Бунгало на Землі

Дощ із дрібних астероїдів тарабанив по наноскопічному прозорому даху над моєю головою. Кожне влучання спричиняло синявий спалах нанітів, вони миттєво кидалися латати мікропробоїну чи вирівнювати деформацію. Шум цей був надто схожим на літній дощ, який шелестить по черепиці та б’є по мідній ринві. Я пам’ятала дощ на Землі. Пам’ятала особливий прілий запах вологи та озону, коли небо розсікають блискавиці, тихий гуркіт далкого грому, його постріли, які розламують небо над головою. Моє бунгало стояло порожнім вже шістнадцятий рік, відколи мене відряджено на цю місію, а його дах омивали справжні мокрі дощі — давно я не згадувала про свій дім, аж до цього астероїдного шквалу.

Я розплющила очі. На містку переді мною, на дещо нижчому ярусі всі четверо пілотів шамоталися над приладами. Технічні інженери також були тут у повному складі. Корабель двигтів та здригався. Гарматники розстрілювали гравітаційними імпульсами більші астероїди, від тих залпів кораблем проходили додаткові нерегулярні хвилі.

Так було останні шість із половиною годин бортового часу. Усі втомилися, а пас астероїдів не закінчувався. Я дала собі відпочити кілька хвилин. Запнулася пасками безпеки на своєму кріслі, налаштувала його спинку на 24° до площини підлоги і слухала дощ.

Затихання двигунів настало поволі. Перед ним я почула вигуки з боку панелі керування і збитий ритм писку приладів. Зрозуміла, що нам не вдалося пройти без проблем — відбулося певне критичне астероїдне влучання, і зараз мені про нього донесуть. Наша Люцерна‐317 тепер дрейфувала майже беззвучно, а дощ далі шелестів по прозорому нано‐даху. Я підняла спинку крісла до пристойної вертикалі. За хвилину вислухала збентежене донесення:

— Колапс восьмого двигуна, сьомий і четвертий на межі, рівень азоту падає, не можемо спинити. Люцерна зазанала пробоїни в корпусі на одинадцятій палубі, наніти не справилися, ми заблокували сектор. Втрати: дванадцять техніків нижчої ланки. Постановили зупинитися, щоб не виснажувати робочі двигуни, — скоромовив четвертий пілот, Зонтар‐Карт Плайський, який звик мені доносити новини за всіх.

— Інспекція?

— Команда вирушила. Вони на зв’язку, ще пробираються.

— Добре, — я відщіпнула паски.

Зараз буде багато роботи. Четвертий пілот, певне, почув моє важке зітхання, бо не втік одразу, а зазирнув мені в очі та перепитав:

— Ви в порядку?

Я знову полинула думками до тієї далекої зливи, яка шумить по даху мого бунгало.

— Так, — відмахнулася. Мені було можна відповідати поза статутом, я ж‐бо менеджерка вищої ланки. — Трохи втомилася.

Четвертий пілот Зонтар‐Карт взяв мою долоню у свою — так робив уже кілька разів, коли по моєму обличчю було видно, що потребую підтримки. Швидко відпустив, знітився від свого сміливого порушення статуту і побіг на своє місце. З ним я спілкувалася найбільше. І завжди він був такий, я б сказала, людяний. Наймолодший з пілотів, худий, високий і ще не такий згірчалий, як решта космічних ветеранів.

Далі було ще вісім годин легенького пекла. Я отримувала звіт за звітом, мусила перерозподілити людей, надіслати відомості до управління планети Голосій, якому ми везли найцінніше — барона Варфоломея‐Панкраца Звягельського‐Стопаринського, вісімнадцятого намісника Його Вельмишановності Гетьмана Київського і транспланетного об’єднання України Валерія VІ, де пан світлий барон мав зайняти добре відому йому посаду, точнісінько таку, яку справляв останні півтораста років на планеті Подолій-II. Мав би навести адміністраційний лад за стандартами України, побути на посаді і за якесь століття вирушити на наступне місце служби, ще далі в чорноту, куди щойно прибули аграрії, тільки почали колонізацію і вегетацію на планеті. Я чула про дві таких у протилежних квадрантах нашої системи, але поки наш світлий барон вправлятиметься з Голосієм, то будуть відкриті нові. І хто зна, куди його направить Вельмишановний Гетьман?

Сам барон не мав заперечень щодо того, аби летіти на місце призначення нашим арграним судном Люцерна‐317, аби тільки його мінімально турбували під час перельоту. А тепер мусив просидіти на ньому щонайменше вісімнадцять зайвих бортових місяців, бо аграрне судно не могло саме відновити втрати і мусило запросити підмогу. До найближчої станції — двадцять чотири тижні льоту, плюс час на заміну деталей і ремонт. Одним словом, я тепер мала найважче завдання — повідомити високого барона про те, що він зазнає додаткових незручностей.

Я видихнула. Сіла боком на кріслі, сперлася плечем на спинку. Дощ далі шурхотів по нано‐даху. А поруч шурхотів мийний блок прибиральника. Я подивилася на мийку, яка стояла одиноко попід стіною, а її оператор вдивлявся в мерехтіння нерухомих зірок у боковому ілюмінаторі.

— Гарно? — запитала я.

Він смикнувся від несподіванки. Обернувся до мене і вклонився.

— Нам не вольно, — промямлив.

— Вольно. Я дозволяю. Я — генеральна управителька міжгалактичних трансміграцій. Можеш відповісти.

Він знітився ще сильніше. Низенький і щуплий, як всі техніки, вирощені в розпліднику, у своїй сірій робі з блідо‐жовтими позначками верхньої палуби, був майже непомітний біля свого мийного блоку.

— Докладає бортовий технічний персонал головної палуби БТП‐ГП‐73. Так, гарно.

— Ти не виглядаєш радісним. Чому?

Технік пом’явся і тихо відповів:

— Бо я — старий.

— Скільки бортових місяців ти маєш?

— Двісті шістдесят чотири.

Я подумала, що двадцять два роки — це багато. Хлопці з технічної когорти жили хіба до двадцяти, потім їх замінювали.

— Можна висказатися? — несміливо запитав технік, крадькома підняв на мене очі. Зацікавив мене.

— Можна.

— Я не доживу до планети Голосій?

В його погляді я побачила живість. І страх. Раніше не помічала у нижчої ланки подібного усвідомлення. Мені стало ніяково. Перед техніком. Я була втомлена. Чомусь відчула потребу відповісти йому:

— Можеш дожити.

Я пішла до барона. І так вже затягнула з цим докладом. Боялася, щоб він сам не явився сюди за відповідями, бо це могло коштувати мені кар’єри.

***

Подорож від містка до покоїв барона у хвості корабля зайняла мені сімнадцять хвилин бортового часу, за які я встигла з’їсти біотичний блок і послухати в шоломі третину транквілітичної симфонії, відтак трохи прийшла до тями.

Барон сидів у глибині своїх кімнат на оксамитовій подушці, спиною до мене і будь‐кого, хто насмілився б увійти під час його медитації. Я насмілилася, бо такий дозвіл, а навіть наказ, отримала від нього ще чотири години тому — якби сталося щось серйозне, оповістити його негайно.

Не обертаючись, барон Звягельський запросив мене легким помахом долоні. Потім склав її на відставлене коліно.

— Ваша світлість, — я зробила уставний уклін, якого він не побачив, бо мав примружені очі. — Дозвольте звітувати.

Він видав важке протяжне зітхання. Я стала збоку і тепер бачила його ідеальний молодий профіль. Помітила, що його вуса і чуб на підголеній голові були нечесані, а пройма сорочки зсунулася на плече, відкрила вигин ключиці. О, Валерію‐переможцю, який це був гарний чоловік! За своєї служби я бачила трьох довгожилів, і від вигляду кожного мені перехоплювало подих. До барона Звягельського трохи звикла за шістнадцять років місії, навчилася не затинатися при розмові, але не вміла перестати насолоджуватися його виглядом. Я дивувалася тому, як його дружина Єленіана могла поруч із ним залишатися такою холодною. Хоча вона також носила вже четверту сотню років за плечима, а з бароном провела біля трьох десятків.

Мені йшов тільки шістдесятий рік, а на цей переліт мене спорядили лише тому, що головний менеджер подав у відставку несподівано, і міністерство не встигло підготувати йому більш гідну заміну. Я тоді другий десяток років служила на посаді його заступниці на Землі, була найбільш обізнана із ситуацією, хоч і без особистого досвіду транспланетних міграцій. Пригадую, з яким захопленням підтвердила свою участь у місії.

Я виклала новини про аварію і вимушену затримку стисло і чітко, як звикла це робити. Барон Варфоломей‐Панкрац не рухався і мовчав. Його луком вигнуті чорні брови навіть не смикнулися. Я чекала на дозвіл піти чи якісь накази. Він озвався через вісім хвилин:

— Не думай, що я переймаюся такими дрібницями, панно Аркадіє. І тобі не раджу. Краще піди до медиків, ляж на кілька діб у гібернацію, хай тобі відновлять тканини мозку. Ти вібруєш неспокоєм. Оце мене турбує, — тут він розплющив очі і повільно повернув до мене своє прегарне обличчя. А говорив шовково і спокійно, із ледь відчутною турботою в голосі.

— Так і зроблю, — я вклонилася.

Він зітхнув.

А тоді обернувся до вікон у стелі, щось там зауважив. Я теж придивилася. Понад прозорим дахом у чорноті космосу плив предмет неясної форми. Плив у наш бік, щосекунди збільшувався у розмірах. Це був не астероїд, бо ми тоді вже вийшли із їхнього паса на холостому ходу і ще тому, що рухався інакше, під іншим кутом, ніж сипав був дощ. Я пішла ближче до того предмета, оминаючи низенькі столики і подушки, розкладені на підлозі. Завмерла, коли впізнала об’єкт. Трохи вагалася, але за кілька секунд об’єкт проплив просто над нашими головами, злегка обертаючись відносно власної осі. Це був наш прибиральник, який недавно милувася безоднею. Скручений, як дитя, скутий холодом космосу і неживий, плив у своїй сіро‐жовтій робі понад задертим обличчям барона.

***

Розслідування виявило, що БТП‐ГП‐73 проникнув у заблокований відсік із вирвою, ще живим зміг дістатися до пробоїни і там виринув у відкритий космос. Трохи мені було ніяково, бо барон Панкрац допитувався про деталі цієї неприємної події. Питав, слухав мої доклади і мовчав, зробився дивний на обличчі, ніби натхненний, ніби прокинувся. Він припинив свої медитативні практики, а одного разу навіть з’яився на містку. Недовго там був, лиш хотів сам поглянути на людей, які займалися справою прибиральника, який вийшов у безодню. Подивився і забрався геть, не зронивши ані слова.

Я вже була подумала делікатно порадити світлому баронові Звягельському-Стопаринському поберегтися і вжити трохи гібернації, але він задав таке питання, яке досі не озвучував:

— Яка була причина такого відчаю?

— БТП‐ГП‐73 скористався картою доступу іншого техніка. Значить, його розумові функції…

Барон зупинив мене різким рухом долоні. Таким різким, якого я від нього ніколи б не очікувала.

— Причини. Аркадіє, — мовив, і в його синіх очах я побачила благання не завдавати йому мук моєю глупотою.

Я зробила глибокий вдих. Мозок шарпався від натиску думок, аж мені зуби скрипіли.

— Він… — я видихнула. Я все говорила не те. А треба було те.

Подумки протягнула: “О‐о‐ум,” — так робив Барон, коли треба було сконцентруватися. Думки мої дещо притихли, розступилися, і я згадала:

— Він думав, що не доживе до Голосію. Він був природним довгожителем серед реплікантів із розплідника.

— Його шокувало те, що приліт на планету відкладається.

— Так.

Я схилила голову. Нарешті відповідь задовольнила світлого барона. Він не був на мене злий, я це знала. Але палив його внутрішній жар. Таким барон Панкрац не був ніколи за всі роки польоту. Ніколи не був таким живим.

— Він сподівався, — здвивовано ствердив барон Варфоломей‐Панкрац. — Він мав надію побачити планету. І втратив її. І його таке особливе довголіття також втратило сенс.

Ми мовчали обоє. Барон впав у задуму, але цього разу не сидів у прегарній медитації, а погойдувався і смикав устами, розминав схрещені пальці. Аж я розкланялася, не отримала від нього наказів і пішла. Збентежена і виснажена, я таки лягла в гібернацію, як він наказав раніше барон.

***

Мене обудила старша лікарка — привела до свідомості раніше терміну. Виглядала вона збентежено і, щойно мої функції зору та орієнтування запрацювали, допомогла мені надіти комір голографічного інфо‐шолому. Я ще погано розуміла те, що побачила на його дисплеї, але одразу шарпнулася на гібернаційному ложі, незграбно з нього злізла і побігла, аж лікарка мусила мене підтримувати попід руки перші кількадесят кроків, а і далі підхоплювала на поворотах. Отак обидві ми припленталися на місток.

Замерзле тіло барона із розкинутими в боки руками лежало там на магнітних ношах, опущених майже до самої підлоги. А довкола зібрався, мабуть, увесь персонал Люцерни. Єленіана сиділа над чоловіком і плакала, обхопивши коліна руками. На її обличчі царювало нерозуміння і шок.

Зонтар‐Карт прошепотів мені на вухо:

— Затягли його дронами, так само, як того прибиральника. Схоже, барон наклав на себе руки.

Я жахнулася і зашпорталася на ватяних ногах. Четвертий пілот упіймав мене за лікоть, дав спертися на свою руку. Тоді хтось ізбоку простягнув мені предмет, форму і призначення якого я не осягнула одразу через шквал емоцій, що вирував у моїй голові. Я зосередилася з неабияким зусиллям і побачила невеликий листок рисового паперу з гарно виведеними справжньою тушшю словами:

“На голій гілці

самотній ворон тихо старіє.

Осінній вечір”

Кілька разів я бачила барона Звягельського за вправлянням у каліграфії, бачила набір його пензлів і туші, його гарно складені і посортовані стосики паперу — чистого і списаного. Його рука вивела цю поезію. Лист знайшла Єленіана на тій самій подушці для медитації. Барон залишив для нас послання, яке нічого не пояснювало.

Тихо було на містку, попри те, що там зібралося біля двох сотень людей різного рангу. Я трималася за голову обома руками і намагалася увіпхати у свою свідомість те, що відбулося.

— Дурень, — прошепотіла я. — О, який він дурень.

Усе моє нутро збунтувалося проти правди. Сталася помилка або злочин, якась прикра випадковість. Він не міг себе вбити з власної волі. Просто не міг!

Та розслідування показало, що барон саме так і вчинив. Я тепер не мала, кому звітувати негайно, але роботу виконала зі ще більшим запалом, ніж той марафон перед гібернацією. Я бігала всіма палубами Люцерни‐317, передивлялася записи камер і фіксаторів кодів доступу, останні медичні звіти з огляду барона і персоналу, дотичного до нього. Шукала, що могло вбити нашу світлість — збій у його когнітивних функціях, якийсь лиходій чи випадок.

На десяту добу бортового часу я здалася. Бо всі звіти говорили про одне: барон із власної волі вийшов у відкритий космос. Я взялася впорядковувати речові докази, хоч закривати справу не хотілося. І тоді мені знову трапився папірець із каліграфічним посланням барона. Я вже призабула про його існування, і тепер перечитала хоку наче вперше.

Читала і читала про того ворона. Текст мене поглинув. Я заплющила очі та опустила голову на свій робочий стіл, відчула лобом його тверду пластикову поверхню. Відчула запах мокрого пір’я і шум осіннього вітру серед голого гілляччя. Тепер я розуміла постійний мовчазний і відсторонений стан барона, його питання, холод, раптове зацікавлення випадком техніка 73. Барон втомився шукати надію. А може і від самого життя втомився, яке водило його по колу служби, людей, літ, планетарних систем. Все тут було те саме. Його приліт на Голосій не змінив би по суті нічого, це було б лише чергове коло. Він відчував себе старим вороном на голій гілці.

***

Четвертого пілота якраз не було на містку. Я пішла на третю палубу. По дорозі витягла шпильки із зачіски і розбурхала своє волосся, чого ніколи не допускала поза власними кімнатами.

Я могла сама відчинити двері, бо мала максимальний доступ на Люцерні, але натиснула клавіш сповіщення, що візитер прийшов. За хвилю Зонтар‐Карт постав переді мною та скам’янів у здивованому очікуванні. Був без службового кітеля, тільки в блідо-блактній сорочці із розщіпнутими верхніми ґудзиками і лляних штанах для відпочинку. Ніколи не бачила його без форми. Я промовила, злегка примруживши очі:

— Ти знаєш, як справжній дощ шумить по даху і по мідній ринві?

Зонтар зацікавлено усміхнувся у відповідь і пустив мене до кімнати. Стали тако двоє посеред його блоку з двох приміщень, як і кожен на Люцерні, виконаному з сірого пластику, застеленого зеленим килимом, чистого і порожнього. Тільки куля із блакинтого нанітового скла стояла на підлозі при ліжку, а в ній — грудка землі і паросток японського клена з кількома червоними листочками. Наявність рослини в кімнаті не порушувала статуту, особливо на аграрному судні, але мало хто брався поза роботою возитися з біотами. Зонтар прослідкував за моїм поглядом і винувато стенув плечима. Ні-ні, я не засуджувала його і не дивувалася. Я зрозуміла, що прийшла за вірною адресою.

— Ти бував на Землі? — запитала, а в його карих очах промайнув смуток.

— Ні, я народився на станції. А цього, — він покосився на клена, — купив із першого кредиту на Люцерні в біохіміка з другої палуби.

З першого кредиту пілоти зазвичай замовляли собі голографічних гейш і справжню випивку з Землі, щоб відсвяткувати вдалий виліт, а цей деревце купив. Я поклала йому руки на плечі і всміхнулася, а він затамував подих. Кинув погляд на двері, ніби сумнівався, чи система їх замкнула, а потім взяв моє обличчя в долоні, схилився до нього і поцілував.

— Тобі сподобається справжній дощ, — прошепотіла я в його плече, коли ми завмерли в обіймах одне одного, далі стоячи посеред блоку. — Я тобі покажу своє бунгало. Воно вкрите черепицею, а мідні ринви давно позеленіли. Полетимо додому. Ти в це віриш?

— Так, — просто відповів Зонтар‐Карт, — як поремонтуємося, візьмемо зворотню місію і привеземо тебе на Землю, — я чула по голосу, що він усміхається.

— І тебе.