"Душа кольору пилу. Біле" B der Line

Усі ці численні дисклеймери, застереження і попередження підступно брешуть: зовсім нічого моторошного у цій книзі немає. Якщо прибрати спорадичну еротику і запросити пояснювальну бригаду, що допоможе розібратися в деяких складних моментах, то цей твір можна сміливо читати навіть дітям у початковій школі!
Натомість, на мій погляд, доречне єдине попередження: цю книгу не варто читати людям з психічними проблемами. (Але якщо все одно дуже хочеться, то тоді доцільно пропустити розділ 6.)
Хто цільова аудиторія твору невідомо.
З одного боку, внаслідок наявності дещиці шкідливих ідей, ця книга не для людей із вразливою психікою. А з іншого боку навіть там, де сюжет життєво потребує різних моторошних подробиць, такі сцени описані неначе спеціально для ніжних фіалок, що непритомніють від самої лишень згадки про кров і трупи.
Зазвичай фентезі – ідеальний жанр для ескапістів. Але тут хоч світ і вигаданий, але більшість соціальних та політичних проблем цілком реальні.
Пригоди тут є, але водночас є і непотрібні відверті сцени та інколи вигулькує нудна побутовщина або сумнозвісна проблема "розповідати замість показувати".
У всього-навсього якихось 700 сторінок напхано дуже багато всього, що водночас є і перевагою, і недоліком.
Темп розвитку сюжету доволі повільний і звісно що багато сюжетних гілок так і залишилися незавершеними, тож починаючи читати перший том, варто розраховувати й на те, що доведеться читати й наступні.

Про що ж ця книга?
Дещо незграбна анотація переказує основну сюжетну гілку й з порога відлякує кількістю персонажів (які в книзі введені вдало й в них нереально заплутатись, але якщо дивитися тільки на анотацію, то складається враження "ніц не зрозуміло, але дуже цікаво), жанрами "еротика" та "слеш".
Проте, твір насамперед про боротьбу за свободу та виживання у світі, який не факт, що заслуговує на порятунок, бо ж люди такі... люди. І небезпеку тут становлять не лише зовнішні вороги, адже головний герой часто навіть сам для себе чи не найбільший ворог.
Також варто зазначити, що у першому томі не буде зловорожої любовної лінії, коли якась люта дичина показується автором, наче нормальні стосунки.
Натомість тут є багато цікавих і оригінальних ідей, гумор, пригоди, теми психічних проблем, криміналу, тема самосуду, коли правосуддя не працює, й дуже багато чого іншого, тож цю книгу таки варто прочитати.
Оцінити однозначно цей твір наразі неможливо. Під час читання деяких моментів склалося враження, що це ж до біса геніально та професійно написано, але водночас деякі речі та сторітелінгові прийоми жахали своєю нікчемністю та недолугістю.
Посилання на книгу:
https://arkush.net/book/16771

Устрій світу продуманий настільки детально, що можливо вивчати географію та історію вигаданих країн.
Тут, мабуть, мій відгук буде неоригінальним, адже найбільше сподобалися самоходи.
Ось ілюстрації цього чудового транспорту з мертвої людської плоті:
https://arkush.net/blogs/8856
Одначе, дуже шкода, що такий, здавалось би, крутий та екологічний вид транспорту сприймається більшістю персонажів книги негативно, бо представники влади завжди зіпсують найкращу ідею й не пропустять жодної нагоди нажитися на простому народі.

Стилістика та грамотність.
Загалом, написано добре, читається легко й переважно не нудно. Нудних фрагментів тексту відносно невелика кількість.
Помилок відносно небагато, як на такий чималий об’єм тексту.
Інколи є проблема з узагальнюючими реченнями для альтернативно обдарованих і періодичні описи "був злий", відчув те й те, по кілька разів на абзац.
Часом присутнє порушення поради Чака Поланіка при описах емоцій персонажів чи подій, що відбувалися за тривалий проміжок часу (їх невдало втулено нудним переліком: поїхали туди, потім туди, зробили те й те…)
Подекуди оповідь в минулому часі вкрай недоречно перестрибує на теперішній.
В описах боїв інколи завеликі речення, перевантажені зворотами. Також в описах боїв точно зайві спойлерні фраз на кшталт "Але планам його не судилося збутись."

Відверті сцени написані не порнографічно, але без більшості з них твір абсолютно нічого б не втратив. Сумнівні еротичні пригоди Оене повторюються: то його смажать магією вогню, як сардельку на пікніку, то від душі періщать мордякою об дерево чи стіну печери.
Сенс один і той же. Різниця лише в деталях.

Персонажі складні, багатогранні й харизматичні. Навіть чимало другорядних персонажів вийшли доволі живими й наочно ілюструють потрібні для сюжету риси.
У книзі присутнє значне заглиблення у внутрішній світ головних героїв, а також дуже вдало показана їхня трансформація під впливом зовнішніх чинників.
Ось ілюстрації деяких персонажів (Обережно! В самому дописі, на який наведено посилання, ВЕЛИЧЕЗНИЙ спойлер про одну з головних героїнь, тож краще його відкривати лише після прочитання книги. Хоча, в анотації, якщо уважно читати і замислитися над цим, теж є майже той же спойлер).
https://arkush.net/blogs/8284
Звісно, в моїй уяві вони виглядають трохи інакше, але все одно цікаво було переглянути. Вражає настільки ґрунтовний підхід до створення книг самвидаву, коли навіть наймають одразу кількох професійних художників для створення обкладинок і візуалізацій персонажів.

Далі присутні спойлери!

Оене, він же Білий, він же пан "Я не знаю що робити зі своїм пропащим життям, але зараз тут розкажу Женцю, як він має почуватися". Ось цими своїми занудними моралізаторськими нотаціями Білий дратує найбільше.
Недоліків у нього настільки багато, що часом хотілося, аби головним героєм був хтось хоч трохи менш пришелепуватий.
Що ще не так з Оене:

• Він йолоп, який не вчиться на своїх помилках (через що, хоча й не тільки через це, таки заслужено отримує в писок);
• Занадто добренький та правильний тюхтій, є маріонеткою державної системи, якій на нього начхати;
• Пасивний, безініціативний, не має в житті ніякої мети й просто пливе за течією, а чисто випадково так склалося, що йому волею обставин пощастило й не пощастило водночас, здибати на своєму життєвому шляху чимало пригод;
• Навіть попри дар емпатії неспроможний нормально спілкуватися з людьми й часто їх не розуміє, зациклений на собі. І це все також приводить його до доволі таки закономірних наслідків;
• Йому притаманна принизлива жалість і надто добре ставлення навіть до злочинця, який, на думку Білого, жахливе зло;
• Вдається до огидних маніпуляцій: вимагає до себе добре ставлення навзаєм у відповідь на власне непрохане добро, й тупо не усвідомлює наскільки це недоречно в тій ситуації. Не вміє тримати розумні кордони у спілкуванні, часом вдається до шантажу, маніпулятивних висловлювань з наміром натиснути на совість опонента в суперечці;
• Часом егоїстичний і заздрісний;
• Весь час переймається думкою інших про нього, прагне всім догодити й водночас дивакувато соромиться, якщо його раптом похвалять, підсвідомо інколи полюбляє викликати в оточення жалість;
• Дратують оці його рефлексії «я весь такий самотній та нещасний».
  Але водночас він не зовсім безнадійний: Оене не зловживає наданою йому владою і, якщо припинить придурюватись і візьметься за розум, то здатний і добре вчитися, і продумувати ефективну стратегію бою, і облишити шкідливі звички та опанувати себе, попри дуже жахливе минуле і вельми серйозні проблеми.
  Багато в чому це дуже складний для розуміння персонаж, зате багатогранний, незвичайний і по-своєму цікавий для спостереження за ним.
  З такими вихідними даними можлива трансформація як у негативний, так і в позитивний бік. І наприкінці він таки добряче зміниться й ще не раз здивує.

Айнар, він же Чорний Жнець – крутий, винахідливий і розумний вбивця усіляких покидьків. В нього чудове почуття гумору й добре працює логічне мислення. Він попри усі, часто загадкові негаразди, пережиті в минулому, прагне зробити цей світ краще й безпечніше, але натомість змушений поплатитися своєю свободою.
Дуже мало хто наважився б ризикнути власним добробутом і свободою, та зробити стільки корисного, скільки робив Чорний Жнець.
Він сильна та психологічно доросла особистість і природжений лідер. Навіть у своєму жахливому безправному становищі він силкується зберегти внутрішню свободу та часто поводиться виваженіше й адекватніше, ніж його наглядач. Напрочуд іронічно виходить, коли поневолений Жнець розповідає Оене про свободу вибору.
Недоліків у нього майже немає.
Хоча, Айнар аж занадто позитивний і навіть не замислювався жодного разу над тим, аби таки вбити Оене, щоб звільнитися, чи навчитися ним керувати з допомогою з'єднання магії. Йому таки бракує отієї небезпечності та підступності, яку йому приписують на початку.
І ще його під кінець так поплавило побічними ефектами від перекування, що він знадився до вуаєризму за особистим життям Оене.
Також не розумію, за що він вбивав бідолашних торговців.
Ось одна з улюблених цитат Айнара, яка мала б слугувати епіграфом до життя кожної людини:
«– Ну ж бо, подумайте. Кажуть, це не боляче.»
Ще одна геніальна фраза Женця: "Немає у світі мерзоти більшої, ніж людина."

Джорджі – попри те, що їй не пощастило народитися в жахливій тоталітарній державі, де жінки безправні, вона змогла зберегти здоровий глузд та адекватність. Водночас, під впливом зовнішніх чинників вона доволі сильно змінюється, що символізує легку сприйнятливість підлітків до чужого впливу. Сподобалося, що попри всі труднощі й жахіття, Джорджі намагається щосили боротися, як може, за свою свободу та виживання.
На її прикладі добре помітно, як людям властиво відкладати на потім розв’язання дуже складної проблеми й лише довівши ситуацію до стану цілковитої катастрофи, коли гірше вже не буває, вони нарешті наважуються діяти, але може вже виявитися надто пізно.

Кьяш – похмура і агресивна, але насправді не така лиха, якою здається. Сподобалася ця героїня та її незвичайні магічні здібності.

Орвел – склалося враження, що під час некромантського обряду в нього переселилася та частина свідомості Кьяш, що доброзичлива та життєрадісна, а самій некромантці залишилася переважно лиха половина. Між ним і Кьяш мав би бути складний конфлікт, адже вони все ж таки під час першого знайомства намагалися повбивати одне одного.

Се – надто нормальна на фоні попередніх знахідок для докторської дисертації психіатра, мабуть, саме тому не вона гг книги, а Оене. Взагалі вражають люди, як вона, які попри важкі життєві обставини не скурвились, а змогли попри все багато чого досягти власними силами.

Головні недоліки книги

Вельми кепсько, коли автори пишуть свій твір з отаким підходом: «Там відбувалося ще багато всього цікавого, але я вам цього не покажу!»
**
Сцени, яких бракує:

• Розправа Чорного Женця над якимось церковником та диктатором, описана у «реальному часі». Самосуд над покидьками окрім загальної суспільної користі все ж таки передбачає жорстоке вбивство. Та й сенси Айнарових кривавих інсталяцій також так і залишилися майже нерозкритими.
• Опис самосуду з летальними наслідками, вчинений одним з персонажів наприкінці.
  **
  Сцени, що дуже потребують більшої продуманості та деталізації:
• Загибель матері Оене з висвітленням причини, що ж власне сталося тоді.
• Там, де Се читає лекцію, спрямовану проти проституції, дуже бракує опису справжнього живого суспільного срачу. Страшенно не вистачає оцього вогника, коли прибічники протилежних світоглядів наввирячки доводять одне одному свою позицію. А оскільки події відбувалися наживо, то було б вельми доречно, аби хтось побився.
• Було дуже прикро, що немає взагалі ніякого опису трупа повії на місці злочину.
• Обряд над Джорджі з комахами – до мене не дійшло, що саме він викрутив їй мізки.
• Спроба втечі Джорджі, коли вона намагається вбити наглядачку. Бракує правдоподібності та опису відповідних емоцій: це не так то й просто доволі співчутливій людині наважитися на вбивство.
• Бій зі спогаду Кьяш, де з’явився Олвер. Не прописано головне: чому вони билися з ренікійцями. Люди гинуть, вбивають один одного, але не зрозуміло головне: чому і навіщо.
• Потребують більшої деталізації наслідки того, як Оене вдерся в хату до підозрілих типів: що вони задумали й що з ними сталося далі.
• Наприкінці у спогадах Женця не прописано найголовніше: кого й за що він вколошкав, і чому більшість слідчих не зрозуміли б його мотиву.
  **
  Шкідливі ідеї:

1. Позитивне висвітлення саморуйнівної поведінки (розділ 6). На мій погляд, це неприпустимо в літературі, адже достатньо переглянути статистику самогубств і почитати статті про те, що люди з психічними проблемами також бувають дуже корисними для суспільства або були корисними в минулому й заслуговують на гідне ставлення (як, наприклад, військові з ПТСР).
2. Споювання «відповідальними» дорослими неповнолітньої особи, що у творі показане, як чудовий спосіб провести час разом і не призводить до жодних негативних наслідків.
3. Купання в морі у нетверезому стані. Ну правильно – он скільки тих пияків розвелося…)))
   **
   Також невдало прописана навігація й ідентифікація обраних рятівників світу. З таким підходом світ з десяток разів зазнає апокаліпсису, доки вони якимось чином збагнуть, що вони обрані та зберуться докупи.
   Є дещиця підрозділів, які зайві, нуднуваті й не несуть жодної цінності для сюжету.
   **
   Нелогічні моменти:
   **

• Не пояснюється, чому в цьому світі не прижилися нормальні релігії, які б вчили вірян чогось путнього, а не завдавали стільки шкоди, як церква Тихої радості.
• Дуже бентежить, що Женця навіть ніяк не загримували та не замаскували перед відправкою на місію до іншої країни. І прикордонник дивом нічого не запідозрив. Невже в цьому світі не розповсюджують портрети злочинців, які в міжнародному розшуку?
• Чому Айнар, який володіє магією води, не здатний прибрати навколо себе зайву вологість у вогкому кліматі та висушити одяг?! Це зовсім нелогічно! Маги води ж вміють пересувати воду. Тим паче розповідалося, що маг води почувається добре у воді, тож і вологість має наче ж добре переносити.
• В випробуваннях, де вони мусять пливти крізь трубу з водою, той випадок, коли Оене вирушив рятувати Айнара, з багатьох причин виглядає нелогічним і неправдоподібним.
• Викликає великі сумніви, що один чувак, озброєний лише власною люттю і дровинякою отак запросто завалив аж чотирьох більш досвідчених бійців і навіть ніхто з них не завдав йому жодної травми.

Що сподобалось

• Наявність серійного вбивці.
• Релігійна диктатура. Якщо б рашку захопили кадирівці, то, ймовірно, б там виникла подібна церква, у якій би поклонялися богу Віслюку і його найбільшому та найвагомішому органу.
• Якісно прописані усі ці труднощі дипломатичних відносин між різними країнами, коли у Сірій Косі намагаються не допустити згубний вплив церкви. Особливо вразило красномовство священника і дипломатичні виверти суворої пані Хое.
• Кумедні чвари Оене та Айнара, а також Айнара і Кьяш.
• Вдалі описи деяких поєдинків. Найбільш вдалий той, де Жнець б’ється з Меоном і Оене незаплановано завітав у гості до підозрілих осіб.
• Пригоди Джорджі та вдале висвітлення патріархального устрою у подібних відсталих від цивілізації країнах, які ще залишилися і в наш час. Дуже вдало й нешаблонно показані деякі речі, що заведено в суспільстві позитивізувати за замовчуванням. Таких творів дуже бракує, адже всюди трапляється здебільшого банальщина з пропагандою бездумного розмноження.
• Експерименти з темним ефіром, що відбились на дитині - цікава тема. Діти і в реальності часто незаслужено розплачуються за експерименти батьків з речовинами та інші їхні паскудні вчинки.
• Вдало описана трансформація головних героїв протягом книги.
• Дуже майстерно написані деякі діалоги, коли в короткі фрази вкладається глибокий сенс. Напрочуд сильний «діалог» без слів вийшов у сцені з нашийником.
• На прикладі Білого ми бачимо, як людина тоне у своїх тарганах у макітрі й навіть своєю пасивністю та бездіяльністю завдає непоправної шкоди, а потім решту життя б'ється над тим, аби все виправити, але вже надто пізно...

Все було очікування, з огляду на жанри, що немов у типових жахастиках, наче маніяк з-за рогу, тут вигулькне чергова клішована і недолуга любовна лінія між Оене та Айнаром. Але тут з цим все наразі вийшло доволі амбівалентно і в межах пристойності та адекватності. Принаймні поки що.
Крінжові фрази і вчинки персонажів (як ота сумнозвісна медитація Оене) можна виділяти червоним і демонструвати, як наочний приклад силоміць втуленої у твір любовної лінії, яка на щастя тут не розвинулася. Це мов символізує шлюби, коли просто одружуються, бо гроші, бо так усі живуть, бо інстинкт розмноження вдарив у голову, а потім починає відбуватися жахіття, як з головними героями цієї книги: стокгольмський синдром, хвороблива прив'язаність і повільна, але незворотна втрата власної особистості. Бо ніщо позитивне не здатне вирости на ґрунті насильницького зведення докупи людей, які за інших умов ніколи б не стали спілкуватися один з одним.
Десь так, як головні герої, а може й більше, страждали б персонажі (якщо уявити на їх місці справжніх людей) усіляких картонних любовних романів, коли автори марно намагаються поєднати непоєднуване й обґрунтувати можливість неможливого.

Загалом книгу було цікаво читати та аналізувати, одначе вона потребує значного доопрацювання та редагування. Втім твір доволі непересічний і вартує того, аби бути вдосконаленим і вирушити до видавництва.