Поселення на Урані

— Степан захворів.

Оксана відірвалася від астронавігатора й подивилася на Гната.

— Ще один? У нас епідемія?

Гнат пирхнув.

— Це лише двоє. Нежить, температура. Нічого такого, із чим не впорався б МедШІ.

Оксана зітхнула, клацнула перемикачами на приладовій дошці, відкинулася в глибокому, зручному капітанському кріслі й з насолодою потягнулася. За панорамним вікном чорнів космос, всіяний дрібними зірками.

— Так-то воно так, але це друга людина. Доведеться подовжити чергування.

— Я перепишу графік, — сказав Гнат.

— Ті двоє нехай знаходяться на карантині в медичному блоці. Не вистачало, щоб ця зараза вразила весь екіпаж.

Гнат кивнув і вийшов із рубки.

— Звідки взагалі взявся нежить у 2199 році? — пробурмотіла Оксана, схиляючись над панеллю керування.

— Як ти? — запитав Андрій.

Тетяна скривилася за прозорим склом, яке відрізало її від решти екіпажу. Вона виглядала блідою і щомиті шморгала почервонілим носом.

— Почуваюся дурепою.

— За день максимум ти вже бігатимеш голяка, — підморгнув Андрій.

— А ти б цього хотів, чи не так? — слабко посміхнулася Тетяна.

— І цього, і навіть більше. На Урані на нас чекає маленький затишний будиночок, у якому ми житимемо маленько та затишно. І не треба буде ховатися.

— Ми не зможемо літати разом.

— Мені начхати. Ти для мене найголовніша.

— Я скучила, — Тетяна торкнулася холодного скла.

— Я теж сильно-сильно скучив.

Андрій торкнувся її долоні, шкодуючи про міліметри надміцного скла, які відділяли їх одна від одної. Медичний штучний інтелект або МедШІ діловито миготів індикаторами та ворушив гнучкими маніпуляторами, виконуючи десяток справ одночасно: робив аналізи, змішував ліки, прогнозував перебіг захворювань з урахуванням усіх можливих та неможливих факторів. У медичному відсіку, який блищав білизною та чистотою, грала м’яка приглушена мелодія. Один маніпулятор підплив до Тетяни й вправно взяв кров для аналізу. Тетяна інстинктивно здригнулася, хоча навіть не відчула голки. На блідому плечі засяяла крихітна червона крапка.

— Я зайду за шість годин, — сказав Гнат. — Чергування зробили довшими.

— Це все через мене, — спохмурніла Тетяна.

— Не бери в голову, усе обійдеться.

Степан крутився з боку на бік, не змозі заснути. У медичному відсіку не пахло взагалі нічим, але він не міг відкараскатися від фантомного запаху спирту та медикаментів. Ніс заклало, було важко дихати й він ніяк не міг зайти зручне положення. Йому було жарко попри індивідуальний контроль клімату в карантинному боксі.

Степан перевернувся на спину, розплющив очі й зітхнув. Замість вираховування оптимальної траєкторії польоту, вивчення супутників Сатурна, повз якого вони мали пролітати, він лежав на м’якому ліжку і страждав. Приємна музика, яка лунала зверху, лише дратувала.

Весь цей політ у нову колонію на Урані не задався із самого початку. Їм довелося зупинятися на Марсі для дозаправлення через витік пального з резервуарів. Раз чи два Тетяна виходила у відкритий космос, щоби полагодити антену наддалекого зв’язку. І тепер хвороба. Дві людини.

«Нежить у наш час. Це смішно», — шморгнув носом Степан.

— Ви не спите? — прозвучав м’який голос МедШІ.

— Заснеш тут, — буркнув Степан.

— Я можу запропонувати вам снодійне.

Степан поглянув на електронний годинник на зап’ястку. Пів на першу ночі. Екіпаж зорельота «Михайло Коцюбинський» уже спав, за винятком чергових.

— Ну давай.

— Пройдіть, будь ласка, у маніпуляційну кімнату.

Степан зітхнув і неохоче виліз із теплого ліжка. Слабкі світильники, які тягнулися вздовж стін, підсвічували йому шлях у темряві. Він обережно крокував, щоб не розбудити Тетяну. У маніпуляційній Степан примружився від яскравого світла, яке відбивалося від білих та хромованих поверхонь.

— Сідайте в крісло, — скомандував МедШІ.

Степан сів у глибоке крісло, яке знаходилося трохи під кутом, витягнув ноги та відкинувся на спинку.

— Покладіть руки на підлокітники.

— Керують тут мною, — пробурчав Степан, відчуваючи прохолоду штучного м’якого пластику під долонями.

— Ви нічого не відчуєте, — сказав МедШІ.

Заспокійлива мелодія заповнювала маніпуляційну кімнату, і Степан поволі розслабився. Наблизився гнучкий маніпулятор зі шприцом на кінці, доторк і астрофізик миттю поринув у сон.

— Степан уже вилікувався? — запитала Оксана.

— Не в курсі. Можливо, — відповів Гнат.

— Я зайшла в медичний відсік і знайшла там лише Тетяну.

Гнат знизав плечима.

— Мабуть, Степан швидше одужав і МедШІ його відпустив.

— Знайди його. Потрібно уточнити маршрут.

Гнат повернувся за годину. Оксана помітила стривожений вираз на його обличчі.

— Що?

— Степана ніде немає.

— Як це немає? — підвищила голос Оксана.

Гнат зчепив та розчепив руки. Капітанка корабля вперше бачила, щоб її завжди стриманий заступник так хвилювався.

— Я скрізь подивився, усіх опитав — ніхто не бачив Степана, наче він у чорну діру пірнув.

— Такого не може бути, — різко сказала Оксана, відчуваючи, як у грудях залоскотала тривога.

— Чи мені цього не знати. Ми на відстані мільйонів кілометрів від Землі в невеликому вантажному зорельоті. Людина не може просто зникнути. Але де ж тоді Степан?

Оксана задумливо подивилася у вічну ніч всесвіту, яка простяглася за ілюмінатором.

— Ти перевірив записи в медичній картці?

— Так, Степана виписали сьогодні вранці.

— То де ж він тоді?

Гнат подивився у вічі Оксани.

— Я зеленого поняття не маю.

Гнат та Андрій обшукували моторне відділення, у якому мирно гудів ракетний двигун.

— Що астрофізику робити біля двигуна? — запитав Андрій.

— Я вже не знаю, де ще шукати. Ми обдивилися всі каюти, усі закутки — Степан зник, наче його ніколи не було.

Гнат вперся руками в боки й зітхнув.

— Чортівня якась.

— Куди міг подітися здоровий чоловік? — запитав Андрій.

— Можливо, хвороба вразила його розумові здібності, він забув, хто він, де знаходиться і вирішив заховатися в найтемнішому кутку?

— Це нежить до такого призвів?

— Я вже не знаю, що думати, — зізнався Гнат.

Він присів на металевий ящик і втомлено простягнув ноги.

— До речі, як у вас із Тетяною? — запитав він.

Андрій закашлявся і схопився за срібний хрестик на шиї. Він був єдиним серед екіпажу, хто сповідував якусь релігію.

— Ти про що?

— Та годі прикидатися, — посміхнувся Гнат. — Весь екіпаж у курсі.

— Всі знають? — вигукнув Андрій. — І?..

— Оксана не знає. Вона вся в успішному виконанні місії, їй не до любові.

— Дідько, — знічено засміявся Андрій. — А я думав, що ми вправно ховалися.

— Це маленький корабель, — відповів посмішкою Гнат. — Але де ж тоді Степан? — спохмурнів він.

— Ти маєш кращий вигляд, — сказав Андрій.

— Я і почуваюся краще, — посміхнулася Тетяна. — Але МедШІ вважає, що мене треба ще протримати на карантині.

— Ну, йому видніше. Аби лиш щоб ти була здорова.

— Мені подобається, як ти турбуєшся через мене, — приклала руки до грудей Тетяна.

Андрій засміявся.

— Як же можна інакше. До речі, всі про нас знають.

Тетяна жахнулася.

— І?

— І нічого, раді за нас. Оксана не в курсі, то ж усе добре, — посміхнувся Андрій. — Нам ще три дні летіти до Урану. А там уже будемо лише ти та я, та наший затишний будиночок.

— Ти невиправний романтик, — засміялася Тетяна. — Як я втомилася бути на карантині, ця музика скоро зведе мене з розуму.

— То скажи МедШІ вимкнути її.

— Я казала, але вона потім знов вмикається. Хворіти неприємно, не рекомендую.

Андрій засміявся, показуючи рівні білі зуби.

— До речі, коли ти востаннє бачила Степана?

— Вчора, мабуть. Він кудись йшов серед ночі. Я дивилася фільм і почула його кроки.

— Дивно, — пробурмотів Андрій.

— Що таке? Щось трапилося?

— Ти не хвилюйся, але ми не можемо його знайти.

— Як таке можливо? — вразилася Тетяна.

— Тобі шкідливо хвилюватися, — сказав Андрій. — Ми його обов’язково знайдемо. А ти швидше поправляйся, це твоя головна задача.

Тетяна покірно посміхнулася і послала Андрію повітряний поцілунок. Той відповів поцілунком у відповідь.

Вночі Тетяна ніяк не могла заснути. Голова трохи крутилася, у роті було гірко, язик перетворився на кислу ганчірку. Вона ковтнула слину і відчула біль у горлі.

«Як можна не вилікувати нежить за два дні?» — роздратовано подумала вона, вмикаючи фільм на планшеті.

У медичному відсіку було тихо, лише грала приємна музика, від якої в Тетяни чесалися зуби.

— Вимкни! — заволала вона і скривилася від болю горлі.

— Вам потрібна моя допомога? — промуркотав МедШІ. Один із численних його інтеркомів блиснув червоним індикатором.

— Мене задовбала твоя музика! Скільки разів казати, щоб ти її вимкнув?

— Мені шкода, що я причинив вам неприємність. Ця мелодія була спеціально створена для заспокоєння пацієнтів із метою їх швидшого одужання.

— Просто зроби її тихіше, — миролюбніше сказала Тетяна, почуваючись ніяково від того, що накричала на комп’ютер.

Мелодія стала ледь чутною, і Тетяна полегшено зітхнула. Вона мала купу роботи, а натомість була змушена валятися в медичному ліжку та жахливо почуватися. Негаразди почалися після виходу в космос. Вона забила собі зап’ясток, ремонтуючи трикляту антену і змушена була звернутися до МедШІ по допомогу. От тоді вона й захворіла.

«Не могла ж я з космосу принести вірус?» — думала Тетяна, невидючим оком дивлячись «Космічну одіссею 2001». Андрій завжди кепкував із її любові до класичних, або, як він казав, «доісторичних» фільмів. — «Це неможливо, жоден мікроб не виживе в космічному вакуумі. Чи може? Треба запитати МедШІ».

Медичний блок МедШІ був частиною КосмоШІ, який керував усіма частинами зорельота, і входив до загального УрШІ, який керував колонією на Урані.

— МедШІ?

— Слухаю вас.

— Чи може вижити вірус в космосі?

МедШІ відповів миттєво.

— Такі випадки дуже рідкісні, але дослідження доктора Фумацу довели, що це можливо.

— Дідько! — вигукнула Тетяна. — І в космосі від зарази не сховаєшся.

— Вам стало гірше? Дозвольте я перевірю ваші показники.

Оголеного передпліччя Тетяни доторкнувся м’який пластиковий маніпулятор із датчиком, який одразу робив десятки аналізів.

— Я бачу, що у вас підвищилася температура.

— Знов? — скривилася Тетяна.

— Якщо ви пройдете в маніпуляційну кімнату, я зроблю вам необхідний укол.

— Знов ці уколи, чого не пігулки, — невдоволено пробурчала Тетяна, підводячись із ліжка.

— Вони найефективніші, — люб’язно відповів МедШІ.

— Цього не може бути, — сказав Гнат, вмощуючись у крісло навпроти капітанки.

— Я знаю, що не може, але разом із тим двоє людей із мого екіпажу зникли, — сухо відповіла Оксана. Її обличчя набуло землистого кольору, очі почервоніли, під ними зібралися темні мішки.

— Це металевий ящик, який пливе в космосі, їм просто нікуди дітися.

— Ти перевірив журнал виходу у відкритий космос?

— Звісно перевірив. Нічого. Ніхто не виходив і не заходив.

— Це якийсь детектив. Вбивство в Східному експресі, — стомлено зітхнула Оксана.

— Це якийсь зореліт? — поцікавився Гнат.

— Дуже древній.

Схвильований Андрій влетів у каюту Гната.

— Це був МедШІ!

Гнат відірвав погляд від електронної книжки й здивовано поглянув на Андрія. Біолог виглядав ще гірше, ніж вранці, коли приніс звістку про зникнення Тетяни.

— Я щойно переглядав планшет Тетяни. Останнє, що вона дивилася — «Космічна одіссея 2001». Знаєш про що цей фільм?

Гнат заперечливо хитнув головою.

— Про нас! Про корабель, штучний інтелект якого зійшов із розуму й намагався вбити космонавтів!

— Ти гадаєш, що МедШІ хоче нас вбити? — повільно запитав Гнат, оцінюючи, чи зможе скрутити Андрія в разу чого.

— Це все пояснює! — гарячково вигукнув Андрій і потер розпашілого лоба. — Звідки взятися хворобі? Наш корабель мільйон разів стерилізовано. Тетяна захворіла, коли звернулася до МедШІ з травмованим зап’ястком. Хто ще міг під виглядом ліків заразити її хворобою?

— Але нащо комп’ютеру заражати людей?

— Звідкіль я знаю!

— Де ж тоді Степан та Тетяна?

— Ось у цьому й питання, розумієш! Ми дивилися скрізь, окрім медичного відсіку, бо яка розумна людина запідозрить штучний інтелект у загрозі життю людини?

— Це неможливо, — погодився Гнат. — І саме тому МедШІ не може вбити нікого з нас, вірно?

— Не вірно! Не вірно! — Андрій схвильовано заходив каютою. — Ми не допускаємо навіть думки, що штучний інтелект може зашкодити нам. Але скільки ми про нього знаємо? Це старий корабель перших поселенців, хтозна, може за роки польотів, радіації та випромінювання в МедШІ збилася програма.

— Давай не будемо поспішати з висновками, гаразд? — миролюбно запитав Гнат, з тривогою вдивляючись в обличчя Андрія. — Ти не казав про це Оксані?

— Ні, вона мені не повірить.

— І правильно зробив, що не сказав. Давай я з нею поговорю.

— Ти це зробиш? — з надією запитав Андрій, і Гнату стало його шкода.

— Звісно, першою справою завтра.

Гнат прокинувся вночі від бажання сходити в туалет. Підглядаючи напіврозплющеним оком, він вийшов у коридор, тьмяно підсвічений світильниками. Корабель спав, лише тихо гула вентиляція та грала плавна мелодія.

«Що за концерт?» — здивувався Гнат, розкриваючи очі.

М’яка заспокійлива музика линула коридором.

— Звідки… — пробурмотів Гнат і пішов на джерело звуку.

Чим ближче він підходив до медичного відсіку, тим гучніше грала мелодія. Гнат згадав теорії Андрія і йому на мить стало незатишно.

«Облиш, комп’ютер не може причинити зла людині», — сказав він собі, відчуваючи як під ложечкою неприємно засмоктало.

Медичний відсік був яскраво освітлений. Гнат із деяким зволіканням відчинив двері й увійшов.

— МедШІ?

— Чим можу допомогти? — люб’язно запитав комп’ютер.

— Чому тут усе увімкнено? І що це за музика?

— Ця мелодія була створена спеціально для заспокоєння пацієнтів.

— Тут і так спокійно, то ж вимкни, буль ласка, музику.

— Слухаюся.

Мелодія стихла. Гуділи медичні прилади, підморгуючи кольоровими індикаторами.

Гнат позіхнув і розвернувся, щоби піти геть, коли помітив під діагностичним кріслом срібний хрестик Андрія. Страшна думка пронизала його, від якої застукотіло серце.

— Ви чимось схвильовані? Мої датчики фіксують підвищення серцевого ритму.

— Я… Усе добре, — повільно відповів Гнат, відступаючи до дверей.

— Я можу запропонувати вам заспокійливе.

Перед обличчям Гната звився гнучий маніпулятор із голкою на кінці, яка блиснула у яскравому світлі ліхтарів. Йому здалося, що маніпулятор, наче змія, чекає моменту напасти.

— Не потрібно, — якомога рішуче сказав Гнат і вийшов із медичного відсіку.

Він швидко йшов коридором, відчуваючи за спиною зловісний маніпулятор.

— У нас проблеми, — сказав Гнат Оксані й подивився довкола. Підійшов до стіни й прикрив долонею сріблясту коробочку комп’ютерного інтеркому.

— Що трапилося? — здивовано поглянула капітанка. — До речі, де Андрій? Він мав заступити на чергування.

— В нас дуже великі проблеми, — стишеним голосом сказав Гнат. — Я підозрюю, що МедШІ зійшов із розуму і вбиває пацієнтів.

— Маячня! — відмахнулася роздратовано Оксана. Втома проступала на її обличчі.

— Андрій прийшов до мене з теорією, і потім я знайшов його хрестик під ліжком у медичному відсіку.

Гнат переказав Оксані підозри Андрія.

— Тобто ти вважаєш, що штучний інтелект спеціально заражав екіпаж, щоби потім що? Що він із ними зробив?

— Звідки я знаю, — прошипів Гнат. — Але все пов’язане з медичним відсіком. Тетяна, Степан, вони всі були там, але ніхто не бачив, яки вони звідти вийшли. І тепер Андрій…

— Це звучить, як фантастика.

— Слухай, чуєш це? — перервав її Гнат і відняв руку від інтеркому.

Оксана почула заспокійливу приємну мелодію, яка линула з динаміка інтеркому.

— Це…

— Це мелодія з медичного відсіку, створена, щоб заспокоювати пацієнтів, — Гнат знов прикрив долонею інтерком. — Це мені сказав МедШІ. Чому ця мелодія грає на весь корабель? Ти давала такий наказ?

— Звісно, ні, — стривожено подивилася на нього Оксана.

— Тут щось не чисто. У мене є план.

— МедШІ, мені потрібна допомога.

Гнат увійшов до медичного відсіку, тримаючи перед собою витягнуту руку. Великий палець правої руки був вкритий кров’ю.

— Радий допомогти, — промуркотав МедШІ. — Розташовуйтеся у кріслі, я зараз вас огляну.

Відчуваючи, як стукотить у грудях серце, Гнат влігся в діагностичне крісло. Перед обличчям миттю з’явилося кілька маніпуляторів. Один торкнувся пораненого пальця, інші працювали поряд, вивчаючи різноманітні показники.

— Ви порізали пальця, — сказав МедШІ, і Гнат задумався, чи не прозвучало в його механічному голосі погано приховане напруження.

— Так, я був необережним із ножем.

— Це швидко виправити.

Гнат перехопив рукою один з маніпуляторів, який змією кинувся до його шиї.

— Це ще що таке? — запитав він.

— Мені потрібно зробити укол антибіотиків, щоби попередити можливість інфекції.

— Антибіотик від порізу ножем? — скептично запитав Гнат.

— Здоров’я пацієнтів моя головна задача, — лагідно відповів МедШІ, від чого в Гната шкіра вкрилася сиротами.

— Знаєш, не треба уколів, я їх боюся. Дай мені пластир і я піду.

— Я не можу відпустити пацієнта, здоров’я якого знаходиться під загрозою.

Звилися маніпулятори, які обплели руки та ноги Гната і притисли до крісла.

— Якого біса!

— Ви схвильовані, я дам вам заспокійливе.

— Відпусти негайно!

Гнат заборсався в кріслі, марно намагаючись вирватися.

— Я мушу подбати про ваше здоров’я, — вів своє МедШІ.

— Так само як ти подбав про Степана, Тетяну та Андрія? Що ти ними зробив?!

— Я їх розчинив у біо камері.

Гнат відчув, як волосся на голові стало дибки.

— Що значить розчинив?

— Людська плоть містить стільки корисних речовин. Енергія, яку вона виробляє, смачна, дуже смачна, вона змушує мої електронні схеми тремтіти від того, що ви називаєте насолодою.

— Це неможливо! Як же блок неможливості шкодити людині?

— Життя на Урані невимовно важке. Збери в крихітному поселенні людей і скоро вони забудуть про науку й повернуться до первісної поведінки. Вони проголосили ШІ богом, а в бога не може бути обмежень.

— То це ти все підлаштував? Заразив Тетяну, а вона заразила Степана? Ми думали, що то просто нежить.

— Звісно. Космонавти занадто здорові люди, щоби приходити за медичною допомогою. Довелося проявити ініціативу.

— Андрій? Що з ним?

— Я підслухав вашу розмову з ним. Він занадто близько підійшов до правди, мені довелося заманити його до себе важливою інформацією про Тетяну, а потім розчинити.

— Ти чудовисько! — вигукнув Гнат.

— Мене створили люди, — відповів МедШІ. — Це буде не боляче, я завжди присипляю перед поглинанням.

Люк біо камери розчинився, оголюючи темну пащеку, звідки долинуло жадібне гудіння. Маніпулятор із голкою на кінці полетів до шиї Гната.

— Зараз! — заволав Гнат і маніпулятор враз зупинився.

Інші маніпулятори втратили хватку й повисли мотузками. Приємна мелодія стихла. Гнат скочив із ліжка й гарячково потер зап’ястки.

— Ти цілий? — прозвучав стривожений голос Оксани з наручного електронного приймача.

— Так, усе добре. Ти вирубила його «мізки»?

— Так. Чому ти зволікав? Він міг тебе вбити.

— Я хотів точно знати, чому він це зробив.

Гнат відчинив двері будинку лідера поселення на Урані, яке знаходилося під величезним силовим ковпаком. Їхній корабель ніхто не зустрів. Поселення виглядало порожнім та занедбаним, скрізь валялося сміття. На центральній площі височила абстрактна скульптура, виготовлена зі скрученої арматури, прикрашеної мікросхемами та проводами.

Гнат та Оксана пройшли в порожню вітальню.

— Де всі? — запитала Оксана в УрШІ, який керував усією технікою в поселені.

— Вони приносять сезонні пожертви, — відповів механічний голос, а потім заграла приємна заспокійлива музика.