Розбудити кров

- Вставай, вже час.

Макс схопив Алісу за руку і силою поставив на ноги, тоді закинув на плече і поніс до каменю. Аліса не опиралась. Навіщо витрачати сили на боротьбу зараз, їх і так замало, але вона відчувала, що з кожним ударом серця дія трунку слабне і потім вона обов’язково спробує штовхнути Макса на камінь.

Разом з тим прояснений мозок почав панікувати – це все не може бути правдою. Волхви, мольфари, жертвопринесення. Макс просто схиблений на легендах психопат. Зараз він вб’є її,а перед тим ще й буде ритуальний перший раз. Зрозуміло тепер,чому він тоді не захотів. Не просто психопат – ще й збоченець. Йому потрібна кров мольфарки! Та якби вона справді була мольфаркою, то чи дозволила б таке із собою робити? Вона б покликала на допомогу всіх лісових істот, реальних і вигаданих – і ту нявку, що допомогла їй у дитинстві, і тих вовків, що оточили галявину і нервово перебирають лапами…

- Що?

Раптом Аліса усвідомила, що бачить вовків дуже чітко, майже як вдень, а просто навпроти неї, на самому краю галявини стоїть жінка в білому.

- Впусти нас…

- Як?

- О, все дуже просто, кохана, я вб’ю тебе швидко.

З несподіванки Аліса смикнулась і прокусила губу. Важка крапля крові впала на землю і по галявині, по самих кінчиках трави, пройшла ледь помітна хвиля зеленкуватого світла.

Макс різко зупинився і майже кинув Алісу на землю. Вона скрикнула від болю і лісом рознеслось загрозливе гарчання, а тоді писк. Вовки не могли вийти на галявину, трава обпікала їм лапи.

- Що б ти не зробила – це не допоможе. Але, бачу, я помилявся щодо твого незнання. В нас мало часу, рухайся.

Макс вхопив Алісу під лікоть і боляче, мало що не вивертаючи суглоб, поставив її на ноги. Аліса спробувала висмикнути руку, але Макс стис так, що їй на очі навернулись сльози і поволік до каменю.

Вівтар мінився барвами у місячному світлі. На мить Аліса аж замилувалась ним: попід темною поверхнею мінились зеленаві, яскраво-жовті та червоні блискавки, а зверху, там, де мала б лежати вона – блищали дивні знаки.

- Ми вчасно, місяць у зеніті, камінь чекає і він вже голодний.

Макс знов почав реготати і це остаточно переконало Алісу в тому, що він психопат. Але, принаймні, у нього в руках немає ні ножа, ні ще чогось вбивчого, а тому є шанс врятуватись.

Тікати марно. Галявина досить велика, а у ногах досі відчувається слабкість. Аліса розуміла, що ніяк не встигне добігти до лісу, а тому Макс повинен вдаритись об камінь і, бажано, головою.

- Я казала тобі ніколи не вертатись у наш ліс.

Макс завмер і різко розвернувся, потягнувши за собою Алісу. Просто перед ними стояла нявка.

- Ти?.. Як?..

- Я попереджала…

І вона з усієї сили штовхнула його в груди. Макс відлетів, вдарився об вівтар так, що аж хруснуло і впав у траву.

- Алісо, ти маєш вбити його.

- Що?! Ні! Я не зможу.

- Це я не можу. А ти не вийдеш звідси, поки він живий. Йому все одно, коли вбивати, просто сьогодні особлива ніч. І для тебе теж.

Аліса почула, як за спиною застогнав Макс. Зашаруділа трава.

- Ти маєш розбудити кров, інакше не переможеш.

- Розбудити кров?

- Вирви мені серце.

- А… що? Ні!

Аліса відступила на крок з думкою, що це якась вакханалія божевільних, кошмар, що ніяк не закінчується.

- Алісо, ти остання з роду і не можеш померти. Сила твоїх предків, хай спляча, але тримає нас. Ми живі, поки ви живете. Вирви мені серце і розбуди кров, інакше він вб’є тебе.

Жінка розвернулась до Аліси спиною і відгорнула волосся. Аліса прикрила рот долонею, бо тугий клубок гіркоти підступив до горла, а живіт скрутило так, що вона мало не зігнулась навпіл.

На спині жінки зяяла величезна діра, крізь яку було видно всі нутрощі.

За плечима щось пробубнів Макс і Аліса відчула, що якась незрозуміла сила тягне її до вівтаря так, наче невидимі пута вже обплели її руки і ноги і з кожною секундою стають все тугішими. Розум знов почав затуманюватись.

Аліса зосередилась і різко викинула руку перед собою до пульсуючої червоної цятки. Вона не відчула тепла, лише прохолодну липкість і це, як не дивно, додало рішучості – нявка не жива, не людина.

Аліса стисла серце і з усієї сили смикнула до себе. Вона чула, як рвуться жили, судини, як з люті кричить Макс, бачила, як повільно розсипається на попіл нявка… час завмер…

Шкіра пекла вогнем так, наче місячне світло палило її, пекло в горлі, боліли очі, зуби, голова, нило все тіло, викручувало кістки…

Макс розвернув її до себе і навідмаш вдарив у обличчя. Аліса поточилась, але не впала. Він посмів… Лють піднялась із нутра пекучою хвилею і з горла вирвався рик.

- Це тобі не допоможе…

Але у голосі Макса не було впевненості і він повільно відступав до вівтаря.

Аліса вражено роззиралась навколо – вона чула ліс. Шелест гілок, голоси нічних птахів, тварин, комах. І вона чула – відчувала! – вовків. Їх ненависть, злість, нетерплячість, голод.

Вона подивилась на Макса і побачила, що він однією рукою тримається за вівтар, а на долоні іншої формується… кульова блискавка.

Не задумуючись, Аліса кинулась до Макса і вдарила його в груди. Вона хотіла відштовхнути його, але рука несподівано легко пробила плоть і Аліса відчула під пальцями пульсуюче серце. Гаряче серце живої людини.

Кульова блискавка осипалась у траву, а Макс дивився на Алісу із щирим здивуванням.

- Невже йому не боляче?

І вона стисла серце рукою. На обличчі Макса проступив жах, він зблід і похитнувся, але все ще стояв, дихав, жив.

Аліса стисла сильніше. Галявина на мить спалахнула і погасла. А тоді з лісу вийшли вовки. Кільце їх палаючих очей невпинно звужувалось, аж поки вони не зупинились, щільно оточивши Алісу з Максом.

Аліса розтисла руку, витягла її з Максових грудей і відступила на два кроки. Їй не треба було ні говорити, ні думати, лише імпульс – і вовки кинулись на Макса.

Як тільки стих його хрип, вівтар розколовся на четверо і зелене світло, пройшовши крізь Алісу, розлетілось навсібіч. Вона відчула, справді відчула, як переплітаються канали сили, наповнюють її…

Аліса підняла до очей закривавлену руку і з насолодою вдихнула. Солонуватий аромат лоскотав ніздрі, збуджував. Вона піднесла руку до губ і з задоволенням злизала кров від основи долоні і аж до кінчика вказівного пальця.

Вовки танцювали навколо неї, ластились і підштовхували до лісу.

Аліса бігла нічним лісом. Не було страху, лише сильне, всеохоплююче відчуття свободи, вседозволеності та влади. Великі лапи м’яко торкалися товстого килиму хвої і вона безшумною тінню наближалася до окраїни лісу…

Котеджне містечко спало, бачило останні передсвітанкові сни. Воно здригнулося, почувши під самими вікнами протяжну і сильну пісню молодої вовчиці.