Янгол, що муркоче знову напоготові

За вікном — пізня осінь: дрібний, холодний дощ обриває останнє сухе листя з мокрих дерев.

Найкраща погода для кота-філософа. Нехай люди розмірковують про осінню нудьгу або навіть депресію… Я вас благаю, мої любі, яка депресія може бути під моїм улюбленим картатим пледом?

Не моя провина, що люди змушені йти в таку невеселу погоду по своїх безглуздих справах. Брали б із мене приклад або впадали б у сплячку до весни. Як то кажуть, заздріть мовчки.

Останнім часом у моєму житті сталися значні зміни. Я впевнений, що вам усім буде цікаво дізнатися про них.

Спочатку про сумне. Не знати мені тепер радощів батьківства. І ось як мені тепер з цим жити? Чи точніше, без цього. Я так довіряв своїй хазяйці, а вона зі мною так вчинила.

Хоча, звичайно, я їй і вибору не залишив. А що поробиш? Я люблю лежати на теплому балконі, й мене не цікавить, що надворі ніч, зима та холод. Раз мені так забажалося, то усі бігом встали й відкрили мені той клятий балкон. Ну, а я потім там мерзну й вимагаю випустити мене назад. І так повторювалося по кілька разів за ніч.

Першим здався чоловік хазяйки: відправив мене та хазяйку на кухню. Ось тоді я й оцінив її ставлення до мене. Удвох ми якось влаштувалися на кухонній канапці. Хазяйка в мене пані апетитна, але все ж таки помістилися разом.

Так тривало не одну ніч. Ха, я ж вдень спокійно відсипався в усіх позах на заздрість людей!

І хазяйка моя віднесла мене до злих людей у білих шкурах. Ось вони й є головні злодюги!

Довго розповідати, як мене там мучили. Та й я був безсвідомий. Так, ці поганці цим і скористалися. Ще й довелося кігтями неабияк попрацювати, хоча зі своїми людьми я так не поводжуся.

«Ось головне тут слово — «своїми». І тепер я вважаю це одним із головних своїх принципів. Ось хазяйка моя — своя, по-іншому не скажеш. Чоловік хазяйки — він теж свій, але не так, як вона. А що поробиш? Смаколики мої улюблені у будинку з'являються завдяки ньому.

Я ж раніше думав, що той, хто мене годує, забезпечує постійне постачання курячої печінки та сердечок до моєї миски. З'ясувалося, що це не так.

Чоловік хазяйки ще найбільший і найтепліший у будинку. Ну просто як обігрівач. Ось я й гріюся на ньому. Нічого особистого, тільки життєва необхідність.

Є ще й син хазяйки. Вважатиму його «умовно своїм». У нас з ним несумісність якась. Ти диви, до кімнати до нього не заходь, шпалери не обдирай, в іграшки не лізь. А потім ображається, чому я до нього не приходжу й не мурчу. Й вириваюся від нього, кличу на допомогу хазяйку. А кігті все одно не можна випускати! Тому що свій, хоч і умовно.

Після одного з таких галасливих вечорів хазяйка офіційно стала моєю. Як саме? Її син, злий на мене, схопив мене в оберемок й сунув у руки своєї матері зі словами: "Все, забирай його. Дарую! Він твій"! Й казав ще, що хазяйка, тобто його мати, любить мене більше ніж свою сім'ю. А я хіба не член сім'ї? Я — член. Хоча я якраз і був подарунком сину на день народження.

І те, що щодня вона говорить "киця" та "котя", не означає особливої до мене прихильності. Просто мене можна безкарно обзивати дитячими словами, а дорослого чоловіка та образливого підлітка — ні. Вони ж не знають, як мені неприємно чути, що моє нинішнє ім’я — Ричард — скоротили до якогось «Киця». Ображають...

Ха, безглузді люди. Звідки їм знати, що хазяїв я себе вибираю виключно сам! Хазяйка для мене із самого початку була головною людиною.

Ще коли везла мене до себе додому крихітним котеням. В таксі, на сидінні біля людини, що управляє тією страшною машиною. Я з переляку почав плакати й намагався втекти. А вона мене всю дорогу пестила та заспокоювала. Я навіть обдарував її мурчанням.

Потім я познайомився з іншими людьми цього будинку — з чоловіком і сином хазяйки. Так, вони теж були непогані, проте моє серце вже належало їй.

Спочатку з хлопчиком я не мав конфліктів, але йому не подобалося, як занадто активно грався його іграшками та не хотів бігати за паличкою з червоним вогником.

Також люди спочатку закривали мене в кімнаті підлітка, коли йшли з будинку. Я плакав і звав на допомогу, потім намагався звільнитися. А потім, як мені здалося, хтось підказав мені, що можна кігтиками спробувати двері відкрити. Відразу це не вийшло, але після декількох невдач все було добре. І неважливо, що на шпалерах залишилися сліди кігтів. А не треба було мене закривати самого в кімнаті!

Ну й, звичайно ж, син хазяйки знову на мене розсердився за шпалери. Й почалися сварки з ним.

Під час одного з таких конфліктів з нерозумним підлітком все закінчилося тілесним покаранням для мене. Сором і ганьба!

Я просто не хотів сидіти у нього на руках, вмикати своє фірмове муркотіння. Бо негідний! Хазяйка прибігла та із сльозами на очах почала благати його не мучити котика. Забрала. І я був в центрі уваги, хоча в той раз мене це й не потішило.

А як це могло б потішити? За свої попередні життя я засвоїв, що головне призначення моє — умиротворяти, надихати й створювати атмосферу загального затишку та тепла. І яка тут тепла атмосфера буде, якщо я постійно повинен ховатися від малолітнього провокатора!

Було дещо, що спричинило напруження атмосфери у будинку моїх людей. У попередніх своїх існуваннях мені доводилося зустрічати злих і не дуже мешканців людських приміщень. Як ви, мабуть, пам’ятаєте, я називав їх «сусідами». Люди називають таких істот «домовиками». Хоча точніше буде сказати: менш злих, ніж інші, яких я назвав «злиднями».

З домовиками я намагався завжди взаємовигідно співпрацювати. Якщо домовик хазяйновитий, то у кота в мисці місце для смакоти завжди знайдеться. Нехай він капосний, проте з ним не голодуватимеш.

Хоча багато чого я вам можу про свого нинішнього сусіда-домовика розповісти.

Сподіваюся, що він не прочитає мій шедевр, а то йому знову якась мерзота в голову прийде

Ось, наприклад, він сідає в спальні на самісінький верх вбудованої шафи з дзеркальним дверима й починає мене дражнити шматочком ковбаски.

Я намагався пояснити усю глибину моєї аристократичної натури, несумісної з плебейською ковбасою. От печінка — це зовсім інша справа!

А він усе сидить і махає в мене перед носом цим цим звабливо пахучим шматочком. Я героїчно тримаюся з останніх сил, а потім не витримую й намагаюся провчити цього селюка. Ну й ще забрати ковбасу.

Я стрибаю вгору на шафу. На жаль, повз ковбасу. Й чутно лише мій жалібний нявкіт та злісний регіт «сусіда».

Добре, люди не чують цей мерзенний регіт. Хоча мою ганьбу бачать прекрасно , коли я несподівано починаю стрибати на дзеркальні двері шафи. Чоловік хазяйки починає за мене хвилюватися. Кричить, щоб вона терміново мене забрала від шафи, поки мене тим дзеркалом не прибило.

Ну, забрала — й що? Допомогло? Та Боже ж мій, не смішіть мене. Потрібна мені та ковбаса в мерзенній лапі такого капостного «сусіда»?!

Так, з’ясувалося, що потрібна, бо голос шлунку виявився слабкіший за голос розуму. Я ще декілька разів невдало намагався в стрибку заволодіти жаданою здобиччю.

І нарешті хазяйка була така ласкава й здогадалася: як мене можна відвернути від домового на шафі. Курячі сердечка в мисці — поза конкуренцією. Куди там тій ковбасі! Суцільний холестерин та й годі.

А зовсім нещодавно моє життя трохи не закінчилося трагічно.

Хазяйка щось смачне варила своїм самцям, хоча могла б і про котика потурбуватися. Хоча вона думала, звичайно, що "котя" й так буде задоволений, коли побачить кухонне підвіконня, вільне від цих огидних вазонів. Так вона ще й надумала навстіж відкрити кухонне вікно. Про квіти свої вона, звичайно ж, подумала.

А про мене хто подумає? Не я ж сам мав цим займатися!

Могла ж додуматися, що я люблю сидіти на підвіконні та дивитися у вікно! А якщо вікно відкрите, я обов'язково в нього постараюся вилізти!

Добре, хоч чоловік у неї з мізками, не те що вона. Прийшов і вчасно мене витягнув, бо я вже майже вивалився з останнього поверху та прямо на водостік. Він дуже жваво змалював хазяйці, від якої долі мене щойно врятував, нехай навіть майже відірвавши при цьому мій прекрасний хвіст.

У цей момент я вперше почув злорадний регіт не лише одного домового, а й якесь мерзенне, не побоюся цього слова, іржання. На самісінькій верхівці кухонної шафи, якраз біля непрацюючої витяжки, сиділо щось сіре, в піжонистій кепці й прямо-таки завалювалося від реготу на спину. Я спочатку вирішив: Я спочатку вирішив, що це мого доброго сусіда так перекосило від невдалих млинців хазяйки.

Але ні, млинці були ні до чого. І домовик якось незвично збентежено сидів на своїй полиці іншої кухонної шафи, поряд із печивом — підношенням від хазяйки.

— Йой, котяча сила! — гнівно закричав я. — Це що за нова нечисть в підконтрольному мені будинку?! А ну, відповідай!

- З чого це я повинен тримати звіт перед якимось недобитим вовняним мішком?! Ну, злидень я! Задоволений? Тепер я тут головний! А захочу, так ще й інших таких же злиднів приведу сюди! Пороху в тебе проти мене не вистачить!

Із злиднями жити мирно мені ніяк не вдавалося, навіть за всього мого пофігізму. А як, скажіть на милість, можна їх взагалі терпіти?! Якщо в будинку замість тиші, затишку й смачних пахощів тільки що наготованої їжі — тільки скандали й порожня котяча миска.

Я замислився, як у найтерміновішому порядку вигнати з будинку цього лиходія — злидня й, найголовніше, не допустити у будинок нових таких же, як і він.

Ось тепер і прийшов час визнати свою неправоту, хоча вголос я це не скажу. Нехай не сильно свій гонор показує! Я все скаржився на своє нудне й одноманітне життя та на вічні конфронтації з домовиком! Визнаю (тільки не вголос): був неправий.

Мій старий добрий сусід-домовик запропонував свою допомогу у вигнанні. Закликав до об’єднання, так би мовити, сил Світла та Добра проти Пітьми. Так, схоже, він знайшов у хазяйки в шафі книжку її улюбленого професора Толкіна.

Я запропонував доки не використовувати радикальні методи автора цієї товстої книги, а звернутися до першоджерела, так би мовити, — до усної народної творчості. Казки, легенди, перекази про колишні часи й досвід поколінь, домовиків-дідусів , що вчили розуму своїх капостних внучат-домовенят.

Сусід з азартом почав вивчати «матчастину». Навіть довелося покликати домовиків, що живуть неподалік. Пізно вночі мене урочисто запросили на нараду доброї нечисті, яка була присвячена темі вигнання злиднів із підконтрольної території.

Нарада, як ви вже здогадалися, проводилася в шафі в спальні. І нарешті мені дозволили проникнути до шафи без попереднього зламу її за допомогою мого лоба.

Шановні делегати, поставили на розгляд наступні класичні досконалі методи класової боротьби з ворогом, тобто злиднем, до повного його знищення. На словах, звичайно, все так добре, а на ділі. Ну гаразд, дивіться далі самі.

Метод номер один. Викликати ворога на відверту розмову з розпиттям міцних напоїв. Після доведення злидня до стану "нестояння" миттєво схопити його, зв'язати й засунути всередину спільно спустошеної заздалегідь пляшки. Спільним розпиванням напоїв передбачалося зайнятися моєму домовику як особі, непоміченій в конфлікті. Мені ж відводилася роль "першого хлопця на селі", тобто спробувати запхнути злидня у вузьку шийку пляшки. Я запропонував запозичити у хазяйки літровий термос.

В результаті цей варіант був повністю забракований через те, що сусід відмовився виступити в ролі головного героя-алкоголіка. Роки, так би мовити, вже не ті, як і печінка. Довелося терміново винаходити альтернативний шлях.

Отже, варіант номер два. Виманити злидня на нейтральну територію і, як би між іншим, запросити його з собою прогулятися чимдалі від будинку й ворога там і залишити. Тут усю організацію мені треба було брати на себе. Й виманити, й заманити, й самого злидня залишити далеко від цивілізації.

На словах, знову ж таки, усе красиво й доладно звучить, а на ділі. По-перше, я будинок цей в цьому своєму котячому житті покидав тільки усередині переноски-будиночка. Тут, швидше за все, саме я й не знайду дороги додому. Та не факт, що злидень наївно за мною ув'яжеться. А ще він може, в помсту, привести ще одинадцять своїх "колег", так би мовити. Він цим і погрожував.

На цьому класичні методи вигнання закінчилися. Я не братиму до уваги зовсім вже екзотику: засунути злодія в дубову бочку, щільно закрити усі щілини й викинути до найближчого водоймища. А де в мегаполісі взяти бочку? І чим щілини закрити? Смолою, як у першоджерелі, хто оброблятиме бочку? Саме так.

Та й водойми мого міста хотілося б уберегти від такої екологічної катастрофи, як злидень. Їм і так дісталося по життю.

І найголовніше, засовувати в тару лиходія хто буде? Знову — я? Несправедливо усе це!

І чому тільки домашня нечисть і пухнастий янгол (тобто я) ламають свої прегарні голови? Як вигнати ворога?

Це люди винні в тому, що злидень так добряче тут облаштувався!

А більше усіх в цьому провина хазяйки. Треба було більше цінувати свою сім'ю і мене, звичайно ж, не забувати. А не займатися всякою мишачою метушнею з таким же розміром доходу.

Атмосфера доброї сім'ї ґрунтується на любові, взаємоповазі, підтримці та довірі. А якщо довіри в сім'ї немає один до одного, то тоді у будинок приходить зло. В даному випадку — зло, що має конкретну форму злидня. Якщо вони усі, й передусім вона, працюватимуть над сім'єю, а не шкодитимуть їй, то лиходій сам піде й інших таких, як він, не приведе.

... Минуло більше місяця з того пам'ятного засідання в шафі. Хазяйка з чоловіком були вимушені терміново зайнятися своїм спадкоємцем. Ну, от і результат мишачої метушні хазяйки! А треба було дитиною займатися в такий складний для нього час. Як змогли, це зробили, точніше, коли чоловік її цим зайняв, а вона сім'єю, то відразу і злидню незатишно у будинку стало.

І навіть з хлопчиком мені вдалося майже потоваришувати. Захворів він сильно перед самим святом. Шкода його, звичайно, та й гарячий він був, як батарея на кухні. Полікував я його найкращими котячими ліками — мурчанням. А що, я теж стараюся для загальної справи!

Тепер уже й наша з домовиком черга взятися за лиходія-злидня. Ех, згадаю свої старі витівки в минулих життях. Повеселимося з сусідом!

… Скоро Новий рік. Я чекаю від наступного року повної перемоги над злом в окремо взятому моєму домі та сім’ї!

І вам усім бажаю, щоб удома чекали тепло, добро і любов!