Кордонник. Дитячий сон.

I

Микита вже десь годину сидів у діжці, повній дощової води, дихаючи через очеретину та посміюючись з Пилипка, який вже разів з десять оббіг увесь двір, позаглядав у всі закутки у хаті, льоху та хліву і, втомившись, сів на лаву біля хати й замислився. Хлопця ніде не було. І чорти ж потягли Пилипка за язика запропонувати малому гру в хованки. От тепер і маєш – малий добряче пошив його у дурні. Чаклунство вони домовились не використовувати, тому куди можна було сховатися без застосування чар, Пилипко зрозуміти не міг. Почухавши потилицю, похатник звернув увагу на величезного собаку, що лежав біля лави, висунувши язика і вдаючи, що його все це взагалі не стосується.

– Ти якого біса тут розлігся? Міг би й допомогти, – кудлатий велетень зиркнув на Пилипка одним оком, після чого змінив позу, розвернувшись до похатника задом, і знову улігся, наче і не було нічого, на теплу землю.

– Ах ти ж опудало волохате! Дупу мені свою показуєш, ну я тобі зараз… – але що він зробить собаці, Пилипко розповісти не встиг, бо щось за спиною голосно крикнуло «Гав!» і вхопило похатника за вуха. Істота миттю розчинилася в повітрі. Пес здивовано озирнувся, а на все подвір’я лунав дзвінкий дитячий сміх.

Не дочекавшись поки його знайдуть, Микита обережно виліз з діжки, натягнув заховані у собачій конурі штани й тихенько пішов поза хатою. Почувши, як Пилипко лається на собаку – підкрався ззаду і добряче налякав дідового помічника. Коли той з переляку зник, хлопець від сміху з’їхав по стіні на землю і ще хвилин з п’ять реготав, сидячі біля собацюри й тримаючись за живіт.

– Пилипко! – гукнув Микита крізь сльози. – Ми ж домовлялись чаклунство не використовувати! – похатник не озивався.

– А що, Часник, добре ми його налякали? – звернувся хлопчина до собаки.

– Здоровенькі були! – почулось з-за тину. Микита підвівся. Часник навіть не поворухнувся, але підняті вуха вказували, що він уважно відстежує те, що відбувається. Біля тину стояв хлопчина років за два старший від Микити, веснянкуватий, з випаленим сонцем волоссям, в якому застрягли стеблинки соломи. Через плече хлопця у двір заглядала стара коняка, запряжена у візок, на якому серед соломи стояла невеличка діжка.

– Та Слава Богу! – відповів Микита, як вчив дід Степан.

– А чого ти регочеш так, ніби тебе чорти лоскочуть? – запитав хлопчина. Микита відкрив було рота, щоб розповісти, як вони з Часником налякали похатника, та вчасно згадав, що дід Степан суворо заборонив згадувати при людях про свої здібності. Тому він ляпнув перше, що спало на думку:

– Часник мені анекдот розповів, – собака здивовано подивився на Микиту.

– Та я й бачу, – засміявся хлопець, вказуючи на приголомшений вигляд Часника.

– До хати пустиш, чи так балакати будемо?

– А чого ж не пустити доброго чоловіка, – мовив Микита, відчиняючи ворота.

Хлопчина завів воза у двір, Микита допоміг йому розпрягти конячку та відвів її у хлів. Разом з хлопцем вони всипали їй свіжого сіна та, наливши в ясла свіжої криничної води, повсідалися на лаву біля хати.

– Я мед діду Степану привіз. Мене, до речі, Хомою звуть, – мовив хлопець.

– А я – Микита, – хлопці потиснули один одному руки. – А де ж дід Богдан? Зазвичай він мед привозив.

– Захворів він, вже третій день не підводиться. Ну так куди мед подінемо?

Після того, як діжку занесли до клуні, гостя було запрошено до столу.

– А де дід Степан? – запитав Хома, наминаючи за обидві щоки величезні вареники з вишнями, не забуваючи мочати їх у сметану та запивати прохолодним квасом.

– Вранці на ярмарок поїхав, днів через три обіцяв повернутися.

– Ось тобі й маєш. А я подаруночок йому від діда Богдана привіз, дивний якийсь, – Хома, витерши руки об волосся, дістав з кишені ганчірку, витяг загорнутий до неї невеличкий обкатаний водою річний камінчик і простягнув його Микиті. – Що це? Не знаєш?

Микита роздивився камінець. З одного боку він був гладенький і теплий, а з іншого на ньому було чимось видряпано якийсь знак, і він був холодний, наче всю зиму пролежав десь у кризі.

– Ого! – Микита відсмикнув пальці від холодної сторони камінця і поклав його на стіл.

– Так і я про це. Я його спершу до кишені поклав, та поки їхав, він холодніти став, а потім взагалі я його у ганчірку загорнув та на воза кинув, бо вже терпіти не міг.

Пилипко, невидимий для гостя, глянув через Микитине плече на знак, зображений на камені, й, нахмуривши брови, вказав головою Микиті на двір та вийшов з хати.

– Ти пригощайся, а я тобі зараз ще сироватки з поклітцю принесу, – сказав Микита гостю та вискочив на двір. Пилипко чекав його біля дверей покліту.

– Бачив, що нашкрябано на камені? – пошепки запитав похатник хлопця, як тільки-но останній підійшов.

– Бачив. Зламана стріла.

– Ну?

– Що, ну?

– Ти дурний, чи шо? Тебе навіщо дід знакам вчив?

– Сам дурний. А знак цей означає щось погане.

– Щось погане…, – перекривив Микиту похатник. – Ох, добре, що тебе не чує дід Степан! Всипав би тобі за таке навчання. Знак цей значить – заклик про допомогу! Треба статися чомусь дуже поганому, щоб один чаклун другому такий знак прислав.

– Отакої! – здивувався Микита. – Так дід Богдан, що – чаклун?

– І він чаклун, і дід Степан чаклун, а ти ним не будеш.

– Чого це – не буду?

– Я ж тобі кажу – дурний, вчишся погано.

Микита відкрив було рота, щоб відповісти, але Пилипко не дав йому цього зробити, мовивши:

– Піди й розпитай потихеньку цього хлопця, що у них в селі робиться, бо, здається мені, дід Богдан недарма захворів.

* * *

– А ось і сироватка! – Микита поставив на стіл запітнілий глечик. Хома, витерши рукавом замурзане сметаною обличчя, налив прохолодної рідини у велику кружку та зі смаком, без зупинки, випив. Поставивши пусту кружку на стіл, хлопець відкинувся до стіни та, погладжуючи надутий живіт, заплющив очі.

– А й здоровий же ти жерти! – захоплено мовив Микита, оглядаючи порожній посуд.

– Це так, – не розплющуючи очей, мовив Хома, – я як з бурси до діда на літо повертаюсь, від’їдаюсь до не схочу, бо потім знов майже рік голодувати.

– З якої бурси? – не второпав Микита.

– З Київської, з якої ж іще? Бурсак я, вчусь в духовній семінарії, щоб вона згоріла, – зі злістю закінчив свою відповідь Хома.

Пилипко, сидячи біля Микити, корчив страшну пику, закочував догори очі, усім своїм видом вказуючи йому на те, що не ті питання зараз повинно ставити.

– А якщо там так погано, чому ж батьки тебе туди відправили?

– А в мене немає батьків, лише дід Богдан. Мати померла, коли мене народжувала, а батько на війні загинув, коли мені два роки було. З тих пір дід мене й виховує. До семінарії відправив, щоб я розуму набрався, каже, що мені це не завадить.

– А зараз тобі скільки?

– Тринадцятий пішов. А тобі?

– Десять. Я теж безбатченко. Про своїх батьків взагалі нічого не знаю. Дід Степан мені й за батька, й за матір. Коли треба – пригорне, а коли треба, й стусана дасть. Так і живу тут, скільки себе пам’ятаю, – зітхнув Микита.

– А чого ж в діда про батьків не спитаєш?

– Питав. Каже, що розповість, коли час прийде.

– Коли ж той час прийде? – Хома піднявся, зі смаком потягнувся, аж кістки затріщали, після, сонно дивлячись на Микиту, мовив: – Я в тебе в садку килим бачив, піду відпочину перед дорогою, якщо ти не проти.

Пилипко бігав по хаті, заламуючи руки. Інколи зупиняючись, він страшно дивився на Микиту і жестами показував, що він з ним зробить при першій можливості. Хлопці вийшли до саду. Хома, взявши до рота травинку і заклавши руки під голову, з насолодою розтягнувся на килимі. Післяобіднє серпневе сонечко, прориваючись через вишневе листя, своїми промінчиками лоскотало ніс, заглядало в очі, змушуючи їх мружитися, а губи усміхатися від насолоди. Микита улігся поруч на живіт, підклавши кулаки під підборіддя і, дивлячись як мурахи тягнуть до мурашника дохлого жука, готуючись до зими, запитав:

– А з ким же ти хворого діда залишив?

– Тетянка за ним доглядає. Сусідське дівчисько, – пояснив Хома. – Дід її дуже любить, бо, каже, дуже розумна. Вона, як є час, завжди у нас пропадає. Тиждень тому її родина немовля поховали, братика Тетянки, а тут ще й дід зліг. Дівчисько сама не своя – там в родині горе, тут дід захворів. А вона ж до нього, як до рідного тулиться.

Деякий час хлопці мовчали. Пилипко, сидячі на дереві, жбурляв у Микиту гілочками й малесенькими камінчиками. «Де тільки він їх бере», – думав хлопець, витрушуючи від сміття волосся.

– А чого дитина померла? Хворіла?

– Отож-то, що ні. Здоровий хлопчина ріс. Вже й ходити почав, і раптом вранці не прокинувся. Правда, Тетянка казала, що дві ночі до цього не спав, плакав.

– Дві ночі не спав, а на третю помер!? – Микита підскочив на килимі.

– Та хіба ж він один. У нас за три тижні це вже трете немовля помирає.

– Три тижні – три дитини? Так якого біса ти тут вареники жереш і нічого мені не розповідаєш?

– А ти що, дід Степан? Мені було наказано мед відвезти, подаруночок передати та розповісти діду Степану все, що знаю, якщо питати буде.

Почувши це, Пилипко гепнувся з дерева.

* * *

– Ти здурів? – Пилипко витріщився на Микиту. – Куди ти поїдеш?

– З Хомою, в село, – вдруге повторив Микита, сидячі на лаві біля хати й почухуючи Часника за вухом. Похатник ошаленіло дивився на хлопця. Зрозумівши, що той не жартує, Пилипко застогнав.

– Я тебе не відпущу! Я діду Степану скажу! – галасував похатник, бігаючи туди-сюди перед хлопцем, поки не перечепився через собаку.

– Ти ще тут розлігся, опудало волохате! Тебе взагалі не турбує те, що зараз відбувається? – Пилипко перекинув свій гнів на собаку.

– Не кричи, бо гостя розбудиш, – Микита глянув на килим під вишнею, де, закинувши руки за голову, мирно спав Хома. Пилипко, з люттю глянувши в той бік, плюнув собі під ноги й вибіг за ворота.

– Побіг до Степу діду Степану на мене скаржитись, – мовив хлопець до собаки. – Ну, хай біжить, а ми з тобою поки гостинців діду Богдану зберемо, – Микита піднявся і пішов до хати збиратись у дорогу.

Коли сонце почало помалу схилятися до обрію, до двору повернувся Пилипко, Весь у реп’яхах і пилюці, він мовчки зайшов до хати, де хлопці – Хома на той час вже прокинувся – наминали за обидві щоки плетеники з маком, запиваючи холодним квасом. Усівшись у кутку та схрестивши руки на грудях, він демонстративно відвернувся від Микити та витріщився у вікно.

– Чи то я так довго спав, чи то ти такий моторний, що встиг так швидко плетеників напекти, – пробубонів Хома набитим ротом.

– Їж, наїдайся. Я ще й діду Богдану покладу.

– Все одно не розумію, нащо ти зі мною їдеш?

– Діда твого провідати, я ж його ще змалечку знаю.

– А що дід Степан тобі скаже, як повернеться, а тебе нема? Та й двір на кого залишиш?

– Так я ж туди й назад. Коли він повернеться – я вже вдома буду.

– Ну, як знаєш. Мені то що. Мені веселіше їхати буде, – погодився Хома, збираючи крихти зі столу та кидаючи їх до рота.

– Ну що ж, спасибі, братику, що нагодував козака, піду потихеньку запрягати, бо вже вечоріє, – гість перехрестився на ікони й вийшов з хати.

Микита прибрав зі столу та сів поряд з похатником.

– Ну що, надіслав звісточку діду Степану? – запитав він Пилипка і, не дочекавшись відповіді, мовив далі: – Я не можу не їхати, ти ж розумієш. Діда немає, а людям допомога необхідна.

– А що ти зробиш? Чим допоможеш? Той знак, що дід Богдан прислав – це заклик про допомогу і попередження про небезпеку! Якщо один чаклун такий знак другому надсила, то це… – Пилипко замовк, шукаючи слушні слова.

– Я розумію, друже, – Микита поклав руку йому на плече, – але й ти мене зрозумій: не можу я на це просто очі заплющити й чекати діда Степана, – і, трохи помовчавши, додав: – Це доля, а від неї, ти ж знаєш, не втечеш.

Пилипко зіскочив на ноги й, ставши перед Микитою, твердо заявив:

– Тоді я з тобою поїду!

Тепер настала Микитина черга обурюватися, але всі його аргументи, погрози та благання пролітали повз вуха похатника. Останній уперто стояв на своєму. Через деякий час Микита втомився сперечатися і здався.

– Як ти поїдеш, якщо подвір’я залишити не можеш?

– Візьмеш солом’яного бриля, покладеш на підлогу та запросиш мене із собою – і все.

– Зрозуміло. За хатою хто нагляне?

– Польовика попрошу.

– Тоді гайда хутко збиратися, бо часу мало.

Незабаром гостинці було зібрано у велику торбу, яку Микита відніс і поклав на воза. Пилипко в цей час бігав по хаті із кутка в куток і збирав у невеличку торбинку якісь трави, скляночки, мішечки, інколи зупиняючись посеред хати, замислюючись і, знову щось згадавши, ліз то під лаву, то за піч, щось бубнячи собі під ніс. Нарешті він заспокоївся і простягнув торбинку Микиті.

– Ось, я тут зібрав дещо. Може тобі й згодиться.

Микита, нічого не питаючи, повісив торбинку на плече і поклав на підлогу бриля.

– Стій! Трохи не забув, – Пилипко дістав з кишені червоне намисто. – Тримай його завжди при собі. При будь-яких обставинах. Зрозумів?

Микита хотів щось запитати, але з двору вже гукав Хома, тому він надів намисто на шию та, сховавши його під сорочку, швидко мовив: «Їдьмо зі мною». Пилипко миттю зник, бриль на підлозі захитався.

* * *

– Скоро вже зовсім стемніє. Довго ще? – запитав Микита, сидячи на передку воза поряд із Хомою.

– Зараз лісок проїдемо, потім на пагорб піднімемось – а з нього вже й село наше видно, – відповів Хома. – Но, триклята! – вигукнув він до кобили, яка неспішно йшла попереду воза, не звертаючи уваги на близьку темряву і крики візника.

– Ні, ну ти поглянь на цю божу тварину! – не вгамовувався Хома. – Йде собі любісінько і їй начхати на те, що людям додому хочеться.

Він знову трусонув віжки, але марно – конячка анітрішечки не прискорилась. Ще трохи полаявшись, Хома замовк. Надалі їхали мовчки.

– А що, в її родині чоловіків нема? – через деякий час порушив тишу Микита.

– У чиїй родині?

– Та у тієї дівчинки, що до вас бігає.

– А! У Тетянки? Чого ж нема – батько є, тільки він то в полі, то на Січі, коли покличуть. Слухай, а ти взагалі щось знаєш про наше село? – Микита на це запитання лише знизав плечима.

– Чудний ти якийсь, – мовив Хома, побачивши замішання співрозмовника, і надалі продовжив: – Раніше наше село було простим зимівником, таким собі невеличким хутором на три хати, де мешкали запорожці, які мали сім’ї. Та чи місце там таке гарне, чи земля родюча, чи ще чогось, але потихеньку хутір почав рости. Багато людей, що мандрували через зимівник, зачаровані красою місця – залишалися. Ставили хати, одружувалися, заводили худобу, народжували дітей. Тому, невідомо коли, і став називатись наш хутір – село Пологи.

– А чого Пологи? – запитав Микита.

– А того Пологи, що дітей багато народжується. У нас у кожній хаті не менш трьох діточок бігає, а в деяких – і по десятеро. Я ж кажу – земля родюча. Отак і живемо: жінки народжують, а чоловіки в полі працюють, рибалять, коней розводять, худобу різну, сіно на зиму заготовляють на потребу Січі, а коли звідти гармата стрільне, або гінець-машталір прискаче – на війну йдуть. Нас же на Січі сиднями звуть, або гніздюками, та коли треба – кличуть виконувати військову службу. Ось так і живемо, – закінчив розповідь Хома. За балачками хлопці й не помітили, як ніч повністю накрила їх своїм простирадлом. Часнику, який повільно йшов поряд, піша подорож набридла і він легким стрибком скочив на воза, улігся на соломі й миттю задрімав.

– Здуріти можна! – обурився Хома від такого нахабства. – На цьому кнурі самому їздити можна, а воно, бач, втомилося!

Часник, обурений таким порівнянням, підняв голову і голосно гавкнув. Цей звук розірвав вечерню степову тишу, наче постріл з гармати. Від несподіванки старенька конячка рвонула з місця так, як ніколи ще не бігала навіть за молоді часи. Хома, не втримавши віжки, полетів назад у солому, а Микиту викинуло з воза, де, добряче гепнувшись об землю, він втратив свідомість. Часник, не вагаючись, стрибнув у темряву.

* * *

Перше, що побачив Микита, коли прийшов до тями – зірки. Перше, що відчув – вологий і шорсткий язик Часника на своєму обличчі. Перше, що почув – скиглення Пилипка, який сидів десь поруч у темряві й кляв себе на чому світ стоїть за те, що не відмовив Микиту від цієї подорожі, й що тепер йому буде від діда Степана.

– Ну та годі вам обом, – Микита відштовхнув від себе волохату морду Часника і сів. В голові ненадовго запаморочилось. Похитавши нею у різні боки й розігнавши «метеликів», Микита озирнувся навкруги. Часник на радощах, що господар живий та здоровий бігав навкруги й розривав тишу гучним гавкотом. Пилипко замовк і лише тихо схлипував, витираючи носа рукавом сорочки.

– Часник, замовч!

Собака миттю виконав команду і ліг біля Микити. Легкий вітерець відразу ж доніс до вух хлопця нічний шепіт Степу.

– Я думав, ти помер, – рюмсаючи, мовив Пилипко.

– Не дочекаєшься. І чого це я мав померти? Чи я з коня не падав, коли дід Степан їздити вчив? До речі, про коня – а де Хома?

– А щоб йому голова облізла, твоєму Хомі! – відчайдушно вигукнув похатник, – щоб йому…

– Тихіше, Пилипка, а то ще й правда збудеться. Так де ж наш гість?

– А я звідки знаю куди його чорти понесли. Коли оце чудовисько, – похатник вказав на Часника, – гавкнуло на весь Степ, то з переляку у коняки останні мізки википіли й вона рвонула, куди очі дивились, а ми з воза вилетіли. Я з бриля виліз ледь живий, дивлюсь – ти лежиш, не дихаєш, чума волохата тобі мордяку облизує, а воза й сліду не залишилось. Сподіваюсь, що ту бісову коняку хоча б додому понесло.

– Ясно, – Микита підвівся, – тоді пішли.

– Куди пішли? – не зрозумів Пилипко.

– Туди, куди їхали, – відповів Микита, витрушуючи пиляку зі штанів.

Пилипкові від такої заяви відняло мову. Він витріщився на Микиту, махав руками й відкривав рота у німому крику. Через хвилину його «прорвало». У своїй довгій промові він згадав всіх: нерозумного Микиту, дурного Хому, бісову собаку і скажену коняку. І хтозна, скільки б він ще перераховував біди, що висипались на його голову, та Микита припинив це, свиснувши Часника і пішовши собі в напрямку, куди понесло воза. У село.

Пилипко, втомившись від довгої промови й розуміючи, що нічого вже не вдієш, плентався позаду, ігноруючи будь-які спроби Микити завести розмову. Хлопцю це незабаром набридло і далі вони йшли мовчки.

– Оно, мабуть, і лісок, про який Хома говорив, – мовив сам собі Микита.

Перед маленьким гуртом повстала чорна стіна дерев, в яку пірнала дорога, підсвічена повним місяцем. Ліс зустрів їх шепотом верхівок дерев, які інколи зачіпав нічний вітерець, хрускотом зламаної гілки десь збоку, яскравими вогниками, що пересувались за друзями кущами на безпечній відстані, зникали, як тільки Часник вирушав в їхню сторону, і з’являлися знову десь попереду, продовжуючи супроводжувати мандрівників. Скільки минуло часу, як вони увійшли в ліс, Микита не знав. «Нічого собі, лісок, – думав він, – ні, ну коли білий день надворі й ти на коні, то може це й лісок, а коли пішки йти…» Десь загукала сова, що вкрай налякало Пилипка. Він миттю всунувся поміж Микитою і собакою, вхопивши останнього за нашийника, а хлопця за руку. Так вони пройшли ще деякий час.

– А де торба, що я тобі зібрав?

– На возі залишилась.

– Чому я не здивований? – приречено зітхнув похатник і більше з Микитою не балакав.

Раптом Часник зупинився, потяг носом повітря і тихо загарчав.

– Чи хтось гукає, чи то мені здалося? – Микита, зупинившись поряд із собакою, вслухався в ніч.

– То Чорний Степ з нами жарти жартує. Заманює, – Пилипко ще міцніше вчепився в нашийника.

– Я думаю, це зайвим не буде, – Микита підібрав з-під куща невелику, але досить міцну палицю.

– Ось, знову хтось кричить. Часник, за мною! – вигукнув хлопець собаці й побіг на голос поміж дерев. Часник, не чекаючи другого заклику, рвонув за господарем. Пилипко, який міцно тримався за нашийника та не встиг вчасно витягнути руку – полетів поряд із собакою, проклинаючи останнього на чому світ стоїть. Микиті бігти було важко. Коріння дерев наче навмисно лізли під ноги, гілки цілили в очі й били по обличчю, чіплялися за сорочку, всіляко намагаючись затримати хлопця. Часник нісся трохи попереду, вдало оминаючи лісові пастки. Пилипко намертво прилип до собаки, вчепившись руками й ногами в жорстку шерсть. Він вже замовк, і лише у світлі місяця було видно, як теліпається в різні боки його нечесана борода. Невеличка галявина з’явилась несподівано. Часник різко зупинився, чекаючи Микиту, що дало можливість Пилипку відчепитися від собаки, закотитися під кущ і зникнути. На протилежній стороні галявини перед високим старим дубом горіло невеличке багаття. Перед вогнищем, притулившись спиною до дерева, стояв чоловік. Лівою рукою він спирався на посох, а в правій тримав гілляку що палала, якою несамовито розмахував перед собою. П’ять істот, взявши бідолаху в кільце і гарчачи, потроху наближались. Слабке полум’я багаття та напівзгоріла гілка дуже швидко наближали розв'язку.

– Це просто вовки. Вперед, Часник! – прошепотів Микита і кинувся на допомогу.

Вважаючи, що здобич вже майже їхня і не очікуючи будь-якого стороннього втручання в їхню, таку близьку вечерю, вовки не відразу зрозуміли, що сталося. Істота, що була трохи позаду інших, безшумно відлетіла далеко в сторону з переламаним міцними щелепами Часника хребтом. Другий вовк, щось відчувши, повернув голову і відразу отримав по ній удар Микитиної палиці. Це його трохи приголомшило. З великим бажанням покарати кривдника, вовк на мить забувся про попередню жертву, розвернувся до Микити й стрибнув. Щось велике збило його в повітрі й дві тіні відкотились в темряву. Бій був недовгим. Через секунду Часник з закривавленою мордою вже стояв поряд з Микитою. Вовк з розірваним горлом залишився в темних кущах. Троє нічних мисливців, залишивши людину, зосередили всю свою увагу на несподіваному ворогу. Скалячи слиняві пащі й несамовито гарчачи, вони готувались до атаки. Часник стояв проти них широко розставивши передні лапи, схиливши міцну голову і мовчки очікуючи нападу. Микита, стоячи трохи позаду, заніс палицю над головою і схвильовано міркував, що робити далі. Трійця хижаків розпочала маневр. Середній вовк, більший за всіх і, ймовірно, ватажок зграї, залишився на місці, а двоє інших почали неспішно обходити хлопця з собакою, кожний зі свого боку.

– Якщо вони почнуть разом – ми не впораємося, – мовив Микита до Часника.

І тут чоловік, що стояв біля дерева, зробив крок вперед і з силою, з розмаху, вдарив ногою по багаттю. Іскри, вогняні головешки полетіли вперед, густо обсипавши зад середнього вовка. Шкура на останньому яскраво засяяла вогниками й задиміла. Дике виття розрізало ніч. Хижак закрутився довкола себе, намагаючись струсити з себе пойняті тлінням жарини, і тут на нього стрибнув Часник. Одночасно зі стрибком Часника на Микиту кинувся лівий вовк. Хлопець від несподіванки зробив крок назад але, заплутавшись в траві, впав на спину, лише встигнувши виставити вперед руки з палицею, на якій миттєво зімкнулись вовчі щелепи. В цей час з диким вереском щось невелике, сіре і дуже швидке скочило на спину тварині та намертво вчепилося зубами в загривок звіра. Ошалілий вовк відпустив хлопця, впав на спину і почав качатися по землі, шаленіючи від болю і намагаючись звільнитися від несподіваного нападника. Микита схопився на ноги й почав лупити палицею звіра, що качався по землі, одночасно ухиляючись від кігтів і зубів, якими останній намагався дістати до хлопця. Невідомо, що б було далі, але Часник, що підскочив до звіра, ударом потужної лапи розпоров хижаку черево і став біля Микити.

– Де ще один? – в запалі бою вигукнув хлопець, краєм ока побачивши вбитого Часником ватажка.

– Втік, – донеслося з-під дерева.

– Бо я йому хвоста відкусив, – здавленим голосом пролунало з-під мертвого вовка, – та зніміть вже його з мене!

– Микита вдвох з Часником відтягнули тварину в сторону й у зім’ятій траві побачили великого, скуйовдженого сірого щура, який поступово обертався на Пилипка.

– Ти? А як ти…, – почав Микита, але Пилипко швидко притулив вказівного пальця до рота й очима вказав на людину під деревом. Микита, більше нічого не питаючи, допоміг йому встати.

– Треба хмизу до багаття назбирати, – прошепотів похатник і зник у темряві.

– Доброї ночі, добродію! – привітався Микита, підходячи до чоловіка.

– Доброї, доброї, завдяки тобі. Якби не твоя допомога, то була б ця ніч не добра, а остання для мене. Підходь, хлопче, ближче до вогню.

Невеличкого зросту, в запраній, багато разів латаній сорочці й таких же, обідраних знизу штанях, з босими, побитими дорогами ногами, сивим волосям, що спадало на худі плечі, довгими, до грудей вусами – під деревом стояв, спираючись на посох, дідуган.

– Ану, дай я ближче роздивлюсь свого рятівника, – старий простягнув худу, зморщену, з чорними, зламаними нігтями руку до обличчя Микити. Хлопець відсахнувся, але старий цього не помітив. Його пусті, білі очі дивились кудись поверх Микитиної голови. «Та він же сліпий!» – зрозумів хлопчина і підійшов ближче. Старий легкими рухами обмацав обличчя Микити, усміхнувся і погладив хлопця по голові.

– Гарне обличчя, чисте. Років тобі скільки? – запитав дід, сідаючи під дерево.

– Десять.

– А звати як? Та ти сідай, чого стовбичиш? В ногах правди немає, та й собаці після такого бою відпочити треба, бо стоїть біля тебе, як кам’яна баба в Степу, не ворухнеться.

– Микитою Шелестом хрестили, – відповів хлопець, сідаючи до багаття і здивовано дивлячись то на діда, то на Часника.

Останній, зрозумівши, що небезпека минула, влігся поряд з Микитою і, не звертаючи ні на кого уваги, почав вилизувати свою закривавлену морду. Дід, не дивлячись, простягнув руку в бік, намацав кілька сухих гілок, що валялися довкола багаття, і кинув їх у вогнище. Вогонь підхопив сухе дерево, підскочив угору і затанцював, радісно висвітлюючи галявину і мандрівників, що сиділи навколо.

– Ввечері хмизу назбирав, думав, на всю ніч вистачить, а коли вовки напали, то відбивався всім, що під руку потрапить, тепер багаття підтримувати нічим, – бубонів старий, мацаючи навколо себе руками в пошуках залишків дрів. «А де, доречі, Пилипка?» – раптом згадав про похатника Микита. Часник, ніби почувши його думки, піднявся і зник в темряві. Через хвилину він повернувся і поклав біля Микити солом’яного бриля, уважно подивився на хлопця і знову пішов у ніч. Микита, не вагаючись, вирушив за собакою, та не встиг відійти від багаття і десяти кроків, як зіткнувся з Часником, який незворушно сидів біля великої купи хмизу. «Оце так Пилипка!» – радісно подумав хлопець і за декілька разів переніс усю купу до багаття.

– Молодий, сміливий та й ще такий вправний, – усміхаючись, говорив старий, вказуючи на купу хмизу, що швидко зросла біля багаття, – батьки, мабуть, не натішаться.

– Немає в мене батьків, я з дідом живу, – відповів Микита і, пам’ятаючи, що дід Степан вчив менше балакати, а більше слухати, запитав: – А вас як звати, дідусю, звідкіля і куди мандруєте?

– Та ще й розумний, – не переставав нахвалювати хлопця дідуган. – Давай, хлопче, мабуть поїмо, бо на пустий шлунок щось не балакається, а за вечерею і розмовляти цікавіше.

Тільки тут Микита зрозумів, як він зголоднів і тут же застогнав від відчаю, бо всі його речі залишились на зниклому возі. А старий, тим часом, витяг з-за дерева латану торбу, з якої дістав і розстелив на землі рушника, на який почав викладати свої небагаті їстівні припаси. Микита, ковтаючи слину, дивився, як на рушнику з’явився загорнутий в чисту хустинку шмат сала, хліб, три червоних помідори та великий пучок зеленої цибулі.

– Кобзар я, звуть дідом Панасом, – почав розповідати старий, нарізаючи сало тонесенькими шматочками, – мандрую поміж людей, пісні співаю, історії та новини розповідаю. Десь нагодують, десь спати покладуть – так і живу на білому світі. Ну що, хлопче, пригощайся.

Микита поклав на хліб шматок сала і простягнув його Часнику, після чого і сам взявся до їжі.

– Молодець, за товариша піклкуєшся – мовив кобзар. – А другий твій супутник де? Чого до нас не приєднується?

Почувши це, Микита перестав жувати й схвильовано глянув на лежачого поряд солом’яного бриля. Дід посміхнувся.

– Хлопче, я ж сліпий, а не глухий. Де він? Чого ховається?

– А я й не ховаюсь, – з темряви до багаття вийшов замурзаний Пилипко. На поясі похатника, невідомо як причеплений, висів вовчий хвіст.

– Ось тобі й на! А я думаю, кого в нашій компанії не вистачає? Чорта! – вигукнув старий кобзар і, схопившись за живіт, зареготав на весь нічний ліс.

Пилипко вже бачив десятий сон, сховавшись у своєму брилі, Часник нерухомо лежав з заплющеними очима і було незрозуміло – спить він, чи ні, коли Микита закінчив свою розповідь. Якби його хтось запитав, чому він довірився першому зустрічному чоловіку, чому розповів йому про біду, що сталася в Пологах, і чому вони такою компанією туди вирушили – він навряд чи зміг би пояснити. Події, що відбулися останнім часом, змусили його на якийсь час забути настанови діда Степана і діяти по ситуації. А ситуація була ой яка цікава. Те, що старий кобзар – дідок не простий, Микита зрозумів майже одразу, а коли сліпий відчув Пилипка, здогадки хлопця повністю підтвердились. Видавати свої думки він не став, вирішивши ще трохи поспостерігати за новим знайомцем і при нагоді порадитись з Пилипком.

– Допоможу я тобі, – мовив старий кобзар.

– Як? – здивувався Микита. – Ви ж нічого не бачите?

– Ще не знаю, але скажу тобі, що інколи вухами можна «побачити» більше, ніж очима. На місці розберемось, а зараз нумо спати, тобі сили потрібні.