Я леді?

Такий цікавий челендж, що і я наважуся спробувати.

Я леді невизначеного віку, що спокійно споглядає цей метушливий світ з-під широких крисів улюбленого капелюшка й загадково усміхається, прикрившись витонченим фарфором філіжанки з чаєм. Чи принаймні хотіла б бути такою. Але знайти точку рівноваги та спокою для матері трьох юних українських богатирів та не надто вправної господині, що раптом обросла садом і городом, доволі складно. Особливо коли творчі пориви бурхливим вітром тягнуть і штовхають тебе то в одному напрямку, то в іншому. Де ж заховалася та точка рівноваги? Між шкільними зошитами? Баночками консервації? Чи між бісерними прикрасами, сплетеними власноруч й забутими по шухлядах, бо робити їх цікавіше, ніж носити? А може десь серед мішаніни електронних документів з текстами до власної книги та фанатськими перекладами чужих, написаних поспіхом на телефоні, однією рукою помішуючи вечерю? Чи можливо я випадково закрутила її в одну з домашніх цукерок без цукру чи зав'язала у вузлик гачком? Як знайду — розповім. А поки побуду іншою собою: заклопотаною до нестями, прискіпливою до себе та інших, надчутливою до чужих зауважень, прямолінійною до занудства, жінкою за сорок, якій нема коли присісти чаю попити. Побіжу-но я обід варити...