Яр та селище виродків

II

У великій залі берхолу, довгій дерев’яній споруді, обкладеній гранітними валунами, було людно. Майже всі, вільні від робіт, мешканці селища зібрались подивитись суд над людожером. Пройшовши у великі двері, в’язень на мить зупинився, аби очі звикли до полу темряви. Але велетень, що йшов позаду, від душі стусонув його у спину так, що останні кроки Яр, аби утримати рівновагу, пробіг, під дружній регіт виродків, майже до середини приміщення. Столи, за якими зазвичай збиралися воїни під час тривалих бенкетів, були прибрані. Довгі лави розставлено по під стіни залу. На них повилазили жінки, діти й ті потвори, яким боги не подарували високий зріст. Перед ними, створивши живий коридор, стояли озброєні чоловіки.

- Тихіше, Бор. Бо вб’єш його раніше ніж треба, а людина може й невинна, - мовив хтось у кінці залу.

Гучний сміх сотні горлянок затряс стіни берхолу.

- Підведіть його ближче.

Чиїсь дужі руки підхопили Яра, й потягли на голос. Малолітні виродки та їх потворні матусі з дикою радістю на тупеньких обличчях жбурляли в чоловіка гнилими овочами. Було весело.

- Тихо, діти мої! – владний голос миттю припинив різноголосий гамір.

Яр підняв голову. Перед ним, на великому, дубовому троні сидів чоловік. Довге, гарно вичесане, сиве волосся стікало по плечах й губилось у білій шубі зі шкури невідомого звіра, в яку був закутаний їх господар. На потемнілому від часу, порізаному глибокими зморшками обличчі, як два лазурити, блищали блакитні очі. З хвилину Домбанг розглядав полоненого.

- Дванадцять молодих дівчат, - нарешті заворушились тонкі губи старого. – За два тижні ти вбив дванадцять моїх дітей.

- І з’їв! – донеслося із натовпу. Гомін розлючених істот було припинено піднятою рукою Домбанга.

- Хто ти й звідки прийшов, мене не цікавить - забагато честі для тебе. Скажу лише, що ти вибрав невдале місце для полювання, людожер. Та, хвала Богам, вони з мудрістю створили цей світ. Тож рано чи пізно, але все в ньому закінчується. Твій кінець наступить завтра вранці. Тебе буде страчено. Маєш, що сказати?

- А правда, що у вас є жінки з трьома цицьками? – посміхаючись, запитав Яр.

- Заберіть його звідси.

* * *

Дуже хотілося пити. З ночі, коли Яр потрапив до полону, ніхто з місцевих не потурбувався дати йому хоча б води, не кажучи вже про їжу. Після коротенького суду, Бор, велетень, якому було доручено нагляд за в’язнем, під дике улюлюкання малечі, відвів Яра назад до клітки й пішов у своїх справах. Ще деякий час діти покидали в полоненого каміння, поштрикали його довгою, загостреною палицею й були розігнані якоюсь потворною бабцею.

Вечоріло. В різних місцях селища, у спеціальних треногах, почали розпалювати багаття. Загін з десятка воїнів, горланячи якусь дику пісню, протупотів повз клітку в напрямку двох гір, що велетнями нависали над дахами будівель. «Зміна варти у Скаженої Ущелини», - здогадався Яр, лежачи на смердючій соломі.

- Оце так вляпався, - надалі вже в голос мовив він сам до себе.

- А ти правда Раду з’їв?

Біля клітки стояла ранкова одноока дівчинка.

- Даси напитися – скажу, - Яр підсунувся ближче до решітки.

Дівчинка вагалась, але цікавість взяла своє й через хвилину вона повернуляся з повним кухлем холодної води.

- Пий. Тільки руку мені не відкуси, будь ласка, - прошепотіла дитина, притуливши кухоль до залізних прутів.

Яр жадібно накинувся на воду.

- І правильно зробив, що з’їв. Вона погана. На минулий ярмарок батько мені з Зарграду різнокольорове намисто привіз, а їй батько нічого не привіз, бо він жадібний, - тараторила дівчинка, поступово нахиляя кухоль. - А вона в мене те намисто взяла поносити й потім не віддала. Ми посварилися й вона навмисно кинула його у діру, а батькам сказала, що не брала, та що я його сама десь загубила. Ще й руку мені кігтями своїми подряпала сильно.

- Ах ти ж мале щеня!

Сильний удар здоровенної долоні вибив кухоль з рук дитини. Перелякана дівчинка миттю зникла в темряві.

Упершись в землю дуже довгими, м’язистими руками й перебираючи від збудження коротенькими ніжками, перед кліткою постав один з воїнів, які полонили Яра цієї ночі. З напіввідкритого рота виродка текла слина. Закрити пащу не дозволяла верхня щелепа з величезними зубами, яка сильно випирала уперед. Жовті, малесенькі оченята горіли люттю.

- Добре, що мені не дали вбити тебе відразу. То було б занадто легко для тебе, людожер. Та завтра я, нарешті, зможу насолодитися помстою. Мене звуть Хант. Я батько Ради та твій кат. Вранці побачимось, людожер.

- Слину підбери, потворо, - зневажливо відповів Яр та, про всяк випадок, відсунувся у глиб своєї в’язниці.

Хант дико заревів й блискавично викинув в напрямку бранця довжелезну руку. Яра врятувало лише те, що грати були завузькі й покручена м’язами рука, застрягла поміж залізними прутами клітки.

- Хант! Якого біса ти робиш?

З темряви, яка вже щільно охопила селище, випірнув Бор. Не обертаючись на оклик, Хант, не поспішаючи, відійшов від клітки й зник у темряві.

* * *

Ближче до опівночі з’явився Скунк.

- Нарешті! Де ти швендяв увесь час? Мене тут вранці стратити збираються, а воно гуляє бозна де. Руки звільни. Затекли – сил немає.

Звірятко залізло за спину Яра й швидко перегризло мотузку.

- Хух! – задоволено зітхнув в’язень, розтираючи зап'ястя. – Розповідай, що бачив.

Скунк, усівшись поряд, швидко зацокотів. Через деякий час, Яр нетерпляче перебив тварину:

- Як це, золота не знайшов? Може погано шукав?

Тварина обурено заверещала у відповідь.

- Не кричи. Побудиш усіх, - прошепотів Яр. - Добре, що хоч прохід під стіною надибав. Шлях відходу є, то вже пів діла зроблено. А грошики я все ж пошукаю. До ранку час є. Притягни мені швидше зі схованки мої відмички.

Скунк зник у темряві й мало не відразу селище вибухнуло дикими криками сотні голосів. Майже одночасно у різних кутах запалали смолоскипи, освітивши все навкруги яскравіше ніж у най світлий день. З-за будинків хтось гучно віддавав якісь команди. Десь дико кричала жінка. Декілька раз повз клітку в напрямку Скаженої Ущелини пробігали до зубів озброєні загони воїнів. Чорно-рудою тінню до клітки влетів Скунк.

- Швидко ти, - мовив Яр, забираючи з пащі тваринки шкіряний мішечок. - Що там у них трапилось, знаєш?

Вислухавши звіряче цокотіння, Яр не надовго замислився.

- Взагалі то це нам дуже доречно. Доки вони всі будуть шукати зниклу дівчинку, ми пошукаємо золото й тихо собі заберемося звідси. Як ти думаєш, вони сильно образяться, як що я не скажу їм до побачення?

Відповідь тварини Яр не почув, бо в цей час щось гучно бабахнуло й небо над Скаженою Ущелиною засяяло смарагдовим кольором.

- Та що ж там у них коїться! – Яр з цікавістю подивився у небо. – А взагалі то, це їхні справи, а нам вже час займатися своїми.

В’язень дістав зі шкіряного мішечка зв’язку різноманітних крючечків й підсунувся до замку на гратах.

- Пішли. Тебе кличе Домбанг, - величезна постать Бора майже повністю закрила світло від смарагдового неба.

- А щоб тебе! – Яр з переляку відсахнувся у глиб своєї в’язниці й боляче вдарився головою об гранітну стіну.

- Хто тебе розв’язав і що то за потвора поряд із тобою? – Бор гидливо вказав на Скунка.

- Ти себе в дзеркало бачив, красень?

Дитяче обличчя велетня задумливо напружилося.

- А що таке дзеркало? – нарешті запитав він.

- Зрозуміло. Та й добре, що не бачив. Бо як би ти у нього поглянув, відразу вмер би зі страху, - відповів Яр й надалі запитав: - Що хоче від мене твій Домбанг?

Скунк, як завжди, зник непомітно.

* * *

У спальні, куди Бор привів в’язня, було задушливо. Біля ліжка, на якому з заплющеними очима лежав Домбанг, метушилася та сама бабця, що у день відігнала малечу від ярової клітки. Їй допомагали дві молоді, заплакані жінки. Декілька забруднених воїнів скупчились біля каміна й про щось тихо перемовлялись. Погляди всіх присутніх миттю зійшлись на Ярі й майже відразу перемістилися на лежачого старця. Домбанг відкрив очі.

- Залиште нас, - твердим голосом сказав старий.

Присутні обурено загомоніли.

- Кровотеча не зупиняється, - промовила бабця, прибираючи з живота Домбанга закривавлену ганчірку. Погляду Яра відкрилася страшна, рвана рана. Одна з жінок, хлюпаючи носом, подала знахарці чистий відріз тканини. Намастивши рану якоюсь паруючою, густою рідиною й нашвидкоруч наклавши пов'язку, стара пішла геть з кімнати. На мить затрималася у дверях.

- Я повернусь через десять хвилин, - мовила вона, дивлячись на пораненого.

Чоловіки, кидаючи на Яра злі погляди, потягнулися слідом.

- Налий собі вина та сідай. В нас мало часу, - перемагаючи біль, Домбанг вказав рукою на стіл, де стояли чималий глечик та кілька кухлів.

Яр не змусив просити себе двічі й швидко влив в себе дві порції. Наливши третю, він спокійно всівся на кремезний, дерев’яний стілець й запитливо подивився на старого.

- Я знаю, хто ти. Тебе звуть Яр талхерієць - кривлячись, старий витяг з під подушки сувій пергаменту, - такі повідомлення розвішані по всій Газарії. Могутній воїн, професійний найманець, а ще вправний крадій зі своїм кодексом честі. Ну й далі всілякі формальності: зріст до двох метрів, очі блакитні, волосся кольору житнього хліба, інколи заплетене у косу. Одягнений в вовняну довгу сорочку, шкіряні штани та чоботи до колін. На лівому плечі татуювання степового вовка. Ну це зрозуміло. Талхерія зі стародавнього, як що я не помиляюсь, перекладається як Степова земля.

Домбанг підняв очі на співрозмовника. Яр спокійно витримав погляд.

- Так, що тут ще є, - поранений повернувся до читання. – Ага, ось: вправно володіє усіма видами зброї. Віддає перевагу коротким мечам. Все вірно?

- Цю писанину я вже бачив сто разів. Я так розумію, що це не те, навіщо ти мене покликав. Я взагалі то хотів виспатися перед стратою.

- Про те що ти ще й веселун, стражники не вказали, - засміявся старий та відразу ж вхопився за живіт, застогнавши від болю.

- До речі, а де твій розумний тхір? Нишпорить по моєму селищу?

- Йому подобається, коли його називають мустела. Що ти хочеш, старий?

- Ти прийшов сюди за золотом і ти отримаєш його, як що виконаєш моє прохання. Тобі треба вбити відьму, - спокійним голосом відповів Домбанг.

- Там, де тобі черево розірвали, випадково по голові не били? Яка, в біса, відьма?! Чаклунство в Газарії заборонено й карається смертю. Ти не знав? - приголомшений словами старця, вигукнув Яр.

- Цікаво чути балачки про чаклунство від чоловіка, який розмовляє з твариною, - відповів Домбанг, й надалі продовжив: - В ночі зникла ще одна дитина. Ельза, дівчинка, що дала тобі води. Це тринадцята. Коло замкнулося. Я не встиг. Спустився у штольні. Зустрівся з Зарою, чи скоріше з тим, що раніше було Зарою. Наслідки ти бачиш, - Домбанг вказав на пов'язку, яка поступово насичувалася кров'ю.

- Хто така Зара? – майже нічого не зрозумівши з промови старого, запитав Яр.

- Подай вина. У роті пересохло.

Зробивши декілька ковтків, поранений полегшено зітхнув, заплющив очі й почав розповідь.

- Ми прийшли на цю землю втрьох. Два брати-близнюки й молодша сестра. Це було близько дев’яти віків тому. У той день, коли Мертвий туман за добу знищив найвеличніше місто-державу всіх часів та народів. Наш дім. Наш Вессен.

- Ти вессенианець? – здивувався Яр. – Але це ж легенда!

Домбанг посміхнувся.

- Легенді теж треба з чогось розпочинатися. Не перебивай. У нас мало часу, - він з хвилину лежав мовчки, набираючись сил.

- У той день ми втрьох були далеченько від дому. Наш батько, Володар Вессену, інколи робив нам такий подарунок – дозволяв три дні відпочити від навчань й проводити цей час на свій розсуд. Цього разу ми вирішили дослідити штольні Скаженої Ущелини. Зара, наша сестра, хотіла знайти там чорний папороть, для якогось свого найміцнішого магічного зілля. Вона була дуже сильною чаклункою. Від матері передалось. А нам з Ульдеріком було все одно, чим займатись. Тож ми погодились її супроводжувати. Та додому, як ти зрозумів, вже не повернулись. Мертвий туман загнав нас до Скаженої Ущелини й зупинився, упершись у гірський ланцюг, який з того часу зветься Грудьми Бога. А знищені ним землі згодом назвали Білими. Відчай охопив наші серця. Не пам’ятаю, скільки часу ми провели в Ущелині, намагаючись пробитись крізь Мертвий туман. Використали всі знання, всі закляття. Все було марно. Одного разу, після чергової спроби, Ульдерік, зі сльозами на очах, запропонував змиритися з тим, що минуле життя втрачено назавжди й треба якось жити далі. Я підтримав його. Зара ні. ЇЇ одержимість не знала меж! Вона кидалась на нас, заглядала в очі, вмовляла, благала, погрожувала. А потім…А потім вона так страшно подивилась на нас й кинулась у туман, - Домбанг замовк, заглибившись у спогади.

Яр, ошалілий від розповіді, не чіпав старого.

- Та треба було жити далі, - через хвилину продовжив розповідь поранений. – Ми вирішили, в пам’ять про рідних, заснувати на цій дикій землі, яка на вессеніанських мапах мала назву Газарія, новий Вессен. На це пішло майже сто років. Та врешті решт, за допомогою знань та магії з’явився Зарград. Життя продовжувалось. Ульдерік, як старший, він народився на дві хвилини раніше за мене, став Володарем Зарграда та, незабаром, всієї Газарії. Я взяв на себе обов’язки Першого радника. А далі повернулася Зара. І привела з собою страшних чудовиськ з Білих Земель. Була страшна війна. Зара зі своїм військом нищила все, куди падав її погляд. Селища згоряли, наче сухий очерет. Кров і сморід залишала вона за собою. Це були важкі дні. Та ми витримали й дали відсіч. Батькові уроки бойової магії не минули задарма. Поступово ми загнали залишки потвор назад, до Білих Земель. Зару ми вбили. Вмираючи, вона прокляла нас та пообіцяла повернутися. Нажаль, в запалі перемоги її слова не були почуті так, як треба. Ми з Ульдеріком поховали її у штольнях. Вхід завалили камінням, наклали магічні печатки. Тоді, на могилі сестри, Ульдерік своїм наказом заборонив чаклунство у Газарії, - Домбанг посміхнувся своїм словам. - На військовій раді, що тоді відбулась на місці, де зараз стоїть цей дім, було вирішено збудувати тут сторожове селище. Залишилися лише добровольці. Загартовані битвами чоловіки й жінки. Я став на чолі цих славних людей. Ульдерік був проти, але я переконав його. Зара, це страшна таємниця нашої сім’ї. Тож хтось з нас повинен був стати на її охорону. Згодом була збудована стіна. А незабаром на нас почало діяти прокляття цього місця. Всі, хто залишився тоді тут, вже не могли покинути селище. Ті, хто спробував, з дикими криками розчинялись у повітрі, відійшовши більш ніж тисячу кроків від стіни. Ми тут бранці. Вже багато віків.

Сповідь старого затягнулася. Було видно, що він дуже втомився. Вже декілька разів до спальні заглядала знахарка, але Домбанг помахом руки проганяв її. Яр налив ще по кухолю вина. Зробивши пару ковтків, поранений продовжив розповідь.

- Ті, кого ви звете виродками, то є нащадки воїнів, що залишились тоді зі мною. Замкнуті стіною та магією, вони знаходять сили закохуватись, одружуватись, народжувати дітей. Що з цього виходить, ти бачиш. Прокляття Зари просочується крізь покоління…

- Це зветься кровозмішання, старий, - перервав розповідь Яр, - та й взагалі, нащо мені ризикувати своїм життям заради того, хто засудив мене до страти хоч і знав, що я не винен? Золота я можу здобути десь в іншому місці.

- По перше, мені було треба якось заспокоїти людей.

При слові «людей» Яр ледь стримав сміх.

- А по друге?

- А по друге, - Домбанг співчутливо подивився на Яра, - ти погано мене слухав, талхерієць. Хто опиняється за стіною, вже не може відійти від неї далі, ніж на тисячу кроків. Сподіваюсь, тепер ти зрозумів, що тих, хто приходив сюди за легкою здобиччю ми не вбивали. Вони вбивали себе самі.

Яр схопився зі стільця й добряче лаючись, заходив по кімнаті.

- Зачекай, а як ви з’являєтесь на ярмарку? – різко зупинившись, з надією запитав він старого.

- Один день на рік, у той день, коли загинув Вессен, чари слабшають. Це надає нам можливість відвідати Зарград. Доки не сяде сонце. Ну й як що питань більше немає, то може ти хочеш послухати, як знищити відьму?

Яр, зробивши декілька довгих ковтків вина прямо з глечика, повернувся на стілець.