я дуже потребую вашої підтримки та зворотньої реакції (в тому числі критичної))

Сподіваюсь, читання моїх літературних експериментів вам хоч трохи сподобається.