Камінь, ножиці й папір

Земляни з’явилися на цій планеті недавно. Величезний космічний зореліт завмер на орбіті. Аналіз поверхні не виявив ні слідів впливу цивілізації, ні великих будівель, ні транспортних шляхів. Зонди принесли інформацію про наявність на суші невеликих живих організмів. Моря, особливо прісне море, коло якого вирішено було заснувати перший форпост колонізаторів, містили значно більше ознак життя, ніж суша.

Коли планету остаточно визнали придатною для життя і почалася операція заселення, місцева фауна показала зуби. Люди партіями виводилися з кріосну і перевозилися вантажними катерами на планету. Спорудження перших будівель на березі захищеної скелями бухти велося з випередженням графіку. Перші дні перебування на планеті видалися переселенцям раєм і приспали пильність.

Саме в цей період робочого безладу і напав ворог. Вночі, коли база спала, зграя велетенських арахнідів прийшла з боку берега. Першим загинув вартовий. Він, зважаючи на теплу погоду, відкрив оглядове забрало свого шолома і вдивлявся в темряву ночі, коли прямо йому в обличчя, виблискуючи хітином, стрибнув чорний павук, розмірами з вгодовану таксу. Воїн встиг лише натиснути на гачок кулемета.

Коротка черга імпульсів плазми намалювала дугу в повітрі. Побратим загиблого не відкривав скафандру, але він витратив забагато часу, поки зміг визначити ворога. Павуки не могли прокусити броню бойового скафандра, тож деякий час боєць, горланячи про допомогу і панікуючи, просто відмахувався від нападників, не розуміючи, що відбувається. У слабенькому світлі ліхтарів десантник стріляв увсебіч, металевими рукавицями трощив хітин і відкидав тушки павуків від себе.

Тим часом потік арахнідів оминув вартових і завдав удару по незахищеному палатковому містечку. Знайшлись відчаюги, яким на стільки сподобалася планета, що вони вирішили не тулитися в тісних жилих капсулах, а спробувати туристичного життя на природі.

Не дожили до ранку ще двоє переселенців. Арахніди рвали тіла на шматки й поїдали їх зі швидкістю скажених піраній. Не лишалося навіть кісток. Проблема виявилася в тому, що арахніди були холоднокровними й не визначалися тепловізорами, тож поночі були зовсім не помітні.

Колоністи навчалися швидко. Наступної ночі відкориговані на максимум тепловізори вже попереджали про поодиноких гігантських комах-розвідників, які курсували на значній віддалі від поселення. Також до спостереження залучили біоаналізатори.

Керуючись новими даними, науковці провели розвідку місцевості з дронів і зрозуміли, що загін павуків був зайдами. Основні володіння арахнідів починалися за десяток кілометрів від берега. Були помічені міграційні загони з одного, або двох великих, немов одномісний глайдер, павуків, і декількох сотень відносно маленьких. Зріст павученят досягав одного метра.

Вчені зробили висновок, що ці загони є сім’ями, де найбільшою є повільна матка, котра керує своїм потомством і може направити молоде, швидконоге покоління в атаку. Зрозумілими стали майже відсутні ознаки життя на суші.

Потім було ще багато нападів, але люди вже краще реагували на загрозу. І хоч були ще втрати, але колоністи розуміли, що могло бути гірше. Великі павуки боялися води. До бази доходили дрібні, самі відчайдушні, або дуже зголоднілі.

Тоді ж відбувся перший контакт з розумними мешканцями планети.

На чатах стояв Стук з товаришем. Помітивши незрозумілу постать на дорозі й водночас не помітивши нічого на приладах, Стук, не на жарт перелякавшись, увімкнув силовий купол над базою. На цей захист ішла вся енергія реактора, тож вмикати його можна було лише у виняткових ситуаціях. Всі прилади на базі автоматично вимкнулися на користь бар’єра, тож додатково про тривогу можна було не повідомляти.

Невідома постать була схожа на снайпера вкритого маскуванням «кікімора». Обличчя розібрати не можна було. Незнайомець повільно підійшов до плівки бар'єра. Стук ще раз перевірив показники приладів. Згідно з ними, перед входом на базу стояло неживе створіння.

До вартових підбігло начальство. Стук доповів ситуацію. Група людей стояла за декілька кроків від інопланетянина, якого за показниками приладів не існувало. Тоненька плівка силового купола, який раніше захищав зореліт, а нині цілий табір колоністів, розділила дві цивілізації. Незнайомець зробив кілька рухів волохатою лапою вгору-вниз і вимовив щось мелодійною мовою.

Після того випадку Стук знайшов у себе перші сиві волосини. Саме після того, як всі присутні почули в голові голос: «Я – Левірінітуель. Запрошую вас на полювання.»

- Волохатого павука мені в сраку! – вилаявся новомодною лайкою керівник місії, - Він телепат!

Всі з переляку вхопилися за зброю.

Таким був перший контакт людства з іншим розумом.

Ельфи. Цю назву людиноподібні аборигени отримали від людей за свої довгі, співучі імена, і за факт своєї спорідненості з рослинним світом, ельфи бо, самі були рослинами…

Універсальний перекладач, в який на Землі вкинули купу грошей, виявився не потрібним, бо ельфи передавали прямо в голову співрозмовнику образи, які не потребували перекладу і так само напряму отримували образи у відповідь.

У яйцеголових відразу зачухалися руки дослідити нових знайомців, але з ввічливості та не бажаючи отримати ще одного ворога у нинішньому становищі, все, що вчені змогли зробити, це сходити в гості до поселення ельфів і на власні очі подивитися на життя сусідів.

Як виявилося, лісові жителі весь час непомітно були поряд і спостерігали за колонією. На перемовини пішли, коли побачили, як люди кришать з плазмометів павучу орду.

За декілька днів науковці сподобилися видати колоністам ознайомчу інформацію про корінних жителів цієї планети: Людиноподібні рослини. Мають чотири кінцівки й голову. Телепати. Передають образи відразу всім слухачам, але сприймають лише персональні звернення. Розмову людей між собою ельфи не розуміють. Або вдають, що не розуміють.

Будова аборигенів була рослинною. Вся теорія розвитку організмів, якою керувалися земляни, розбивалася вщент. Ніхто не міг зрозуміти принцип обміну речовин у холоднокровних людиноподібних рослин. А розпатрати хоча б один зразок і подивитися як воно влаштоване, зі зрозумілих причин ніхто не наважився.

Також науковцям не вдалося порахувати хоча б приблизну кількість ельфів навколо табору і зрозуміти принцип їх розмноження. Всі організми, які попадалися на очі, були схожі одне на одного і начебто були самцями. «Під хвоста», для визначення статі, їм ніхто зазирнути не наважився, а на прямо поставлене питання про збільшення їхньої кількості, ельфи відвели представника людей до свого поселення, показали на декілька великих коконів сферичної форми, об’ємом літрів по сто, і сказали, що це їхні матері.

Загалом колоністам стало зрозуміло, що з расою ельфів зовсім нічого не зрозуміло. Після декількох днів наведення первинних мостів міжсвітових відносин, стала також відомою і потреба, яка змусила ельфів піти на контакт з космонавтами. Місцевим жителям була конче необхідна одна хімічна речовина, яку в цьому світі можна було видобути лише з-під панцира великого павука-матки.

Ельфи розповіли людям про павуків. Виявляється велетень павук відчуває людей на великій відстані за допомогою телепатичних вмінь. За допомогою телепатії, великий арахнід керує своїм багатоногим воїнством. Натомість бойові павуки є лише інструментом нападу, вода і смерть їх не лякає, але і телепатією вони не володіють.

Для ельфів павуки ніякої загрози не несуть, тому що з гастрономічної точки зору павуки не розглядають ельфів як їжу, і тому, що ельфи мають можливість захищатися телепатично. Також у цих двох видів істот різні ареали існування. Ельфи живуть біля водойм, у той час, як арахніди є поціновувачами більш засушливих територій.

А ось людей, павуки, можна сказати, покохали, за відмінні смакові якості й податливість ментального тіла. Задля такого делікатесу матки павуків гідні навіть відправляти на смерть свої бойові загони. Але, як вірно зрозуміли люди, велику армію арахнідів на березі моря можна не очікувати. Хітинові воїни налаштувалися на довгу боротьбу і будуть постійно відшукувати в обороні поселенців слабкі місця та відривати по шматочку від загальної кількості космічного десанту.

Виявилося, що перебуваючи в ареалі існування павуків, люди нічого не зможуть протиставити павучихам. Проти телепатії земляни захисту не мають. Якби люди вирішили висадитися ближче до центральних частин континенту, то вже давно б вся експедиція перетравилася у шлунках цих потвор. Рятує колоністів лише патологічний страх монстрів перед великою водою.

Речовина з тіла великих арахнідів була ельфам конче необхідною, але вчені не могли зрозуміти навіщо. Це було якось пов’язане з ельфійськими матерями, які були сховані у великих коконах.

Ельфів дуже зацікавила зброя землян, але просто так давати їм зброю ніхто не збирався. Колоністи відверто побоювалися ментальних вмінь своїх сусідів.

Раніше ельфи самі ходили на полювання за великими павуками. Якщо з боку захисту від арахнідів ельфам можна було позаздрити, то з нападом на ворога в аборигенів не склалося. При прямому контакті з павуками, ментальний захист ельфів припиняє діяти й на таких полюваннях вони можуть втратити своїх родичів.

Порція речовини в декілька кубічних сантиметрів, вартувала життя одного, двох, а іноді й трьох ельфів. Тож побачивши, як заряди плазми рвуть павучі тіла на шматки, ельфи вирішили запросити людей на спільне полювання. І хоча хіміки на нараді поселення зауважили, що можуть синтезувати майже будь-яку необхідну речовину, однак, люди одностайно вирішили поки не повідомляти цю новину ельфам.

Оголошувати повномасштабну війну арахнідам ніхто не збирався, бо технологічно база переселенців ще не досягла необхідного рівня розвитку, а космоліт з орбіти, не мав засобів для атаки об’єктів на поверхні планети.

Також стало відомо, що коли база опиняється в зоні чутливості однієї з павучих сімей, атаки на поселення ідуть регулярно. Якщо ж вбити матку арахнідів, то дрібні павуки розбіжаться і до приходу у цю місцевість іншої сім’ї, нападів можна не очікувати.

Тож керівництво табору вирішило періодично виділяти загін в десять воїнів на вбивство матки павуків, щоб зменшити втрати цивільного персоналу від постійних атак. Більшу кількість бійців ельф-провідник телепатично захистити не міг. А більшу кількість ельфів залучити до полювання не виходило, бо вони виявилися страшенними індивідуалістами й зовсім не були налаштовані ділити здобич на двох, або на трьох.

Хоч клімат планети для людського організму був більш ніж сприятливим, повністю відмовитися від скафандрів наразі було неможливо. Науковці в житлових комплексах, під захистом військових, подекуди вже могли собі дозволити звичайний одяг. А спілкуватися з арахнідами без бойового броньованого скафандра з підсиленим екзоскелетом, бійцям мисливського загону було зовсім не зручно.

- Стук! Стук! Ти що, спиш там?! Йди чарівне зілля відвороту пити!

Стук струснув головою. Замріявся.

Це був короткий відпочинок перед атакою. Під захистом невеличкого сферичного силового бар'єра і ментальних щитів ельфа, загін бійців зробив останній привал перед боєм. За кількасот метрів був вихід на узлісся, а там, далі – зграя арахнідів з маткою.

Ельф роздавав бійцям по ковтку якоїсь рідини. Невідомо було звідки він її брав, і навіщо вона була потрібна. Науковці казали, що це звичайна вода з вмістом незначної кількості рослинних елементів. Безпечний фіто розчин. Збадьорливий ефект, не більше. Однак, на кожному полюванні ельф перед сутичкою роздавав такі порції вологи й наполягав на тому, що завдяки цьому компотику ментальний захист покращиться.

Стук брав участь вже в четвертому полюванні. На кожній з минулих операцій, загін втрачав одного бійця. Всі вже знали, що не можна потрапляти в захват хеліцерів матки. Броня скафандра невдахи розривається, як стиглий горіх під зубами білки, а дрібні павуки миттєво лізуть в середину і рвуть тіло в фарш.

В поселення приносили лише вимазану зсередини кров’ю, розкурочену, порожню броню. Але колоністи вимушені були йти на такі жертви, бо під час постійних атак павуків на табір втрати іноді були більшими.

Серед бійців вже поширилися забобони, про те, що ельфи є магами. Все логічно. На один загін для боротьби з нечистю необхідно мати одного мага, для магічних атак і прикриття. Під час бою маг стоїть збоку і наче зовсім не бере участі в битві, однак постійно творить якісь закляття і захищає бійців від підступної магії ворога. А зараз маг, перед боєм, поїть мужніх воїнів чарівним зіллям, яке надасть кожному бійцю захисту від атак демонічними хеліцерами страшних монстрів, створених богинею Арахною. Забобони – вони такі…

Також, всі в загоні починали кидали один на одного насторожені погляди, намагаючись визначити, хто буде тим, від кого сьогодні відвернеться Фортуна?

Стук, не зважаючи на те, що мав страшну, звірувату зовнішність і таку м’яту пику, наче по ній чорти тиждень товклися, водночас мав тонку творчу натуру і був до безтями закоханий в бойову посестру, войовницю з позивним Жало. Хоч дівчина ніяк не реагувала на закиди Стука, він не втрачав надії та навіть у думках зробив її своєю творчою музою.

Так, Стук був митцем. Він вирішив стати першим письменником у новому світі й сьогодні, ось саме зараз, на привалі, він дописав свій перший пригодницький роман про космічну подорож. Головним героєм, звісно, був він, а за головну героїню взяв собі Жало. Написав «Кінець», і натиснувши клавішу «Ентер», відправив рукопис відразу на літературний сайт бази колоністів. Сайт створив також він.

Ковтнувши приємного «чарівного» напою, Стук поліз в броню скафандра, увімкнув сервоприводи екзоскелета і перевірив готовність систем. Наразі загін не мав в арсеналі далекобійної зброї. Вогнемети, гранатомети й плазмові різаки. Арахніди дуже швидкі й попасти в них кулею, або плазмовим зарядом доволі важко. Лише Жало мала на озброєнні шестиствольний револьверний кулемет «Вулкан» і декілька десятків тисяч кумулятивних куль, які на матінці Землі мали ніжну назву «Дум-дум».

Шеренга з десяти закованих в металеву броню велетнів одночасно вийшла на узлісся. Ельф тримався позаду без будь-якого захисту і на фоні бійців в броньованих скафандрах, які без екзоскелета не могли навіть зрушити з місця, виглядав беззахисним пухнастим кошеням. Різниця між яскравою зеленню лісу і кам’янистим степом була разючою. Можна припустити, що павуки не бігають по полю, а сумлінно пасуться, виїдаючи на підвладній їм території під корінь всі паростки трави.

Кількість павуків вражала. Поблискуючи чорним хітином, жива ковдра арахнідів поповзла на космодесантників. Матка лишилася на місці, наче її ці дрібниці взагалі не стосувалися.

Гупаючи траками, Жало зробила декілька великих кроків вперед, присіла на одне коліно, розташувала кулемет паралельно землі та відкрила вогонь. «Вулкан» заревів. Сотні пострілів за секунду перетворили кулемет у вогняний брандспойт, а кумулятивні кулі шматували стіну павуків, немов струмінь води розбиває глиняний берег на багнюку. Шмаття хітину, слиз, каша з тулубів комах, потоки нутрощів, ніяк не вплинули на рух комах. Арахніди лише прискорилися. Павуки, бігли, рухалися стрибками й намагалися уникнути смерті від потоку куль.

Тисячі набоїв скінчилися навдивовижу швидко. Прибравши кулемет за спину за допомогою захвату, Жало піднялася на металеві ноги. Решта воїнів рушили вперед і вирівняли стрій.

- Бігом! – почулося в навушниках від командира відділення, Гур-ра!

- Гур-ра!!! – Підхопили бійці й поволі набираючи швидкість побігли, гупаючи металевими чоботами та випускаючи з гранатометів вибухові гостинці для ворога.

Задачею загону було дістатися до матки й не загрузнути в живій ковдрі павуків. Космодесантники були добре захищені бронею і їм нічого не загрожувало. Основне навантаження лежало на представнику ельфів. Він міг тримати ментальні щити не довго. Якщо за відведений час воїни не знищать павучиху, то ризикують, підпасти під ментальний контроль матки й повернути зброю проти побратимів. Тож: «Гур-ра!»

Ельфа павуки зовсім не помічали. Він біг позаду металевих лицарів, перестрибував через порвані тушки павуків і всім своїм виглядом показував, що тут опинився випадково. Просто погуляти вийшов, а тут таке…

Арахніди гронами висли на бійцях, намагаючись спинити їхній рух, але ці зусилля були марними.

Павучиха продовжувала бути індиферентною до довкілля. Навіть коли загін підбіг до неї майже впритул, вона ніяк не реагувала. Загули плазмові різаки. Як тільки в бік відлетіла перша відрізана лапа арахніди, павучиха прокинулася, викинула вперед довгі лапи й схопивши Стука затягла собі в пащу. Хеліцери ухопили бійця за поперек і затріщали, збільшуючи навантаження.

«Ось і все», - подумав досвідчений космодесантник і встромив плазмовий різак в тіло монстра.

Але секунди йшли, різак поглиблював рану, броня скафандра продовжувала добре тримати тиск і система показувала, що зусилля павучихи й на третину не перевищують міцності матеріалу.

- Ще поживемо! – радісно закричав Стук у мікрофон, але раптом страшенний біль вибухнув всередині.

Нутрощі розірвало, оглядовий щиток шолома з середини заляпало кров’ю, світ потемнів, затихаючи й розпорошуючись в хаосі, спіраллю закрутилися думки: «Добре, що Жало мене не покохала, не буде дуже сумувати… Добре, що встиг дописати роман… Можливо після смерті попаду туди, у вигаданий мною світ, разом з вигаданою Жало… Головних героїв повинно бути двоє, бо одному в біса сумно…»