Слова і тиша. Або про боротьбу з творчими паузами.

Вітаю, творча спільнота!

Кілька місяців тому я розпочала роботу над новою історією під назвою “Завтра вже сьогодні” — і майже відразу зупинилася. Не можу пояснити, чому так сталося. Це не виправдання, адже я ретельно продумала сюжет, уявила героїв та чітко розумію, про що хочу розповісти…

Сьогодні я відкрила рукопис і продовжила писати. Хто розпочав читати та чекає продовження - вони таки буде!
"... Рвучкий сигнал будильника, який волав на всю квартиру, таки розбудив мене. Я ледве розплющив очі. Світ навколо почав пульсувати, розбиваючись на мільйон кольорових плям. Відчуття важкості в голові було нестерпним, немов хтось безжально стукав молотком по черепу. Кожен ковток повітря здавався гірким. Я ледве підвівся та сів на краєчку ліжка, закриваючи вуха від безжального гудіння будильника.
Важко видихнувши, я спробував встати. Моя нога натрапила на щось холодне та тверде. Поглянувши вниз, я побачив розкидані по підлозі пусті пляшки від алкоголю, що мерехтіли у слабкому світлі, змушуючи мене мружитися. Мозок загрозливо загудів, наче мотор старої машини, і мені стало зрозуміло: я вчора просто напився до відключки.
Майже навпомацки, я протягнув руку до столика, сподіваючись знайти будильник. Різкий сигнал стугонів у скронях, намагався вивести мене з цього похмурого забуття. Важка долоня нарешті знайшла кнопку. Я кілька разів натискав на пристрій, до того моменту, коли все затихло, і тиша накрила кімнату, наче важка ковдра.
Кілька хвилин ступору вимкнули мій мозок. Я наче зомбі дивився на свої волохаті ноги, які розслаблено звисали з ліжка. Оглядаючи кімнату, я дивився, як світло з великих вікон потрапляє всередину порожніх пляшок, відображаючи їх бліду красу. Вони, як єдині свідки моїх вчорашніх істерик, мовчазно лежали.
А потім, в цьому дивному моменті, я зрозумів найголовніше — я абсолютно сам. Сьогодні ніяких незнайомок у моєму ліжку. Я знову відкинувся назад і впав на зім’яту постіль, відчуваючи, як шалений потік емоцій намагається вирватися назовні. Хотілося одночасно сміятися й волати, виплескуючи все, що накопичилося всередині. Я смикав себе за волосся, ніби намагався вирвати важкі думки про Сашу, але вони лише сильніше впивалися в мозок. Зрадлива свідомість підкидала нові спогади про позаминулу ніч — її поцілунки, терпкі й солодкі, усе ще відчувалися на губах наче отрута... "

Питання до авторів: чи траплялося з вами щось подібне; і що в такому випадку робити?

Ваша Ірма Скотт.