Одеський «Ліс»

Станіслав ледве відбився від Мавки, яка намагалася піти з ним. Хлопець не був упевнений в успіху зустрічі з Вороном, особливо якщо б поряд з ним була Зіна. На щастя, Марені сподобалися історії Мавки, і та затримала її в своєму номері. Станіслав не був упевнений, що дівчина не вигадувала ці історії, але Марені було весело — це найголовніше. А сам хлопець був вільний, і міг займатися розслідування.

За адресою, зазначеною в записці був звичайний старий будинок. Штукатурка сипалась з нього, як лупа з безхатька. Поряд нікого не було, лише кілька чоловіків до приходу Станіслава зайшли у підвальне приміщення. Ворон запізнювався, а може й взагалі збрехав. За кілька хвилин порожнього очікування, хлопець вирішив обійти будинок. Десь у проході між стінами стояла пара підлітків, закидаючись наркотиками. Станіслав би затримав їх, але вони не були в нього в пріоритеті. Після третього кола, хтось похлопав хлопця по плечу. Той рефлекторно кинувся бити, але не влучив. Спритний, зараза.

— Чого валяндаєшся тут? Зайшов би хоч, — невдоволено кинув Ворон.

— Куди? Через вікно лізти?

— Та ні, у підвал. Не бачиш напис «Оазис насолоди»?

Станіслав подивився на вивіску біля входу в підвал. Хоча вивіскою це було назвати важко — роздрукований аркуш А4.

— А звідки мені знати, що треба туди йти?

Ворон закотив очі.

— Забудь, спускайся, — хлопець штовхнув сержанта до сходів і тихо додав: — салага...

Усередині цей заклад виявився стриптиз-клубом. Цікаво, Ворону взагалі можна такі заклади відвідувати? Бо виглядав він досить молодо.

Ізя у буквальному сенсі впав на вже подертий шкіряний диван і замовив щось в офіціанта. Він подивився на Станіслава, який мовчки став поряд.

— Чого очима хлопаєш? Пришвартовуйся, — Ворон вказав на вільне місце поряд з ним.

Хлопець невпевнено сів поряд, намагаючись займати якомога менше місця. А от Ізя навпаки, почувався як вдома. Хоча хтозна, де він живе...

— Ну то, про що хотів говорити? — Станіслав подивився на Ворона.

— Кстаті о птічках, хотів тебе звести з Відьмою. Ну щоб ви там перетерли то-сьо... Але вона сказала, щоб я не робив їй бєрємєнную голову, тож я тепер маю сам з тобою побалакати, — протараторив Ізя.

— І?

— Жопу підітри. Я ще не придумав, тож помовч трошки.

Станіслав був здивований нахабністю хлопця, але замовк і роздивився місцевий контингент. Більшість відвідувачів у залі складали чоловіки середніх років. Перед ними танцювали дівчата. Збоченці...

— Я придумав! — раптом викрикнув Ізя, забираючи в офіціанта два коктейля.

— Дякую, я не п'ю...

— По-перше, вони безалкогольні. По-друге, я і не пропоную.

На звісно, як же він міг забути про те, що в Одесі ділитися не прийнято. Але за кілька секунд Ворон простягнув Станіславу коктейль.

— Пий і лови ушамі моїх слов, — сказав хлопець.

Сержант взяв запропонований напій, поки Ізя не передумав, і приготувався слухати.

— Отже, за усіма бандитами в Одесі стоїть Вій.

— У вас тут якийсь фетиш на мітологію?

— Закрий патякало! — гаркнув Ізя так, що Станіслав ледве не проковтнув трубочку. — Вій має друзів у Києві. Тож Відьма не можу до нього підступитись. А ти, столична цаца, якраз маєш там свої зв'язки.

— І шо?

Ворон закляк. Усього мить, а він вже уявляє, як повільно душить Станіслава ременем, допоки кров не приливає до мозку і той починає думати.

— Спрашиваєтся вопрос, як ти з такими інтелектуальними здібностями закінчив університет? — зітхнув Ізя. — Шевєлі мозгамі, у Вія київська криша, а у тебе київський полковник. Якщо той наворотить трохи шуму, то Вій залишиться беззахисний. Ти його як бичка на вудочку, і всі щасливі.

— Звучить воно все добре, але є нюанс...

— Мєнт, я про нюанс лише анекдот знаю, і в ньому на тебе чекає не найкраща участь. Хоча кому як...

— Який анекдот? — здивував Станіслав, а потім відмахнувся. — Коротше, полковник мій київський нам не допоможе.

— А ти тудой-сюдой і хай допоможе.

— Що я тобі тудой-сюдой зроблю? Він мене і так повісить, що я досі тільки з вами тут балакаю.

— А ти не розмовляй. Дєлай, мєнт, дєлай! Хоча з тебе такий мєнт... Балабол звичайний.

— Можна, будь ласка, без образ?

— Как мнє ето нравіца! Не можна. Кстаті о птічках, за коктейль платиш ти.

Станіслав не здивувався такому повороту. Незабаром принесли рахунок і хлопці розплатились.

— Чому ми зустрілися тут? — виходячи з клубу спитав Станіслав.

— Бо я тут народився, — засміявся Ворон, звертаючи за ріг.

Хлопці зупинитися у проході між будинками, і Ізя запалив цигарку.

— Я не палю, — одразу сказав Станіслав.

— Я не пропоную.

— Чому ми стали біля смітників, де окрім мишей лише торчки вештаються?

— Дивіться яка краса! Ти і такі слова знаєш? Я думав, шо твій словник закінчується на "так точно" і "ніяк ні", — засміявся Ізя. — Вдихай глибше, це аромати моєї Батьківщини.

— Навіщо мені це знати?

— Та кого ти тут хочеш на лоха взяти? Я ж знаю, що тобі цікаво, навіщо мені взагалі перевертати з ніг на голову весь бандитський світ Одеси.

— Ну... Цікаво.

— Нарешті благодарниє уши, — усміхнувся Ворон і зробив пару затяжок. — Моя мати повія, працювала тут. Завагітніла, аборт не зробила. Ну і народився я нікому не потрібний. Ще й ім'я дала таке... Вова. Тьху! Кожен перший тут або Вован або Ваньок. А я Вован Іванич.

— Я думав тебе дійсно Ізя звуть... — Станіслав здивовано подивився на хлопця.

— Поки що ні. Вісімнадцять стукне за місяць, так побіжу міняти.

— Ти ще неповнолітній?! — вигукнув Станіслав і тут же вирвав з рук хлопця цигарку. — Не пали це гівно!

— О, ще один... Вам точно варто з Відьмою перетерти, може подружитесь, — Ізя відмахнувся. — Ну корочє, жив я тут. Років до 12, поки Відьма район до рук не прибрала. Знайшла вона мене у сміттєвому баці. Зимно було, холодно. Я там грівся. Хоч якийсь дах над головою, — хлопець подивився на смітники, забиті пакетами. — Он в тому, що зліва... А потім Відьма забрала мене до себе. На виховання. Впевнений, моя мати навіть не знає, як я виглядаю.

Станіслав із жахом слухав історію Ворона. Він завжди ненавидів злочинців і прагнув справедливості. Хлопець ділив світ на чорне й біле, але він був чимось складнішим за це. Не усі бандити стають такими від хорошого життя. Хтось просто намагається вижити у світі, в якому не хотів опинятися.

— Мені шкода... — вичавив з себе Станіслав.

— А шо мнє за ето будєт? Правильно: нічого. Тож роби щось, мєнт.

Ворон пнув алюмінієву банку в стіну й пішов. Станіслав теж поспіхом вибіг із смердючого провулку. Тепер у нього з'явилася мотивація: він щиро захотів допомогти Ворону вибратися з цього бандитського пекла.