Відгук на "Знамення скарабея" Лани Степанки

Головні герої цього твору не є оригінальними персонажами, тож саме по цій причині я і нарікла його фанфіком. (Коли розумієш хто є ким - читати стає веселіше)
Усі спойлери я позначатиму.

Технічний стан тексту:
Твір варто не розчесати, а віддати грумеру, аби він пройшовся по ньому усіма відомими йому гребінцями.
Це переклад з рос, тож трапляються невірно перекладені слова, опечатки, дивні мовні конструкції.
Напочатку помилок майже нема, але після середини їх стає дедалі більше. І навіть ті штуки, які раніше були написані вірно - обзавелися помилками.

Сюжет:
Напочатку інтригує - весь світ затягнуто хмарами і люди влаштовують мітинги, аби велика корпорація нарешті перестала закривати їм Сонце та відрила небо із зірками. Корпорація, натомість, тримає хмари не просто так, а тому що Сонце посилає до них надто багато радіації, яка може знищити людство. (все це не є спойлерами, бо описується у перших главах)

Світобудова:
Це фентезі і світ там специфічний. Усюди омажі на Єгипет, піски, піраміди, імена і т.д.
Однак виникає почуття бутафорії, картоних декорацій. І є немало дірок у тому, як функціонує цей світ.
Головні персонажі є головами всесвітньої корпорації, однак за весь твір я так і не відчула їх владу, велич, багатство. Це буквально жменя людей, які мають у підпорядкуванні цілу планету. Не місто, не країну. Однак враження вони створюють якихось бізнесменів з району, у яких оборот максимум тисяч 100$.
Кожен усе робить сам. Де слуги? Де купа помічників? Де велика організація? Де корупція? Де невгамовні апетити? Де божевілля від абсолютної влади?
Там нема ніякого більше уряду, окрім цієї купки. Вони ладні робити усе, що захочуть і їм ніхто не зможе заперечити. І не треба казати, що це їх власна мораль стримує. За стільки років абсолютної влади кожен оскотиниться.

Мова автора:
Ось цього я довго не могла зрозуміти, бо оповідач це не окрема нейтральна істота, що розповідає як воно все діється. Це непряма мова самих персонажів і завжди різних. При чому фраз "їй здавалося", "він думав", "вона вважала" - нема. Це виглядає отак:
"Вона вважала це місце гидезним" "Місце було гидезним"

Бувають прикольны жарти, від яких можна схопити "пхах" на всю кімнату.

Постійно усе розказується, а не показується.
"Починало нудити від пахощів гидоти, що тут готували на відкритих жаровнях."
Що саме гидота? Персу не подобається сам запах смаження, олії? Чи що там таке смажили?
"Рішення батька викликало протест і лють. Їй вказали місце. Це не означає, що вона підкориться і не розповість батьку все, що думає. Але не зараз, не зараз."
Чому не показати лють? Показати протест?

Те, що варто було б показати - розказується. Те, без чого можна було б прожити і просто розказати - показується.
У творі є цілий підсюжет на початку, про історію знайомства "головної" пари. Викинь ти його - взагалі нічого не зміниться. І я не перебільшую. Поміж діалогів кинути пару фраз "було отам і отак" - все. Історія знайомства, яка взагалі ніяким чином не впливає на головний сюжет - є.

Персонажі:
Несостиковка того, як описується персонаж із тим, як він поводиться:
Вільна вовчиця, яка любить свободу більше за життя, воїнесса, норовлива дочка вождя - в усьому слухається коханого мутного тіпа, про якого вона не усе знає. І робить щось тільки з його дозволу.
"Він має рацію. Він як завжди правий."
(Далі там пояснюється, чому саме дика жінка настільки підкорена одному чоловікові, але все одно)

Персонажі доволі схожі між собою. Ок, коли це стосується друзів, чи тих, хто часто спілкується один з одним - за певний час кожен переймає звички своєї компанії. Однак, коли голова величезної корпорації, "мафіозі" та мутний одинак мають однакові реакції на шокуючі події, однаково лаються... Це вже явна халтура або прописаності персонажів, або самого світу.

Є фурі. Секс із Бастет (богиня кішка), та просто дівчина-перевертень. + еротика зі злим змієм
Щодо першої, з певного моменту у мене почало підгорати, бо Бастет почали називати Сехмет, а це інша богиня і про інше.
Щодо другої у мене палало з самого початку (далі пояснюється чому)

Персонажі із обмеженими спойлерами:
Арсет - якийсь клішований крутий хлопець-джентельмен. Незнайому дівчину врятує, що вона в нього одразу закохається, магію покаже, всіх на шлях праведний направить, грає із великими людьми цього світу, як кішка з мишами. Він нереалістично крутий. Аж приторно Марті-С'юшний.
Надін - дівчина-перевертень і бетвумен, яка тримається за Арсета незрозуміло нащо. Так, постійно описується, що вона у нього закохана, що він їй подобається, що він зарізав вбивцю її батька і вона має бути із ним, бо такі традиції. От у віру традицій і віриш, але не у кохання.
Стосунки Арсета та Надін, як у співмешканців, а не коханців. Все сухо, без емоцій, емпатії, душевної близькості. Вони за весь твір ані разу не поговорили нормально навіть на рівні опису розмови, а не показу її. Я вірю у "сухий розрахунок" між ними, але не у кохання і навіть не у закоханність.
Коли Надін пішла у інший всесвіт, я відверто зраділа за неї, бо нарешті вона зможе знайти собі хлопця, якому не буде на неї плювати. Арсет постійно йшов по своїх справах, Надін не слухав і не проводив із нею часу. А оце останнє "Надін!" Кому ти там кричав? Жінці, якій більше уваги приділяла її нова і спонтанна подружка, аніж ти?

Тотхем - вумник-розумник, реаліст, який упускає банальні моменти. Але ок, генії бувають розсіяними, тож пробачити можна.
Матті - зла, груба жінка, яка спеціально негарно виглядає, аби до неї колишній не чіплявся, із яким вони вимушені разом працювати. Але коли вона прийняла свою божествену природу - миттю нафарбувалася та начепурилася, ніби на червону доріжку.
Стосунки Тотхема і Матті - як у колишніх, що погано розсталися. У їх стосунки віриш. Однак грубість Матті деколи здавалася через міру.

Нубі - мабуть єдиний у кого взагалі не було романтичного інтересу. Його мотивація з'явилася нізвідки, туди ж і пішла. Йому стільки століть було норм на своєму місці і раптом він закортів влади. Зненацька.

Горан - голова корпорації, трохи наркоман, любить Бассу.
Басса - вільна жінка, що то приходить, то йде.
Їх стосунки такі самі, як і описана Басса.

Монтус і компанія - я тільки під кінець почала орієнтуватися у тому, хто такий Сіфан і то не сильно. Під кінець виявилося, що Монтус, виявляється, був закоханий у жінку свого друга Соббе. Монтус ще блискавками стріляти може.

Висновок із тотальними спойлерами:
Ось, в принціпі, і все на чому концентрується сюжет. На тому хто з ким спить, хто яким богом є, а те, що там Сонце вас усіх спалити хоче - тільки на початку та в кінці обговорюється.
Сам сюжет із богами я зрозуміла десь у перших главах. І кожен прийняв свою божествену природу доволі швидко. Тільки Тот трохи мучився із думками "я людина науки, я відкидаю будь-яких богів і не можу бути одним з них",
На своїх міфологічних прототипів ці персонажи схожі лиш номінально. Характери, зовнішність і романтичні стосунки одне між одним тут змінені. Тільки каркас Еннеади залишився (хто кому брат-сват-кум-син)

Через фінал зіпсувалося усе враженні від твору. Він просто скомканий і злитий.
Так довго йшли до розв'язки проблеми із Сонцем. Раз за разом з'являвся новий злодій зі своєю мотивацією (і це доволі цікаво, інтригує). Сюжет закручувався, розкручувався, ще більше заплутувався... І що?
Анубіс, який незрозуміло нащо захотів собі місце Гора - так з ним і не побився за владу, бо другий відмовився битися.
Біс, який бажав повернути собі Бастет, що вже закохалася у Гора - був розірваний своєю жінкою вже при другій зустрічі.
Нефтида, яка бажала кращого місця для свого сина Анубіса і заручилася допомогою "демонічного змія" - була зраджена змієм, який... А хто знає чого він хотів насправді.
"Демонічний змій" Апоп - у нього взагалі нема мотивації. Він просто "зло, яке завжди йде проти бога Сонця Ра". Але головна бійка була саме із ним. На весь твір він з'явився буквально два рази - у ліжку із Нефтидою, аби показати, що вона за одно з ним. І під час фінальної бійки.
Сет, який побудив усю братію згадати ким вони є і весь твір був дуже мутним тіпом, що незрозуміло чого хоче та якого послав сюди Ра - мотивація "сумно жити, хочу двіжу". Ну, типу врятував світ від змія. Бійку з ним почав. Потім до нього інші боги приєдналися. Радіє тепер, що він у сім'ї.

Після перемоги над змієм, хмари розсіялися і усі побачили Сонце.

Класно, сасно і прекрасно. Але ж первинна проблема була із тим, що Сонце жарить надто сильно і хмари слугували якраз захистом людей від радіації. Тобто... Головний конфлікт зі світилом якщо і вирішений, то про нього взагалі нічого не сказано.
Сонце має і надалі жарити.

У кінці сказано, що "проблемою усього цього був саме демонічний змій". Яким чином змій міг вплинути на те, що Ра надто сильно своїм Сонцем жарить людство? Змій впливав на хмари? Але їх зробили Гор, Тот і компанія спеціально, щоб захистити людей від Ра.

Отже, на цьому місці знаходиться величезна сюжетна діра. І я ніяким чином не можу приліпити сюди того змія. Бо його "він усьому причина" просто не ліпиться. Він міг бути непрямою причиною повстання і революції, однак ніяк не проблем із Сонцем.
Чи він є причиною амнезії богів, що ті забули ким вони є? Але про це, знову ж таки, взагалі нічого не говориться. Та і боги, навіть коли вони забули ким вони є, не раз наголошували на тому, що радіація від Сонця стає тільки більшою і вони не знають що з цим робити.

Коротше, мої спроби витягнути і зрозуміти де ж той сюжет завершується, у чому саме він був, і т.д., тільки більше заплутують, а не дають якісь відповіді.