Пікничок

- Тук, тук. Не спиш?! — Аліска росла на очах, і заходити до неї в кімнату без стуку ставало небезпечно. Здавалося б, нещодавно підкидав у повітря під дзвінкий регіт, і ось уже в навушниках у доньки грає клейн-дроп, на столі стоїть голограма з якимось солоденьким артистом, а подружки, що приходять в гості, воліють спілкуватися пошепки.

— Привіт, па! Заходь. — Донька захоплено збирала поліморфа, хоч на мій погляд виходило не дуже. Блоки біоконструктора було розкидано по всій готельній кімнаті. Мабуть, творчий процес відбувався вкрай активно. Єдине око поліморфу кілька разів моргнуло, я задумливо подивився на третю ногу, що бовталася на спині і знизав плечима.

— Може політаємо?

— Ураааа! — ні, все ж таки дитинство з моєї малої вийшло ще не до кінця. Вона підстрибнула вгору, тицьнула поліморфа пальцем у лоб, вийняла з конструктора акумулятор, попутно наступивши бідолашному монстрику на лапу, і сказала - Я готова!

* * *

— Пройдемося до космопорту?

— Ну, па, ну ти чого? Ні, звичайно! Джампім! Пішки двадцять хвилин іти!

— У мене сидяча робота! Мені треба більше ходити...

— А в мене бігача! Гулятимешь на пікніку. Он портал...

— Ось немає в тебе терплячки, Аліско. Взагалі.

— Це я в тебе, татусю!

* * *

Орендований човник виглядав старим, але весь фарш усередині був цілком сучасний, мабуть і на цій планеті були свої моддинг-фанати.

— Куди летимо? — я увімкнув голокарту, маркуючи найближчі туристичні зірки.

— А давай, як у дитинстві?

— Ти в мене на шиї, а я везу?

— Ні, я вибираю шлях, і ніхто з нас не знає, де ми опинимося наприкінці.

Дійсно, кілька років тому я розповідав Алісці, як ми гуляли, коли вона була маленькою. Я ставив її посеред парку, і вона сама вибирала маршрут. Іноді падала, вставала, підбирала з землі всяку гидоту, а я залишався лише спостерігачем, втручаючись тільки у разі явної небезпеки: фліп-доріжки, глибокі ями або суртецька кішка, що гуляє без повідка. Іноді я навіть увімкав собі читалку і, неквапом тягнучись за рідним чоловічком, лише зрідка поглядав униз, як там справи...

— Ну добре. Вводь координати.

Зябко підняла очі до стелі і заворушила в повітрі пальцями, вносячи перші цифри в точку виходу. Нічого небезпечного — стартовий маркер був внесений в пам'ять навігатора, корабель навіть на автоматі завжди зможе повернутися назад, незалежно від того, куди його заніс вибір пасажирів, що заблукали.

— Старт!

* * *

Зірки на виході всі світилися однаково нудно та далеко. Жодна точка не перетворилася на місцеве сонце.

— Ще стрибок?

— Валяй!

Третій стрибок виніс нас неподалік від якоїсь жовтуватої планети. Поруч крутилися аж три супутники, а пошуковик за введеними координатами ніякої інформації не видавав. Неваляшка...

— Що, летимо смажити шашличок?!

— Звичайно!!!

Я любив ручне керування. Кожен човник мав свій власний характер, і лише переводячи його з автоматики, ти чемно знайомився з машиною. Потім мав обмін люб'язностями як реакції механізму руху джойстика. І потім ти або знаходив спільну мову з човником, або тобі треба було боротися з ним до кінця польоту.

Цей я відчув одразу. Ми спокійно сіли, і я викинув близько десятка зондів для вимірювання.

* * *

— Дивись. Повітря не таке вже й погане. В атмосфері недостатньо азоту та надлишок сірки. Можна обійтися без скафандрів, вистачить наплічних цешок. Іди, бери в шафі на нас обох, я поки що закінчу з фіксацією.

Цешки я не дуже любив. Трубка в носі, що дозволяє на кожному вдиху аналізувати повітря, що надходить, насичувати його відсутніми елементами і відфільтровувати зайві, змушувала відчувати себе трошки інвалідом. Але це було краще, ніж стрибати по полях у скафандрі.

Корабельний навігатор імені цієї планети не знав і навіть зірка позначалася банальним А314-ПГ.

— Аліско! Ти розумієш, що ми з тобою, мабуть, відкрили нову планету? Тож бери ще й камеру, фіксуватимемо нові форми життя...

На форми я, звичайно, не сподівався, але Аліска неймовірно надихнулася і помчала в перехідник, навіть не чекаючи на мою скромну персону.

* * *

Все, що було біля лінії горизонту, трохи пливло. У нас таке марево виникає над дорожнім покриттям у велику спеку. Тут же температура була трохи вище нуля. І ця невідповідність жовтого відтінку планети, морозного повітря і горизонту, що плив, найбільше говорила про незвичайність місця.

Моя зюбка вже стрибала за п'ятдесят метрів від корабля, тупцюючи ногами якісь скам'янілі стебла. Це означало, що життя тут, як мінімум, колись було. Я спустився сходами, дивлячись за стрибками доньки, і вже збирався її гукнути, як раптом мій погляд привернула прозора горошина, що лежала в пилу за кілька метрів від корабля. Кулька була розміром з гарну намистину і мала абсолютно правильну форму. На дотик вона виявилася пружною, наче каучуковий м'яч для гри в скрот. Коли я підніс ії ближче до обличчя, мені здалося, що сфера трохи засвітилася зеленим світлом.

— Аліско, не відходь далеко! Я скоро.

Вже з шлюзу в каюту я зрозумів, що мені не здалося. Кулька світилася. Для початку потрібно було зрозуміти, мінерал це, рослина чи щось живе. Давненько я не робив відкриттів, навіть рознервувався. Мечучись по рубці, переставляючи на центральний блок-стіл все необхідне мені обладнання, я виразно бачив, що свічення кульки змінюється від моїх пересувань. У спробах зрозуміти логіку, я зупинився і почав не поспішаючи пересуватися периметром. Через деякий час я зазначив, що сфера активніше світиться під силовими кабелями та біля приладів. Можливо, це пов'язано з електрикою. Ну ж бо!

На клацання тумблера електронного структурографа кулька відреагувала абсолютно явно. Мабуть, якби я вимкнув освітлення, то зміг би бачити на півметра лише завдяки новому знайомцю.

— Зараз ми з тобою познайомимося, друже, - пробурмотів я, ногою підсуваючи крісло і підтягуючи до себе щуп структурографа. Але варто було мені піднести щуп трохи ближче, як між ним і намистом майнула іскра, кулька почала моментально змінювати форму, витягуючись і занурюючись всередину щупа. Коротка мить і ось уже вся щільна і відчутна куля втягнулася-всмокталася в прилад. Ще мить — щось зашипіло, спалахнуло і структурограф задимів. За кілька хвилин я побачив, як мережевий шнур на очах перетворюється на чорну оплавлену смужку. Приладу кульці явно виявилося замало і він почав завойовувати електричний світ. Чорт! Розетка! Протягом секунди я встиг висмикнути штекер із внутрішньої електромережі. Через півхвилини крізь почорнілий кабель просочилася темна синьо-зелена маса, зібралася в кульку і з м'яким стукотом упала на підлогу.

— Що ж ти, братику, наробив? — я нахилився над пожирачем електрики, що поступово втрачав колір. — Чим я тепер робитиму виміри?

Сходами глухо застукали черевики Аліски. Пролунало шипіння шлюзової. Мембрана роз'їхалася. Я акуратно пакував намистину в пластик, коли зюбка весело закричала: «Тату, тату, дивись, що я знайшла!»

У її жменях великими градинами лежала ціла гора дрібних побратимів нашого прозорого приятеля.

— Тату! Вони скачуть, як м'ячики, — і Аліска, мов справжній фокусник, широко підкинула весь натовп у повітря.

— Алісо, ні-і-і-і!! — але кульки вже радісно стрибали по рубці, наливаючись світлом, зіштовхуючись із навігаційним пультом, седатором, блоком керування, моніторами та іншою наповненою електрикою машинерією.

— Бах, бах, ба-бах, бах, — закричало обладнання човника, вбираючи в себе щось інше. Прилади вибухали один за одним, а я вже біг з корабля, по дорозі схопивши Алісу, що присіла від страху, і сподіваючись, що встигну вискочити до того, як ненажерливі гості доберуться до реактора.

Лежачи, уткнувшись обличчям у інопланетний пісок і прикривши руками Аліску, я чомусь пошепки рахував секунди. Чи почав я рахувати, коли ми впали, чи ще під час бігу, я не пам'ятав. Коли язик дістався ста п'ятдесяти трьох, мозок потихеньку видерся з-під табуретки і почав підказувати, що вибуху не буде. Почекавши ще з півхвилинки до пристойності, я перевернувся на спину і подивився на човник. Зі шлюзу струмував чорний димок, але розлітатися на тисячі шматочків корабель начебто не збирався.

Ну що ж. Ходімо оцінювати масштаб трагедії.

— Аліско, ти гаразд?! Перелякалася?! Побудь тут, я зараз! Тільки не сиди, побігай, холодно!

* * *

Майже всі поверхні в рубці були усіяні кульками. Зважаючи на все, електрика сприяла розмноженню. Між сферами зрідка пробігали іскри. Наступати на них було страшно — раптом вони утримують накопичений заряд. Очі сльозилися від диму. Де-не-де дотлював пластик, що спалахнув.

Будь-який зі скафандрів мав діелектричні боти, але до Т-модуля з ними треба було ще дістатися. Про що я думав? Добре б у таку переробку потрапив сам, але з донькою!

Поступово до мене починало доходити, в якій ситуації ми опинилися.

З корінням висмикнувши з пазів утилізатор — навіщо він, якщо електрики більше немає, я став їм, як совком, збирати розсипані «намиста».

— Прилади, зважаючи на все, накрилися, як і проводка, — розповідав я сам собі. — Зараз побачимо, що з маячком.

Набравши повний совок круглих убивць електрики, я виніс їх на вулицю і викинув як банальне сміття «з ґанку». Аліска сиділа на нижній сходинці і тихенько плакала.

— Зяа-а-абка! Ну ти чого?! Налякалася?! Вставай, вставай, не сиди! Замерзнеш!

— Це я-а-а винна-аа, — плечі Аліски здригалися, і я, як маленьку, взяв її на руки і заніс на корабель.

— Давай припиняй нюні, краще допомагай! — заспокоювати жінок я не вмів ніколи, завжди намагаючись просто переключити їхню увагу з самокопання на щось інше. На жаль, спрацьовувало це лише з Аліскою. - Акуратно! Вони можуть битися струмом.

І поки дочка поринула у зрозуміле їй заняття, я почав розкривати торпеду навігатора. Як я й думав. Кабелі повигоріли всі. Який тут, цікаво, маячок-пеленгатор. Кораблі вже давно не оснащувалися друкованими інструкціями, а кубики з голо-файлами зараз були марними. Загалом ясно, тут туга. Пішли дивитися рятувальну шлюпку та реактор.

* * *

Загальна інвентаризація показала, що ми маємо шість скафандрів, з яких два можуть автономно працювати близько місяця, забезпечуючи господаря їжею та водою, і переробляючи відходи життєдіяльності. Це нам поки що не треба. Є спас-катер із медблоком, який дозволяє протриматися рік у Космосі, у закритому режимі. Тут атмосфера — більш-менш, отже запас ще трохи збільшується. Є похідна валізка з моєю колекцією насіння та плодів з різних планет. Я її сподівався чимось поповнити, але, можливо, доведеться її використовувати як розсаду. Загалом протримаємось. Найбільше лякало те, що не працював ніякий зв'язок, наші координати ніхто не знав, а в цій галактиці й шукати будуть навряд чи. Тому основним завданням стало спробувати зібрати передавач, що для мене було складніше, ніж розібрати молекулу ДНК.

* * *

Вночі не спалося. Лежав, перебирав у думці, що ще можна зробити, потім вирішив вийти, подивитися на зірки. Просто так. Виявилося, що ночі тут неймовірно теплі, навіть спекотні. Я сів на поріг шлюзової і дивився в небо. І зненацька зрозумів, що чую дивний шелест. Вітер. Вітер ворушив ті стебла, які вдень здавались скам'янілими. Зараз вони вільно гнулися і терлися один від одного. Невже тут ніч — час живої природи, а на світанку все завмирає?

За кілька хвилин я бічним зором зафіксував рух. Різко обернувшись, я виявив, що викинуті нами біля корабля сфери знову набирають зелене свічення, по одному піднімаються в повітря і повільно відлітають, зникаючи у висоті.

Вранці з'ясувалося, що полетіли не всі, а десь третина. Можливо, лише ті, що наситилися електрикою. Але де вони беруть енергію, коли нас тут нема?

* * *

Один із відсіків спас-шлюпки цілком можна було залишити без світла. А це означає, що я можу розкрити пластик та вийняти зі стіни проводку. Передавач шлюпки не має наших координат, а в модулі човника вони є, але модуль вбудований у загальний системник, до якого, по-перше, не вистачить дотягнутися проводки, а по-друге, він, швидше за все, згорів. Можна, звичайно, спробувати дістати з його електронних кишків кремній-кристал і запитати його безпосередньо до аварійної системи шлюпки, але хто б ще вмів це робити!

— Алісо! Тримай-но, принцеса, ліхтарик. Ось тобі бойове завдання. У Т-модулі знайди валізку з набором інструментів. Під торпедою на пульті – темна панель із системником. Знайдеш?

— Звісно, па!

— Ось! Тобі потрібно це диво техніки звідти виколупати, притягнути сюди, де світліше, а потім розібрати до найдрібнішої деталі.

— Ухти-и-и!

— Нам потрібний кристал! А я пішов, схожу на розвідку.

Судячи з пари з рота, сьогодні вдень було ще прохолодніше. По землі вітер ніс пісок, а в небі шалено метало хмари. Але я дуже сумнівався, що з цих штрихів може піти дощ. І, мабуть, за це треба дякувати Богові, бо хто зна, що буде напихано в ті струмені...

Довго я гуляти не збирався, тож попрямував назустріч місцевому сонцю. Значить, по дорозі назад наступатимемо на свою тінь.

* * *

...Вдалині стояв стовп. Метра півтора-два заввишки, він помітно височів над полями скам'янілої трави. Звідки тут узятись стовпам? Трохи далі виднівся ще один. І ще. Але системи в розташуванні не спостерігалося, або вона була непідвладна моєму розумінню.

Вже на підході я відфіксував, що за метр навколо стовпа рослинності немає. У «траві» за межами кола місцями було розсипано наші сферичні літаючі намистини, а довкола самого дрину — голий і плоский майданчик.

Тиц-тиц. По звуку стовп найбільше був схожий на метал, але хто міг поставити тут таких дивних вішок? Сантиметрів п'ять у діаметрі, він мав закруглену «головку» та поперечні мітки через однакові проміжки. Поверхня була нерівною. Щось мені ці мітки нагадували... Ну, звісно! Бамбук! Цей залізний спис зростав?! Точніше, як і все тут, вночі росте, а вдень прикидується мертвим?! Це могло бути правдою. Залізний ліс. Проте.

Небо спустилося нижче, вітер майже затих, і я почув дивне тріскотіння. Або ледь помітний дзвін. З-з-з-з-з-з-з. З-з-з-з-з-з-з-з. Волосся на голові підвелося.

— Шарах! — і тут хтось тріснув мене палицею по голові. Інакше як пояснити, що я виявився лежачим на спині, дивлячись на навислі наді мною хмари?

Я лежав, моргав і не міг поворухнути жодним м'язом. А все тіло при цьому дрібно тремтіло.

— Шарах! - Ні. Це не палиця! Це блискавка! Величезний, гіллястий розряд із характерним звуком прилетів у сусідній стовпчик. Ну звичайно! Метал! Блискавковідведення. А я тримався за нього!

Думка була чіткою та дзвінкою. Але тілом я не володів. Ні крикнути, ні ворухнути пальцем. Паралізований!

Блискавки довкола били і били, знову підвівся вітер, у вічі почало замітати пісок.

Через якийсь час я зрозумів, що замерзаю.

* * *

Сім років тому мені сказали, що я помру. Тобто, я й раніше це знав, я як біолог впевнений, що безсмертних немає. Але лікарі раптово наблизили до мене чорну стару на відстань витягнутої руки.

— Будь-якої миті, — сказали вони, — швидко і, швидше за все, без болю. Можеш десять років прожити, а можеш за хвилину померти.

І я начебто вже змирився. Звик. І живеш якось повніше, коли смерть до тебе в очі короткозоро зазирає: Чи ти, чи не впізнала?

Всі справи у мене давно були зроблені, всі документи підписані, і раз на півроку лише оновлювався електронний підпис. І незавершеного я майже ніколи нічого не лишав. Все робив одразу і до кінця.

А що смерть? Ну, смерть та смерть...

Але зараз мені вмирати було неможливо! Бо Аліска! Ось скупчуся я зараз тут від холоду або від чергової блискавки, а вона ж навіть харчоблок толком запустити не зуміє. Ні, зараз мені вмирати точно заборонено.

Я лежав, докладаючи всіх зусиль, щоб рушити хоч губою, хоч мізинцем і не міг нічого.

Хмари розвіялися, місцеве сонце йшло в зелене марево, а я лежав і замерзав. Поки не заснув.

* * *

Темно. Невже осліп?! Або від сну, або від страху кинуло в жар. Тьху, дурню, ніч же! Тож і жарко. І... рота відкрито! Значить, якийсь м'яз запрацював! Отже, зможу. Я скошую очі і бачу, що весь простір навколо залізного стовпа зайнятий прозорими кулями. Мабуть, ця ділянка утримує електрику, ось чому мене трясло. А зараз вони висмоктують його зі стовпа та землі, і напруга падає. Тільки ось м'язи, як і раніше, не ворушаться.

І тут я бачу, як одна з куль близько-близько підкотилася до моєї щоки. — Фху, фху, — намагаюся я ії здути, кривлячи рота, але м'язи не слухаються, і я відчуваю, як куля стає рідкою і проникає всередину мене, в моє обличчя, мої кістки, мої сухожилля. Холодна як синтез. Або як смерть. Я відчуваю, як вона рухається всередині мене і дістається мого живота, стискаючи все всередині в тугу грудку.

— Не треба, — кричу я, немов продовжуючи свій сон, і ривком сідаю. А кулька просочується крізь комбінезон, набуває форми, набирає свічення і злітає вгору. Ноги не працюють і я повзу, повзу у бік корабля, доки вистачає сил.

* * *

Коли попереду справа щось зашаріло, я чомусь подумав, що змія, і що сили на неї пшикнув.

— Ой, — скрикнула змія.

— Аліска?!

— Батько! Татко! — дочка в темряві кинулася до мене, з розмаху зарядила черевиком рідному батькові по вусі, спіткнулася, перекинулася через мене і розплакалася.

— Ти що тут робиш?

— Я т-т-тебе шука-а-а-ала, — зябка захлиналася сльозами. - Я ч-чекала, чекала, тебе нема-е-є. Я пішла слідами, а їх вітром задува-а-а-є. Потім так різко темніти стало, я ледве встигла на корабель за ліхтариком повернутися. І знову пішла. А батарейка сіла. І я сіла. Тому що ти вчив: щоб не загубитися, треба не бігати, а сісти і сидіти. Я сиділа, сиділа. І, мабуть, заснула. І я кристал дістала! — раптово, без переходу, посміхнулася дочка. - Він такий гарний!

— Щастя ти моє неслухняне, ну, хапай мене за комір і тягни. Ноги не ходять...

* * *

Вранці краще не стало. Кінцівки наче залили в бетон. Треба було розбиратися з паралічем. Потрібно було збирати систему. Потрібно було монтувати кристал і запускати передавач. Але я просто вчив Аліску користуватися спас-шлюпкою. Як використовувати аптечку, як програмувати харчовий блок, де запускається аларм-режим, і навіть змусив вивчити шістнадцятизначний код активації персонального променевика. Але це зовсім крайній випадок.

Ось і другий день на незнайомій планеті добіг кінця.

— Аліско, а де твій ліхтарик із сівшими батарейками?

— У шлюзовій, тат. Принести?

— Ні, ні, не треба. Сам. Думка одна є.

Я вибрався на повітря і жирним тюленем поповз униз сходами. Ну, де ж вони! А от! Якщо я правильно все прорахував, то має спрацювати! Підтягнувши до себе двома руками ногу, я сяк-так стягнув з неї бот, запхав кудись у носок батарейку і натягнув взуття назад. А потім почав підкочувати до п'яти кулі.

— Ну?! Нате! Жерте! Там ще кілька вольт є. І всередині мене набереться. Ну?

Кулі неохоче засвітилися, одна із них почала трансформацію і пішла у черевик. Коли я відчув, що в мою п'яту входить цей мерзенний холод, мені здалося, що по вухах довбануло звуковою хвилею, а півнеба засвітилося білим. Вперше такого ефекту не було. Я повністю зосередився на відчутті переміщення холоду всередині мене, коли звідкись через корабль через динаміки долинуло:

— Турельська космо-поліція! Вийдіть із човника і встаньте з піднятими руками.

Поліція! Турельська! Боже! Щастя якесь! Знайшли! Я встав і вийшов із піднятими руками.

* * *

— Термін оренди вийшов, з вами зв'язатися було неможливо, «Нью-Хек» зачекав на певний час і заявив про викрадення човника.

Ми летіли додому. Непорозуміння на планеті розв'язалося швидко, коли я висунув ідентифікатор. А коли зі шлюзової з піднятими руками та переляканими очима вибралася Аліса, поліцейські реготали в голос...

— Так, але як ви нас знайшли? Ми ж самі навіть не знали наші координати.

— Пункт 7.2.1. Правил оренди космічних апаратів. Будь-яка посудина, що здається в оренду, оснащена автономним маячком на випадок викрадення. Сигнал передається в нуль-режимі, тому малюється у будь-якій точці Всесвіту.

— А можна подивитися на ваші наручники, — це вже зябка встряла в бесіду, тикаючи поліцейському в енергозахоплювачи.

— Ні, Алісо! Не можна! І не лізь у дорослі розмови.

— Та гаразд, нехай дивиться, що мені, шкода чи що?!

* * *

У готельному номері все було як і раніше. Начебто й не виїжджали нікуди.

Пікничок вийшов, однак. Цікаво, чи страховка, що отримується при оренді, покриває збитки, завдані інопланетними істотами?

Я дістав з кишені ліхтарик і звідти викотилося дві прозорі кульки.