Ефект метронома

Ефект метронома.

— А чому саме ви?

Перед полковником Космічного Департаменту сиділа доволі молода жінка і дивилась на нього зеленими очами.

— Я Мавка.

— …?

— Мавка лісова.

— А… — полковник знизав плечима. — І яким боком ви до космічної подорожі на екзопланету КОІ-3010? До речі, чи ви знаєте, що це таке?

— Звичайно, — спокійно відповіла жінка. — Це так звана «друга Земля». У півтори рази більша і важча за нашу планету, але хімічний склад, розподіл суші і океанів аналогічній. До речі, вона була населена ще до того, як її відкрили у ХХІ столітті. Місцеві називають її Тарі.

Полковник Остап Ендеберя здивовано подивився в її очі й одразу нібито поринув у світлу стоголосу пісню лісу та відчув найніжніший фіалковий аромат. Він струснув головою й насилу виринув із цієї фата-моргани.

— Але ж ми не планували відправляти туди колоністів. Принаймні ще років сімдесят.

Ендеберя працював у Департаменті вже майже тридцять років. Він керував логістичною групою, яка здійснювала подорожі на планети Сонячної системи щодо видобутку корисних копалин. Звичайно, він вивчав архівні документи і теж тримав на контролі давню космічну подорож на першому космічному кораблі до екзопланети КОІ-3010. До неї майже 1213 світлових років. Тут, на Землі, у реальному часі пройшло вже вісімсот років. Цілком ймовірно, що поселенці вже дістались «другої Землі», але досі нічого про них не відомо.

— А чи отримували ви якісь сигнали з «другої Землі»? — запитала Мавка.

— Наші перші колоністи, що відправились на КОІ-3010, доки не мають можливості швидко передавати сюди інформацію. Перші новини від них ми очікуємо років через сто, — полковник Ендеберя посміхнувся. — Не впевнений, що буду серед тих, хто ці новини почує.

— Я маю на увазі, щось незвичне.

Полковник замислився. Так. Сорок років тому прилади зареєстрували термоядерні вихлопи в районі хмари Оорта. Це десь за гіпотетичним кордоном Сонячної системи. Але… Ендебері на мить здалося, що жінка читає його думки. Він навіть здригнувся.

— А чи знаєте, з якою швидкістю летить думка? — запитала Мавка.

— Думка? Мабуть, миттєво. Але, я вважаю, це суто суб’єктивно для кожної людини.

— Швидкість думки приблизно одна частка. Частка це сімдесят дві миттєвості. А тисяча двісті дев’яносто шість часток це тридцять сім з половиною секунд. От і порахуйте час до КОІ-3010.

Ендеберя не став рахувати. Й так було зрозуміло, що це дуже швидко. Але хто ж може приймати такі сигнали? І тут до нього нарешті дійшло, що перед ним сидить незвичайна людина. Та чи людина? Вона ж сказала – мавка лісова! Для нього міфологія не була близькою, можливо тому, що він не дуже цікавився цією темою. Остап захвилювався.

— Мавко, ви щось почули?

Жінка помовчала.

— Розумієте, Остапе, якщо на планеті є ліси, гори, водойми, там обов’язково житимуть ті, хто охороняє свої володіння. І, як вам це сказати….е …, володарі тих міст стурбовані і налякані. Хтось чи щось руйнує їх, і вони не знають, що робити. От ми і вирішили їм допомогти.

Ендеберя вже не здивувався, що жінка назвала його на ім’я. Вона ж чарівниця! Остап не став питати, хто це «ми», і знову повторив своє запитання:

— А чому саме ви?

— Розумієте, я залишилась без свого лісу. Тож я, як би мовити, вільна.

Далі Ендеберя слухав уважно, бо зрозумів, що отримав велику шану спілкуватися з тими, хто майже ніколи не розмовляє з людьми, що це унікальний випадок.

У давнину, ще у 1740-х роках, у гирлі річки Кальміус був центр козацької паланки – фортеця Домаха. В тій паланці було два села – Ясенувате і Макарове.

Кальміуська паланка була тоді одним із центрів освоєння та заселення Північного Приазов’я. Тут розвивали мисливство, риболовлю, скотарство, торгували сіллю. І навкруги були ліси, де й жила Мавка зі своїми сородичами. Жили вони в мирі й злагоді з козаками. А при паланці стояли гарнізони січовиків із різних куренів, які охороняли кордони від ординських нападів, хоча й досить частими були конфлікти з Військом Донським.

Паланку знищили разом із Січчю. Тоді й лісові мешканці лишились спілкування з козаками. Але у них все ще залишався ліс, який палав і в Першу світову війну, і в Другу. Тоді ліс вистояв. А в 2014 році з’явились нащадки того Війська Донського й почали нищити все навкруги. Спочатку лісовий народ намагавсь домовитись з ними, але ті їх не чули й не розуміли, бо мали зовсім іншу ментальність. Лісовий народ почав гинути, бо не міг впоратися із цією навалою, і залишилась тільки одна Мавка. Вона покинула свій ліс і переселилася до родичів у Слобожанські ліси. Тут вона й мешкала останні двісті років у злагоді з єгерями і мисливцями.

— А коли ви отримали сигнал? — полковник вже не переймався питанням, у який спосіб цей сигнал було спрямовано.

— Вже майже місяць. Але ж такий сигнал отримав ще й один наш закарпатський мольфар. І навіть Мара, — сказала Мавка. — От ми й вирішили відправити мене у відрядження, щоб допомогти нашим побратимам.

Остап підвівся й походив туди-сюди кабінетом. Так, вони збирались скористуватись транспортним нуль-Т-порталом і відправити колоністам на КОІ-3010 прилади для облаштування обсерваторії. Але ж той корабель не передбачав розташування криогенної капсули для людини, та й капсул ще нема в наявності. Перша партія у кількості дві тисячі одиниць буде виготовлена не раніше, ніж за сімдесят років, і до цього терміну вже буде підготовлена друга хвиля колоністів.

— А без цієї капсули аніяк? — знову прочитала Мавка Остапові думки.

— Без капсули при переході до квантового стрибка ви перетворитесь на малиновий джем, — задумливо сказав полковник. — Але… є варіант. Вузлова швидкість транспортного корабля – вісімдесят парсеків. Якщо увімкнути гравітаційні поля двигуна Хоукінґа й уникнути квантового стрибка, то КОІ-3010 можна дістатися за…е… приблизно за вісімсот двадцять років. Чи не запізно вже буде?

Остап хотів сказати, а чи будете ви ще тоді живою, але в останній момент зрозумів, що це буде образливо.

— Може й не запізно. Але ж тоді боротьба може бути дуже довгою.

— Чому?

— Нащадки Війська Донського дуже жорстокі й бездуховні люди. Рано чи пізно, вони починають вести загарбницькі війни, будувати імперію і підкорювати інші народи. Я знаю, бо живу давно.

Полковник Космічного Департаменту Остап Ендеберя наступне рішення прийняв миттєво:

— Думаю, вам двох місяців буде достатньо для підготовки. Для однієї криогенної капсули у транспортному кораблі місце знайдеться. Тож маєте супроводжувати вантаж для обсерваторії.

***

Всі симптоми пробудження з кріогенної капсули були наявні: специфічний головний біль, сухість у горлі, а головне – болісне відчуття, що ти бачив тисячі снів, бачив, але нічого не пам’ятаєш.

Мавка поморгала, підвелася і сіла на низькому кріслі, потім невпевненими рухами зірвала останні стрічки приклеєних до шкіри датчиків. В маленькій ніші позбавленої вікон яйцеподібної каюті з’явилася пластикова пляшка апельсинового соку.

— Ми знаходимося у двох світлових хвилинах польоту від КОІ-3010, — доповів робот-автовідповідач. — Наш політ тривав вісім років двадцять днів і шість годин земного часу. Вітаю з благополучним прибуттям на планету.

Мавка подумки подякувала й випила сік. Коли транспортний корабель приземлився на галявину згідно розрахованих координат, вона непомітно зникла й розчинилася серед лісу.

Через доволі тривалий час до корабля дістались дві групи людей. Вони прийшли з різних боків й були одягнуті по різному.

— То як ми це поділимо? — запитав здоровань у зеленій пілотці і у штанях, схожих на галіфе.

Його шестеро супутників у таких самих штанях гучно заржали. Друга група людей дуже відрізнялась і зовнішнім виглядом, і поведінкою. Вони були одягнені в охайні джинсові костюми.

— Треба все уважно оглянути, — сказав один з хлопців з наплічником. — Можливо це і є те саме обладнання для обсерваторії, про яке написано у бортовому журналі перших поселенців.

— Начхати, про що було написано у бортовому журналі, — здоровань плюнув крізь зуби. — Хто бачив цей журнал? Це було вісімсот років тому. Та й кому потрібна ваша обсерваторія? Забирайтесь звідси.

Він клацнув пальцями, і вся його команда витягла бластери з кишень. Хлопці в костюмах позадкували.

Мавка уважно спостерігала за всіма. Її не було помітно, бо вона злилася із деревом.

— Що ж, доведеться знову самим винаходити, — сказав один з хлопців. — Пішли.

— Бажаємо успіхів і прогресу! — уїдливо сказав їм услід здоровань.

«Все зрозуміло, – подумала Мавка, – ось вони, нащадки руйнівників і ґвалтівників. Це істоти з потвореною генетикою».

Через деякий час на вантажівці приїхали ще десятеро таких же кремезних чоловіків і почали розтрощували міжпланетний корабель. Вони витягали контейнери з дорогим обладнанням і за допомогою домкрату складали їх на платформу. Їхній ватажок, якого всі називали Орд, цвяходером відкривав віко кожного контейнера і невдоволено кривив губи.

— Та що ж таке! Немає жодної гармати! Навіщо нам цей мотлох!

— Не поспішай, Орде, — відповіли йому. — Може вдасться виготовити оптичний приціл.

— Ну добре, — штовхнув він ногою черговий контейнер. — Завантажуйте. Головне, щоб цим «вумникам» не дісталось.

Мавка почекала, поки всі помчали геть, вийшла на середину галявини й простягла руки догори:

— Жар-птиця, що летить крізь сивий туман! Мара-відьма! Я – Мавка ваша! Зустрічайте мене, бо ми почули біль ваш, і я прийшла на допомогу!

Спочатку було тихо. Така тиша буває у залі за секунду до того, як оркестр гримне увертюру.

— Вона знає нашу мову! Вона знає наші імена! Звідки! Звідки! Але ж вона не наша! Але ж вона не наша! — залунало з усіх боків.

До Мавки підійшло велике дерево, дуже схоже на дуб. Але замість стовбура у нього була людська постать, тільки-но ніби одягнена в кору.

— Хто ти? Ми бачили, що ти вийшла з цього приладу. Але ти ж не така, як всі ті, бо вони нас не бачать!

На галявину вийшла майже сотня різних істот. Деякі були схожі на птахів, деякі на вовків, але всі вони нагадували людину, пересувались на двох, або на чотирьох кінцівках, мали по дві, або по чотири руки.

— Я з планети Земля, тобто звідки сюди прилетіли всі ці люди, — почала говорити Мавка. — Ми, лісовий народ, отримали ваші думки, почули прохання про допомогу.

— О! Ми дійсно посилали прохання у Всесвіт врятувати нас від руйнування нашої планети Тарі, — знов залунало на галявині. — Невже наші думки не були марними!

— Так, так!

Мавка розповіла, як зібралися разом ті, хто отримав думки лісового народу з іншої планети, як прийшли потім інші земні міфічні духи і вирішили відправити її на допомогу.

— Вітаємо тебе, Мавко, на нашій планеті Тарі! — урочисто сказав людина-дерево. — Мене звати Вуд. На теперішній час я тут найстаріший.

У лісного народу було багато запитань до інопланетної гості, але найбільше їх цікавило те, невже на Землі люди бачать Мавок та інших духів.

— Бачать, але не всі, — відповіла Мавка. — Бачать тільки нащадки славного козацького роду. Полковник Ендеберя мене побачив, бо він нащадок січового стрільця Кальміуської паланки. Інші його офіцери навіть не зрозуміли що у кабінеті полковника хтось є.

— На жаль, тутешні нас не бачать, — сумно сказав Вуд.

— Треба пошукати, — сказала Мавка. — Тут є нащадки козаків, бо я бачила, що їх предки сідали на той корабель вісімсот років тому. Я їх пошукаю, і ми спробуємо порозумітися.

***

У глибині лісу біля теплого штучного вогню сиділи Мавка, Вуд і ще троє землян-переселенців – рідні брати Гонта та Зорян і Міранда, дружина Зоряна. Саме Міранда почула пісню Мавки і озвалася.

Генератор вогню потріскував і заворожував. Тіні та півтіні немов створювали таємничий світ казок. Генератор був винаходом Гонти, того самого хлопця з наплічником, якого Мавка побачила першого дня свого приземлення на Тарі. Колір та температура вогняного потоку змінювалися за допомогою пульта.

На відстані десяти метрів від вогню розташувалися інші представники лісового народу. Гонта та Зорян теж виявилися здатними бачити і чути Мавку. Але якщо Міранда бачила й чула всіх лісових жителів, то чоловіки бачили лише Вуда, а решту могли лише чути. Але Мірадна була впевнена, що у них багато хто має такі здібності, які взагалі можна розвивати.

— До нас дійшли тільки легенди, — розповідав Гонта. — Наші старі розказували, що переселенці з Землі почали лаятись ще у космічному кораблі. Хтось порушив налаштування приборів, і корабель розбився десь тут у лісі. Але Уран, так звали капітана, всі події ретельно записував у бортовий журнал. Вважаю, там багато чого цікавого можна прочитати. Та корабель зник. Скільки його не шукали і ми, і ордовці, так ніхто й не знайшов. Тож вже ніхто не вірить, що корабель був.

Всі мовчки дивились на вогонь, який створював казкові візерунки.

— Добре, — сказав нарешті Вуд. — Забирайте ваш бортовий журнал. Він десь тут має бути.

Змахнувши рукою, Вуд ніби прибрав невидиму фіранку, і на галявині всі одразу побачили уламки величезного зорельоту. Гонта схопився, Зорян і Міранда теж.

— От! Я ж казав, що корабель був! — радісно сказав Гонта. — То це ви його сховали?

— Його сховали ще вісімсот років тому наші предки, — відповів Вуд. — А що їм залишалось робити, якщо ці земляни почали битися, ледве вибрались з-під уламків. Вони кинули своїх загиблих і розбіглися у різні боки. От з того часу й не розуміються.

Ті, що оселились по той бік озера, почали постійно грабувати і руйнувати все навкруги: і поселення своїх же землян, і домівки лісових мешканців, яких не бачили й не розуміли. Спалювали міста, роздробляли обвуглені руїни на дрібні шматочки, а потім палили ці шматочки доти, доки вони не перетворювались на попіл. А тепер вони збиратимуться розплавити полярні шапки, випаровувати океани, а сіллю, що залишиться, отруїти ґрунт, щоб на ньому більше ніколи нічого не росло, і повбивати своїх сусідів.

— Саме погане те, що вони аніяк не бажають щось змінити, — закінчив розповідати Вуд

— То що ж нам робити? — сумно запитав Зорян.

Після тривалого мовчання Гонта задумливо сказав:

— Я колись читав про ефект метронома. Наші вчені по пам’яті відновили деякі підручники з фізики, що перші поселенці взяли з собою. Сенс такий: два метрономи перебувають поруч і працюють незалежно один від одного, тобто по-різному, хто як забажає. Але коли виникає третій метроном, усі вони починають синхронізуватись, тобто починають працювати узгоджено та однаково, у такт. Коли з’являється четвертий метроном, то вони швидше синхронізують свою роботу. Для п’ятого метронома синхронізація здійснюється ще швидше і так далі. Аналогічне явище синхронізації спостерігається і у музичних камертонів.

— Тобто два умовних метрономи на Тарі є, — посміхнувся Вуд, — ми – корінне населення і ви – поселення землян-творців. І от з’явилася Мавка, тобто третій метроном з планети Земля, й синхронізувала нас.

— Саме так, — теж посміхнувся Гонта.

— Тобто ті поселенці, що за озером, той умовний четвертий метроном, теж може синхронізуватись з нами. А за який час? — запитала Міранда.

Гонта почухав ніс і вуха, погладив солом’яне волосся.

— Людина – це не механізм, — задумливо сказав він. — Такого експерименту ще ніхто не робив. Але якщо таке явище присутнє і у камертонів, а кожна людина має свій камертон душі, то через деякий час обов’язково настане синхронізація. Я певен.

Всі погодились, що потрібен час. І коли на Тарі прилетить наступна хвиля переселенців с Землі, тут ці умовні метрономи працюватимуть на повну.

— Треба подякувати тій людини, яка повірила Мавці і допомогла їй добратися до нас, — сказав Вуд. — А як повідомити землян про те, що тут у нас коїться?

— Я надійшлю думку Марі, — сказала Мавка. — А Мара знайде спосіб доповісти про все полковнику Ендебері.

______________________________________________________________

1 - Ясенувате – сучасне селище Ясинівка Донецької області; Макарове – сучасне село Макарів Яр Сорокинського району Луганської області (прим.Автора)

2 - Мара – в українській міфології могутня, безжалісна, чорна сила, що бродить ночами поміж сплячої ворожої орди, тримаючи свою голову в руках. Хто відгукнеться – тому миттєва смерть.