Яр та селище виродків

III

- Мені потрібна моя зброя, - звернувся Яр до Бора, що йшов трохи позаду.

- Де вона? – запитав велетень, перекладаючи свого бердиша з одного плеча на друге.

- Там, де я її залишив.

- А де ти її залишив?

- О Боги! Я залишив її там, де ви мене схопили, - почав втрачати спокій Яр. – Давай ми заберемо мою зброю, потім ти мене проведеш повз вартових до Скаженої Ущелини, як тобі наказав Домбанг, й відчепися від мене.

- Ми не знайшли у тому місці ніякої зброї, - пробубонів позаду велетень.

Талхерієць на це лише знизав плечима.

Біля воріт, які відкривали прохід до Ущелини, Яр ще раз впевнився, чи швидко виходять з заплічних піхов його улюблені короткі мечі, поправив, засунутий за халяву правого чобота, ніж й наприкінці, перевіривши, чи на місці, захований за широким поясом артефакт, що дав йому Домбанг, запитливо подивився на Бора.

- Пропустіть його. Наказ Домбанга, - надав велетень команду вартовим.

Останні, нічого не розуміючи, дивились на Яра й ніяк не відреагували на наказ.

- Мунк, я сумніваюся, що найкращий слухач селища не почув мою команду, - Бор зробив крок до одного з охоронців.

Воїн, якого назвали найкращим слухачем через величезне ліве вухо, розвернувся й почав порпатися в замку.

Тільки но вони трохи відійшли від освітленої вогнями стіни, як темрява миттю затиснула їх у свої обійми. Смолоскип, який Бор прихопив із собою біля воріт, допомагав не дуже. Йшли досить довго. Чи, можливо, так здалося завдяки темряві. Та нарешті велетень зупинився.

- Оно вхід до штольні, - вказав він рукою й поліз у темний отвір, що ледь було видно за купою каміння.

- Здається мені, що тобі наказали лише довести мене сюди? – притримав за плече свого супутника Яр.

Бор обернувся й сумно дивлячись на Яра, відповів:

- Я чув твою розмову з Домбангом. І ще там моя донька, крадій.

- Ну хоч не людожер. Вже якось радує. Тільки, перед тим, як ми туди поліземо, я хочу, щоб ти усвідомив одне: я туди йду розв’язувати свою проблему. Не вашу. Повернешся ти звідти чи ні – мені начхати. Я закінчу цю справу, заберу свою винагороду й миттю забуду про всю вашу потворну сімейку! Зрозумів?

Нічого не відповівши, Бор поліз у чорний прохід. Скориставшись самотністю, Яр витяг з невеличкої поясної торби пляшечку зеленого скла й, швидко відкоркувавши, випив її зміст. Нестерпний вогонь опалив нутрощі. Стримуючи стогін, Яр повалився на каміння. З темряви випірнув Скунк й жваво зацокотів, торкаючись вологим носиком напруженого від болю обличчя з господаря.

- Дякую, друже, за турботу. Сам не люблю цю гидоту використовувати. Та сьогодні треба. Без чарів нам гаплик.

- Тебе довго чекати? – з темряви з’явилася голова Бора. – О! Я бачу, твій щур повернувся?

- Йому подобається, коли його звуть мустела,- відповів Яр, піднімаючись.

- Пішли. Я попереду, ти прикриваєш.

- Добре, - погодився Бор.

- Я, взагалі то це Скунку сказав.

Смерділо нестерпно. Спалахи смолоскипу відбивались на вологих стінах коридору чудернацькими, танцюючими тінями. Інколи вони вихоплювали залишки якоїсь густої, смарагдової рідини, що повільно стікала по граніту й змішувалась з брудними калюжами на підлозі. Кроків через п’ятдесят вузький коридор під невеликим кутом почав заглиблюватись у низ, пірнаючи в саму глиб штольні. Стало трохи ширше. Стеля піднялася, й вже можна було йти, не боячись розбити лоба об який-небудь камінь. Скунк, покрутившись поміж ногами, вирішив нікого не чекати й гайнув у темну глибину печери. Ставало прохолодніше. Через деякий час коридор почав множитись. Ліворуч та праворуч з’являлись відгалуження, які пропонували гостям завітати до їх заспокійливої темряви. Раптом Яр пірнув в один з таких проходів й швидко затягнув за собою напарника.

- Тихо, - зашипів він, проштовхуючи Бора у глиб, – вогонь прикрий та слухай.

Велетень, тіло якого ледь втиснулося у вузький прохід, швидко завів руку зі смолоскипом за спину, другою міцніше стиснув бердиш й напряг слух. Зі сторони, звідки йшли воїни, почулися тихі, невпевнені кроки. Коли вони порівнялись зі схованкою, Яр стрибнув. Щось тихо зойкнуло й через секунду спокійним голосом талхерієць звернувся до Бора:

- Підсвіти.

Полум’я смолоскипа вихопило з темряви забруднену чорно-смарагдовою багнюкою фігуру Яра, біля ніг якого, у великій калюжі лежало маленьке, скорчене тільце.

- Герд? – нічого не розуміючи, вигукнув Бор.

Малий, розтираючи сльози по брудному обличчю, мовчки піднявся на ноги.

- В мене до тебе лише одне запитання, красунчику: ви всією сім'єю по штольнях прогулятися вирішили? - стримуючи злість, звернувся Яр до напарника й надалі перевів погляд на малого: - Маму твою чекати будемо?

Бор, відтіснивши Яра, присів навпроти дитини.

- Що ти тут робиш?

- Я допомогти хочу, - хлюпаючи носом, відповів хлопчик.

- Ти мені дуже допоможеш, як що будеш в цей час поряд із матір’ю, - лагідно промовив Бор, витираючи заплакане обличчя сина. – Біжи додому.

- Запізно. Нас відчули.

Яр стурбовано дивився на своє татуювання. До цього часу спокійна, морда вовка зарухалась, й миттю застигла у звіриному оскалі. Вихопивши смолоскип з рук розгубленого Бора, Яр швидко загасив його у калюжі. У пітьмі, що миттю накрила все навкруги, десь попереду, маленькою цяточкою, засвітився вогник. Звідкілясь вислизнув Скунк й швидко щось зацокотів, дивлячись на Яра. Вислухавши тваринку, талхерієць вирушив в напрямку вогника.

- Нам туди. Тримайтеся за мною, - не обертаючись, мовив він до батька з сином, витягуючи мечі.

Печера, в яку вони вийшли, щедро була освітлена висячими по стінах каганцями. Посередині майже круглого залу стояло, складене з великих кам’яних валунів, крісло. В якому сиділа Вона. Точніше те, що раніше було Зарою: люблячою донькою, улюбленою сестрою, могутньою чаклункою та самим страшним сном Газарії. Час добре попрацював над тілом. На добре збереженому кістяку, з під залишок майже зотлілого, багатого вбрання звисали шматки скрученої, коричневої шкіри. Велика частина, колись гарного, чорного волосся, обсипалася навколо трону, оголивши, схилений на груди, трохи подовжений череп. Те, що залишилось, звисало униз рідкісними патлами. Кістлявими руками відьма тримала різнокольорове намисто. По колу, ногами до кам’яного трону, були викладені знекровлені, обгризені підземними хижаками, тіла зниклих дівчаток.

- Ось, що її підняло, - мовив Яр, вказуючи мечем на намисто у руках відьми. – Невинна кров твоєї доньки, що потрапила на цю прикрасу під час дитячої бійки й, завдяки Раді, опинилася під землею.

Бор, нічого не розуміючи, переводив погляд з Яра на намисто і назад.

- Їх дванадцять! - радісно вигукнув Герд, вказуючи на тіла. – Ельзи серед них немає!

Й наче в підтвердження його слів, з діри на протилежній стороні усипальні, долинув несамовитий дитячий крик. З диким ревом, перестрибуючи через тіла, Бор кинувся на голос.

- Стій! - загорлав Яр майже зниклому у проході Бору.

Та велетень вже його не чув. З діри почулись гулкі удари, підкріплені добірними матюками воїна. Яр, підбігаючи до проходу, в якому зник Бор, вигукнув до хлопчика:

- Приготуйся, малий! Зараз буде гаряче!

Герд вихопив з-за спини довгого ножа й розгублено подивився на талхерійця. В цей час в глибині щось гучно вибухнуло, й з діри виплила смарагдового кольору хмара, що нагадувала своїми обрисами жіночу фігуру. Гарячою хвилею Яра кинуло через усю усипальню й добряче гепнуло об стіну. Звідкись поряд виник Скунк. Облетівши печеру, хмара почала повільно всмоктуватися сидячим на троні скелетом. Водночас почало діяти зілля, випите Яром напередодні. Тіло воїна почало неймовірно вигинатися і скручуватися. З горла вирвався такий дикий, звіриний рик, що Герд змушений був поспіхом затулити вуха. Несамовито заверещав Скунк. Те, що надалі побачив хлопчик, можливо в майбутньому стане однією з самих великих легенд селища виродків. За умови, як що хтось зможе про це розповісти. Біль кинула Яра на карачки й, під переляканий крик малого, з рота талхерійця потік густий, сірий туман, який почав формуватися у фігуру якогось звіра. За лічені секунди поряд з Яром стояв велетенський степовий вовк. Звір затрусив могутнім тілом, наче щойно виліз з води, після чого в один стрибок опинився на протилежній стороні печери й пірнув у діру. Свідомість Яра розділилася. Він водночас бачив все, що відбувається в усипальні й те, що сталося у другій печері.

Єдине, що встиг Бор після магічного удару відьми, це накрити собою доньку. Вовк не гаючи часу вхопив велетня за шкіряні ремені й потяг до виходу.

- Тату! – закричав Герд, коли побачив батька, якого тягнула велика тварина.

Хлопчик кинувся на допомогу та, не пробігши й декілька кроків почав задкувати назад, відкриваючи свого великого рота у німому крику. Кістяк відьми повністю всмоктав в себе туман. Скелет повільно підняв голову. Задкуючи, хлопець перечепився й впав на одне з понівечених дитячих тіл. То було тіло Ради. І ось тут Герд вже загорланив як божевільний. Своїм криком хлопець зробив водночас дві справи: привів до тями Бора й привернув до себе увагу відьми. Бор, батьківське серце якого розривалося поміж дітьми, важко піднявся на ноги. Виглядав він страшно. Майже відірвану ліву руку, що трималася лише на шматку шкіри й декількох вцілілих сухожиллях, велетень спромігся засунути під залишки шкіряного ременя. Обпечена шкіра звисала з тіла воїна великими, паруючими шматками. Дитяче обличчя зникло. Замість нього була суцільна криваво-чорна рана з дірками від очей. Бор був сліпий.

Не гаючи часу, вовк витяг й поклав біля ніг сліпого батька його маленьку, однооку доньку, після чого зайняв місце поряд з Яром.

- Бор! Відьмі потрібна кров тринадцятої дитини! Швидко забирай дівчинку й забирайтеся звідси! Герд, допоможи йому!

Роздаючи команди, Яр кинувся на Зару, відволікаючи увагу потвори на себе. Бор, легко закинув непритомне тіло доньки на плече, вхопився цілою рукою за щупле плече хлопчика й страшна процесія рушила в доль стіни до виходу. В цей час сталося неочікуване. Відьма зареготала, одночасно піднімаючи руки в сторони. Потихеньку, наче після довгого сну, з землі почали підніматися понівечені тіла дітей. Загін маленьких, мертвих помічників потягнувся до виходу, перегороджуючи шлях Бору з дітьми. Герд, шаленіючи від страху, з диким криком відчаю кинувся в натовп тих, що раніше були його друзями, й почав шматувати тіла наліво й направо своїм довгим ножем. Йому на допомогу прийшов Скунк. Тваринка металася між ногами мерців спритно перекушуючи сухожилля маленьких ніжок. Через хвилину прохід було звільнено й Герд швидко заштовхав батька з сестрою в темний коридор виходу.

Яр трохи не встиг. Першим на відьму налетів вовк. Збивши істоту з ніг, величезна тварина міцно притисла смердючі кістки до землі могутніми лапами. Воїн швидко дістав з-за поясу золотий ланцюжок з рубіновим кулоном, якого напередодні дав йому Домбанг, й швидко накинув його відьмі на кістляву шию.

- Це тобі брати передали. Прикраса вашої матері. Може хоч це тебе вгамує!

Стовп яскравого червоного полум'я вдарив з прикраси, миттєво руйнуючи магію цього місця. Шалений вітер закружляв печерою й завиваючи, понісся коридорами. За лічені секунди розтанув у повітрі степовий вовк. Те, що було Зарою, з шипінням почало перетворюватися на якусь зелену, густу рідину. Задихаючись від смороду й майже втрачаючи свідомість, Яр поліз до виходу з усипальні.

Прийшовши до тями, зрозумів, що його несуть. На ношах. Маленька дитяча рука міцно тримала його вказівний палець. В ногах скрутився клубочком Скунк.

- Обережно! – почув Яр голос Герда, коли хтось із носіїв підковзнувся на каменях.

- Та й правда треба обережніше, а то помре й купу грошей не отримає, яку йому Домбанг пообіцяв.

- А хіба ще залишились гроші, що передав нам Володар на ярмарку? Ми ж наче їх усі витратили?

- Витратили. Та наш гість про це не знає.

Над головою дружньо заіржали декілька голосів. «От же стара лисиця! – посміхаючись про себе, подумав Яр й надалі звернувся до неба: - Боги! Благаю, зробіть так, щоб цей старий брехун був ще живий. Мені дуже потрібно його вбити!».