2
- Щоооо?!
- Сонечко моє, ти жахастиків передивилась? Давай я розстелю коц і ти присядеш. Тоді я розпалю вогнище, наллю нам вина і розповім тобі історію цієї галявини. Добре?
Єдине, чого хотіла Аліса – втекти. Негайно.
Вона оглянулась і з жахом зрозуміла, що дороги назад немає. Вона не знає, звідки конкретно вони вийшли на галявину і темрява, і туман, і чомусь вона впевнена, що все це разом взяте, не таке страшне, як тьмяно виблискуючий під місяцем камінь.
- Сідай, я зараз.
Аліса безвольно опустилась на коц і обхопила себе руками, її били дрижаки і неймовірно хотілось пити. В свідомості почали миготіти о́брази, які, як вона думала, були спогадами: маленька перелякана дівчинка плаче і кличе маму; шурхіт і тихе гарчання за спиною; жінка у довгій, білій сукні і з розпущеним, довгим аж до колін, волоссям; холодна рука тримає її теплу долоньку; стежка, туман, вогнище…
- Ніколи не повертайся сюди…
- Сонечко, тримай келих.
Аліса здригнулась, як від удару. Уривки спогадів нашарувались на реальність і її трусило, аж цокотіли зуби.
- Як ти змерзла! Випий вина, зразу попустить.
Аліса машинально простягнула руку і, намагаючись вгамувати тремтіння і не розлити напій, піднесла келих до губ.
Вино було теплим, густим, терпко-солодким і обпікаючим. Воно пахло медом, травами і… кров’ю? Чомусь Аліса була впевнена, що вона є у напої, але вже не могла зупинитись. Було у вині щось настільки смачне, що змушувало її, ковток за ковтком, допити все.
- Розумниця. Я ж казав, що попустить.
Аліса спробувала зосередитись, але це в неї погано виходило. Тілом розтікалась приємна млість, в низу живота тягнуло та нило і здавалось, що місячне світло пестить її шкіру.
- Що було у вині?
Макс посміхнувся і Аліса зрозуміла, що зараз мала б перелякатись до смерті, натомість просто розглядала чоловіка навпроти.
- Ти ж і так знаєш. Ти завжди була розумною і чутливою дівчинкою.
Аліса опустила погляд на його руку і побачила перев’язану долоню. Отже присмак крові їй не здався.
- Визнаю – так не гарно, грубо і примітивно, але це найпростіший спосіб контролювати тебе.
- Нащо?
- О, це довга історія. Але я обіцяв тобі розповісти. То ж слухай.
Колись давно, тисячі років тому, у ці ліси прийшли волхви. Але тут вже були свої відуни – мольфари. Спочатку все було добре, допомога одне одним і все таке різне, а потім почались суперечки. Як не банально, але причиною була влада.
Мольфари жили самі по собі, допомагали людям коли їх просили і не дуже любили, коли до них, скажемо так – лізли без поважної причини. А волхви звикли, щоб перед ними схилялись, заглядали їм в рот. І вони, як тільки обжились, вирішили запровадити свої порядки…
- Неправда. Волхви світлі…
- Були, Алісочко, були. А тут – це був останній шанс повернути колишню велич і нічого не виходило. Тоді, як і тепер, люди, втративши владу – звіріють. Так от, мольфари заважали, вони були дітьми первозданної природи і мали особливі вміння. Кожен рід мав свій тотем. Ти ж знаєш, що таке тотем?
- А…
- Певно, що знаєш. А знаєш, який твій?
- Що?
Макс якусь мить пропікав Алісу поглядом, а тоді розреготався.
- Твій тотем – вовк. Так, моя кохана. В тобі тече кров одного з найсильніших мольфарських родів Карпат. І тому туман. Це твій страх намагався захистити тебе. І ці вогники навколо галявини… ти ж здогадуєшся, що це таке?
- Вовки…
- Так, вовки. Вони йшли захистити тебе і не встигли. Їм не можна на галявину, це моя територія. А їм дістанеться хіба що твоє тіло. І вони поховають його в лісі, як годиться…
І Макс знов розреготався, голосно, із тріумфом і задоволенням. У Аліси мороз пішов шкірою. Вона з усіх сил боролась із млістю, але нічого не виходило. Тіло не слухалось її і, хоча розум почав прояснюватись, дівчина почувалась безсилою, позбавленою емоцій лялькою.
- Отож, волхви і мольфари. Знаєш, коли воюють рівні, якщо хтось і переможе, то дуже дорогою ціною. А нас і так було мало. І ми пішли на хитрість. Ми створили нову волошбу – якщо вбити первістка у кожному поколінні, то рід втрачає силу і не може її відновити аж до нового первістка у новому поколінні. Хіба що сховати дитину до часу, коли вона зможе мольфарити. Як от тебе…
- Але ж я не…
- Що не? Не мольфарка? Це тобі так здається. Пам’ятаєш, як ти заблукала в лісі? Всі твої нічні жахи насправді – правда. Ти була так близько і якби не нявка… Ну але так навіть краще. Я отримаю набагато, набагато більше.
- Макс… чи як тебе насправді звати… ти ж не віриш у всю цю маячню?
- Маячню? О Боже! – Макс знов розреготався, а тоді замовк і подивився так, що Аліса аж відсахнулась, - як думаєш, золотце, скільки мені років?
На мить Алісі здалось, що перед нею пролітають його роки. Не просто роки – століття і так швидко, що Аліса закрила очі, щоб позбутись нудоти.
- Ти маєш дякувати мені – я розкриваю твій дар.
- Йди до біса…
Макс знов розреготався і Аліса… відчула роздратування. Що б не було у тому вині, але його дія нарешті слабне. Головне не подати виду і… якщо вовки справді хочуть її захистити… та краще ліс, аніж Макс.
- О ні, кохана, до біса я не хочу. За останні вісімсот років я зрозумів, що життя прекрасна штука і, чим довше живеш, тим більше хочеться. Одного разу я зрозумів, що боротьба за владу не має сенсу, якщо в кінці все одно смерть. І я змінив обряд. Під час… жертвоприношення я випиваю силу роду і цього вистачає на добрих сто років. А ти ще й незаймана… мені нереально пощастило, це ще плюс років шістдесят… знаєш, як вівтар любить чисту кров?
Макс знов розреготався і Аліса внервилась. Її злість виявилась сильнішою за роздратування і страх. Млість почала відступати, але… вона із здивуванням зрозуміла, що дотики місячного сяйва їй не марились. Вона насправді відчуває це, місяць наче… кличе її, вимагає чогось…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!