Це здійснилося! | Розділ 20-й. Візуалізація ♥♥♥

"Дощ із гірко-солодким присмаком" ― 20-й розділ "Пір року. Зникнення Зими" вже можна читати! 💋

✍️ Традиційне звітування: 73 071 знаків (11 356 слів)

Насолоджуйтесь! Хіхі)))

🥀 Катавасінька трішки перестаралася, нашкрябавши цілу дисертацію, випивши притім безмір літрів кави, вдосталь наплакавшись, зловивши емоційне вигорання та мимохідь позбувшись кігтика. А все для того, аби ви насолодилися читанням.

🥀 Розділ вийшов дуже насиченим. В першій частині журба журбинкою, де Діану хочеться обійняти й плакати, а в другій частині приголубити хочеться вже Майка, перед тим добряче вдаривши його по голові!

🥀 Я з тих авторів, які обожнюють своїх персонажів, а Майк та Діана для мене вже такі рідні, що будь-які їхні вибрики сприймаються мною в штики. Як відмічала і Eva Lukyanova в просто-таки прекрасній рецензії, і Катерина Федоровська, Майк ― ідеал хлопця, а в цій главі ідеал трішки похитнувся. Так, він ніколи не був ідеалізованим, однак мені довелося буквально себе ламати, прописуючи одну сцену, яка, не дай Бог, викличе в когось обожнювання!

🥀 Коротше, у новій главі вас чекає: журба журбинкою, злам стін та вир пристрасті. І звісно ж, ТОЙ САМИЙ МОМЕНТ.

Приємного читання!

♥♥♥

Візуалізація зі спойлерами.

Той місточок довіри, що вибудувався між ними нещодавно ― тоненький, хисткий, ефемерний, ― мало-помалу спалювався. І Діана в тупому сум’ятті проймала його тьмяним поглядом, геть-чисто не тямлячи, як загасити нещадний вогонь.

Але щось їй підказувало, що їхній поцілунок ― якщо він взагалі коли-небудь станеться, якщо це взагалі можливо ― має відбутися не за таких обставин. Достоту не тоді, коли між ними так багато стін.

Протягом кожної секунди негода чимдуж посилювалася ― скоро тут буде справжнісінький армагеддон. Але навряд чи він перевершить ту бурю, що надривала Майкову душу, безугавно шматуючи її, обпікаючи, обгортаючи люттю, печаллю, ба більше, ненавистю ― до всіх і вся. До самого себе.

― Щоб не робилося в стінах Кригожару, тут, на терасі, ти мій Апельсинчик, а я твоє Сонце, домовилися? ― шелеснула Діана, проклинаючи себе за жалібність в голосі.
Нехай її слова прозвучали наївно, однак вони були вирвані з самої глибини серця ― з найпотаємнішого дна, ключем до якого володів тільки Майк.
― Домовилися…

З тілом та душею загубившись у часі, Майк обіймав Діану, горнувся до неї, мов судно, що тоне, в пошуках потужного джерела світла. І Діана, що найдивовижніше у всій цій мітичній ситуації, відповідала йому непідробленою взаємністю. Як так вийшло, що його сонце, всупереч правді ― чорній, кромішній, гіркій, ― продовжувало бути надійним маяком для нього?

♥♥♥

P.S. Аркуш живий взагалі? Чи є тут хтось, хто читає "Пори року"?)