З любов'ю до життя

– Цікаво, коли ми цього року Різдво зустрічати будемо?

Марко оговтався від заціпеніння, мотнув головою і вирячився на Івана, який сидів на купі ялинкового гілля позаду нього.

– Що? Я… задумався і не чув тебе.

Спостережна точка, яку вони влаштували у ямі під старою ялиною, була зовсім невеликою і ледь вміщувала двох чоловіків. Іван сидів у темряві, опершись на вкритий свіжим снігом стовбур, Марко ж лежав на землі долілиць поруч зі своєю снайперською гвинтівкою. Мороз міцнішав, Іван витягнув правицю з кишені й почав дихати собі на пальці.

– Кажу, коли Різдво будемо святкувати? Бо від усіх чую, що цього року двадцять п’ятого святкуватимемо, а жінка мені талдичить, що треба сьомого, як раніше, – пошепки повторив Іван, нахилившись до побратима.

– Так можемо двічі відсвяткувати: перший раз з усіма, а другий – з тими, хто захоче сьомого, – висловив компромісну ідею Марко.

Молодий, запальний хлопець припав Іванові до душі одразу, як тільки прийшов добровольцем до їхнього батальйону, щойно полишивши студентську лаву.

– Я ще раніше хотів до війська приєднатися, але ж треба було навчання закінчити. Батьки дуже наполягали. Тепер я – дипломований архітектор, але про те вже після війни буду думати, як країну відбудовуватимемо, – розповідав йому Марко, посміхаючись, під час їхнього першого спільного виходу на завдання.

Вони були різними. Мовчазний сорокадворічний Іван, який все життя пропрацював агрономом у рідному селі й залишив вдома дружину, сина і маленьку онуку, яка з нетерпінням очікувала на його повернення й регулярно передавала волонтерами свої малюнки. І життєрадісний, балакучий, завжди у гуморі Марко, який поїздив світом під час навчання в університеті, мав широкий кругозір як на свій вік і мріяв про те, що буде боротися з урбанізацією рідного міста у найближчому майбутньому. Проте одне їх таки об’єднувало: Іван ставився до хлопця з батьківською турботою, а той із вдячністю її приймав та шанував чоловіка, коли раз по раз звертався до нього по пораду або тішив філософськими роздумами про життя.

– А може так і на краще, якщо двічі святкувати? Виходить, між святами – тринадцять днів, тож матимемо майже двотижневе Різдво! Якраз буде вдосталь часу відчути свято і трохи відволіктися, – вів далі Марко. – Мені он вчора батько по телефону каже: Слухай, синку, наближаються Різдвяні свята – час віри, надії й любові. Подумай про це, як будеш відпочивати від бойових виходів.

– Та нІколи мені, батьку! Поспати он ледь встигаю, засмикався вже весь, – я йому. – Ще й морози вдарили, мерзнемо, як ті собаки! До весни дотягнути б…

– Треба про душу свою дбати обов’язково, синку, – наполягав батько. – Думай значить, коли своїми бойовими справами займаєшся. Про віру в перемогу думай, і в побратимів, що пліч о пліч з тобою. Про надію думай, яку ми з матір’ю плекаємо, що ти скоро додому повернешся. Вона, до речі, вже всі очі виплакала, бідолашна. Про любов теж думай, познайомимо он тебе з донькою маминої колеги, як повернешся. Ми знаєш, як онуків хочемо?

Іван з цікавістю слухав хлопця. Марко посміхався сам до себе й далі розмірковував про Різдво і любов у своєму житті.

– Не найкраща ідея знайомити тебе з тією дівчиною. Побачила б вона, як ти зараз свою рушницю обіймаєш, всохла б від ревнощів!, – пирснув собі у вуса Іван. Марко зиркнув на нього з-під лоба, але промовчав і далі втупився поглядом у темряву. Іноді Іван дозволяв собі попідтрунювати над молодим побратимом, якого вважав невиправним романтиком, проте цього разу відчув, що варто якнайшвидше перевести розмову на серйозний лад.

– А знаєш що? – промовив він до хлопця, – має рацію твій батько. Ти – розумний юнак, подумай про все оте високе, може…

Раптом зовсім поруч пролунав вибух. Марко підхопив снайперську гвинтівку й направив у бік ворожої позиції, де яскраві спалахи почали розтинати нічне зимове небо. Швидким звичним порухом зафіксував у прицілі ледь помітну постать, що необачно визирнула з-понад брустверу, і м’яко натиснув на гачок. Іван притулив до очей пристрій нічного бачення і взявся коригувати вогонь міномета. Думки про Різдво почали відходити на другий план, воно знову стало далеким і неосяжним.

Спогади про цю розмову виринали перед очима Івана вже вкотре від самого ранку. Чому саме вона так закарбувалася в пам’яті? Невже через оті недоказані слова? Чи через те, що після неї чоловік по-іншому почав дивитися на життя і своє місце у ньому? Він мовчки сидів, втупившись у портрет молодого побратима з чорною стрічкою у куті. Поруч у закритій труні лежав Марко, а попереду були останні кілометри до його батьківського дому.

– Бач, дотягнули ми таки до весни, але для тебе вона виявилася занадто короткою, – прошепотів чоловік так гірко, що аж звело скули. – Маю тепер розказати твоїм батькам, як ти любив життя! Хоча вони це добре знають і без мене. Миру тобі, синку!

Іван перевів погляд на синє безкрає небо й скупа сльоза прокотилася неголеною щокою. Він розумів, що попереду на нього чекає важкий шлях, проте був готовий крокувати ним далі разом із любов’ю, що знову оселилася в його серці.