Колискова

Нічка темна на порозі,

Спи, дитятко, засинай.

Я тебе заколисаю,

Спи, дитятко, засинай.

Вітер пісеньку шепоче,

Спи, дитятко, засинай.

Мама поруч із тобою,

Спи, дитятко, засинай.

— Вона плакала, так плакала! Я не знала, що робити, вона плакала і не зупинялась! — Слова ледь можна було розібрати через постійні схлипування жінки. Вона стояла навколішках і тремтячими руками відчайдушно розкопувала землю під сосною. Несміливе світло місяця немов боялось доторкнутись до невеликого згортку ганчір’я поруч із нещасною. Холодний нічний вітер розтріпував її недбало зав’язане біляве волосся. Нарешті, вигрібши достатньо глибоку ямку, вона обережно взяла в руки свій згорток і акуратно поклала його туди. Тільки після того, як її найцінніший скарб повністю зник у сирій землі, жінка таки усвідомила, що накоїла.

Вона обхопила руками голову, різко підвелася й несамовито закричала, сполохавши якусь сонну птаху. Жінка безумними очима обдивилась ліс довкола себе і, не розбираючи дороги, кинулась геть від свіжої могилки. Її довга спідниця раз за разом чіплялася за гілки кущів, вишита сорочка вся була просякнута потом і слізьми, а хустина давно злетіла з плечей і зосталась десь позаду. Руки та обличчя жінки всі вимазані землею. Годі було тепер впізнати в ній колишню завжди усміхнену Василину.

Попереду виднілось озеро. Темну воду ніжним серпанком оповило місячне сяйво. Жінка з жахом зупинилась. Вона бігла не в той бік, їй потрібно повертатись, та вона заблукала. Над озером казна-звідки почав повільно підійматись густий туман. Василині здалось, що вона побачила їх. Жінка, немов зачарована, заклякла на місці.

З туману повільно виростали страшні постаті оголених жінок. Їхні довгі руки з трьома кістлявими пальцями тягнулись до Василини. Сплутане чорне волосся прикривало безобразне обвисле тіло. Безумний звіриний вищир розпливався в мерзенній посмішці на одвічно спотвореному гнилому обличчі… Богинки. Прокляті жінки. За свої страшні злочини вони не отримали смерть, на них чекало життя в образі монстрів, які блукатимуть непроглядними хащами й в'язкими болотами у пошуках таких же пропащих душ, як самі.

Вони хрипіли й повільно шкутильгали до неї на коротких кривих ногах, волочачи по землі щойно випраний в озері одяг, який вже давно перетворився на лахміття.

Василина нарешті отямилась і, затинаючись, закричала: «Я не вбивала! Не вбивала! Вона п-плакала, дуже плакала, ніяк не стихала. Я не вбивала! Я лише дала їй трохи м-макової настоянки, та вона не стихала, я її напоїла ще, і ще… а… а потім вона вмовкла! Я не хотіла! Вона п-плакала!»

Її крики раптово обірвались у мертвій нічній тиші. Богинки взяли Василину в коло, щось монотонно нашіптуючи. Жінка почала здригатися в конвульсіях, з горла зірвався хрип, який заглушив тріск її власних кісток. Руки жінки почали витягуватись, шкіра посіріла, волосся з відтінку налитої сонцем пшениці перетворилось у колір чорної болотяної жижі, обличчя навічно завмерло в хижому вишкірі, а на місяць незряче глипнуло двоє пустих білих очей.

Ще довго селом ходили чутки про Василину, яка зникла разом зі своїм дитятком, і багато хто здогадувався, чиїх рук це справа. Залишалось тільки невідомо, чи то виманили їх підлі тварі, чи то сама жінка обрала свою долю.

***

Віка прокинулась від звуків автомобільних гудків. Стрілки старого годинника, що висів на протилежній стіні, показували шосту ранку. Поруч, не стримуючи відбірної лайки, прокинувся Вова. З сусідніх кімнат долинули такі ж невдоволені голоси. Звукове шоу підняло на ноги весь дім, якщо не всю вулицю.

— Я приб’ю цього дебіла, — пробурмотів Вова і потягнувся за штанами. Низький, кремезний, з коротко стриженим темним волоссям та трохи запущеною бородою хлопець виглядав більш ніж загрозливо. Особливо зараз, сонний та роздратований.

— В чергу, милий! — Віка стягнула ковдру і, завернувшись в неї по самі вуха, посунула на вулицю. У коридорі вона наштовхнулась на таку ж сонну Олю в вигадливій піжамці з єдинорогами. Дівчата ліниво обмінялись кивками голови. Повз них, у самих трусах та розлючено шаркаючи капцями по старій дерев’яній підлозі, пройшов Андрій. Хлопець нерозбірливо перебирав варіанти, куди він засуне водію його гудок.

— Гей, народ, прокидайтеся! Ви чого такі похмурі? — Олег нарешті припинив безперервно тицяти на клаксон і виліз з машини назустріч роздратованим друзям, які щойно вийшли на ґанок.

— Ти лайно собаче, от хто ти! — Андрій все ще був невдоволений раннім підйомом, але радісно обійняв свого друга і, поглядаючи в бік машини, запитав: — Ти хоч не з пустими руками приїхав?

— Ображаєш… Мала, діставай-но подаруночки! — Олег повернувся до машини й махнув своїй дівчині Насті. Не дивлячись на те, що, найімовірніше, вони з Олегом їхали всю ніч, вигляд вона мала такий, мов щойно зійшла з обкладинки якогось глянцевого журналу. Ефектна блакитноока дівчина з довгим чорним волоссям підійшла до відкритого багажника машини й за секунду вже демонстративно вертіла в повітрі двома здоровенними пляшками віскі.

— Ну все, прощавай моя печінка, — безнадійно констатувала Оля, пригладжуючи коротке каштанове волосся, яке стирчало навсібіч.

***

По обіді вся компанія вже весело гомоніла поряд із будинком. Молоді люди повсідались на високу зелену траву і нарешті, як висловився Андрій, снідали. Друзі не так часто збирались разом, але цього разу в них була досить серйозна причина — Андрій купив цю стару хату і хотів відсвяткувати покупку. Вони з Олею вирішили, що було б добре мати будиночок далеко від міста, куди б можна було втікати на вихідні. І от, після тривалих пошуків, вони знайшли ділянку своєї мрії! Село Тихий Луг було розташоване трохи задалеко від Києва, але молоді люди одразу закохались в цю місцину. Навколо ліс, річка, свіже повітря й, в порівняні з іншими, не висока ціна, яка з головою компенсувала далеку дорогу.

Настя, як завжди, кепкувала з Олега за його невисокий зріст, далеко не атлетичну фігуру й лису голову, яка аж виблискувала на сонці. Хлопець уже настільки звик, що майже не реагував на такі от жартики, проте інколи все ж відбивався від найбільш в’їдливих коментарів.

— Знаєте, я тут в дорозі погуглила, — Віка спробувала перервати потік жартів над Олегом, — про це село, Тихий Луг. Ви знали, що тут кілька років тому зникла ціла сім’я?

Компанія переглянулась.

— Ех, Віко, сонечко, такі історії розповідають пізно ввечері, сидячи десь в чорта на рогах у непроглядному лісі біля вогнища. От не матиме твоя історія зараз ніякого ефекту! — Пирхнула Настя.

— Та я й не збиралась когось лякати, я лише ділюсь тим, що в мережі знайшла!

— Так, ми чули й навіть те, що той будинок, де жила зникла сім’я, місцеві вважають проклятим, — недбало махнув рукою Андрій.

— Воно й не дивно, — обережно сказала Віка, закручуючи своє довге світло-русяве волосся у високий вузол на потилиці.

— Ти ще та боягузка, — засміялась Настя, а згодом додала: — А далеко той будинок, може, сходимо подивимось?

— Та що там може бути цікавого? — Скептично засміявся Вова: — У кращому разі там буде бомжацьке лігво чи «громадський» туалет.

— Або привиди-и-и-и-и…бу! — Весело зареготала Настя.

— Ну, якщо вам так цікаво, можемо туди сходити, то не далеко, заодно й прогуляємось, — Андрій в умі прораховував маршрут, — дорогою зайдемо на місцевий пляж, розвідаємо місцину на завтра.

— Ну, проклятий будинок, так проклятий будинок, — весело скомандував Олег. — По конях, панове!

Хата бовваніла на самому краю села і нагадувала велетенський череп якоїсь потвори з порожніми вікнами-зіницями. Одразу за нею могутньою зеленою стіною починався дрімучий ліс. Закинутий будинок здавався німим одиноким стражем, який беріг кордон між людьми й чимось незнаним, страшним.

Компанія підходила все ближче. Люди розтягли звідси все, що тільки можна, залишивши хіба що стіни й покрівлю. Котрісь удачливі крадії навіть вікна примудрилися зняти.

— Ну й смердить, — скривилась Настя, коли вони вже стояли на подвір’ї.

— Так, є таке, мертвечиною добряче тягне. Може, пацюк який здох чи собака, — припустив Вова.

— Ну, хто піде зі мною в проклятий будинок?

— Нам і тут добре, — відповіла за всіх Настя.

Віка хвилину вагалась, а потім сміливо рушила слідом за Олегом, який єдиний виявив бажання увійти всередину.

— Так, я з вами, бо ще в підвал через гнилу підлогу звалитесь, Скаллі та Малдер хрінові! — Кинувся навздогін Вова.

Усередині будинок був не в кращому стані, ніж ззовні. Обірвані розмальовані шпалери, розбите скло, потрощені меблі. Видно, у місцевих людей була своя стратегія — що не можна вкрасти, те обов’язково потрібно розгромити. Віка через довгий коридор увійшла до невеликої кімнати. Роззирнувшись довкола, збагнула, що це була дитяча спальня. Дівчина обережно ступала скрипучою підлогою, і цей різкий звук видався надто чужим для мертвої тиші, що тут панувала. Віка намагалась подумки змалювати, як колись тут було затишно. Великі вікна, з яких виднівся ліс, світлі бузкові шпалери, іграшки… Вона підійшла ближче до стіни, де колись стояло ліжко. Її увагу привернула одна деталь. На стіні на невеличкому гачку висів майже трухлявий жмут якогось зілля. Віка з цікавістю простягнула руку до сухого букетика, як той звалився на підлогу в купу сміття. У пам’яті прокинулись спогади, як бабуся подібні обереги залишала по кутках будинку, аби відлякати нечисту силу. Чомусь дівчина була впевнена, що цей сухий жмут трави слугував саме для цього. Він мав захистити дитину.

З коридору чулися голоси Вови та Олега. Здається, вони натрапили на декількох дохлих кішок в одній із кімнат і більше не хотіли тут зоставатись ні хвилини. Як аргументував це Вова: «Нудно і зовсім не страшно, радше, гидко». Сільська легенда не виправдала сподівань компанії.

Уже виходячи з двору проклятого будинку, Віка обернулась. Дівчина на хвилину оторопіла: там, у будинку, стояла жінка в довгій брудній вишитій сорочці й дивилась просто на них!

— Народ, там хтось є! — Віка повернулась до друзів і перелякано вказала на будинок.

— Що? Ми щойно звідти, немає там нікого, і бути не може, — скептично відрубав Вова.

— Я щойно бачила жінку, я не вигадую!

— Віко, сонце, то тобі здалось. Гарна уява, підкріплена розповідями про цей будинок, з будь-якої тіні вималює тобі й жінку, і чорта з рогами, — засміявся Андрій.

— Ходімо вже додому, я хочу завалитись в гамак і добряче напитись! — Настя багатозначно глянула на компанію і першою пішла геть.

Віка ще якусь хвилину вдивлялась у порожні вікна. Дивно, бо ж могла поклястись, що справді бачила там жінку. Можливо, Андрій має рацію, і це всього-на-всього її фантазія? З роздумів її вивів Вова:

— Ходімо, бо ось так відстанеш, і, як у класичному фільмі жахів, тебе вкраде Бабайка.

— Ну ти ж підеш мене рятувати? Як у фільмах? — Посміхнулась дівчина.

— Звісно! І ми епічно вийдемо на світанку.

Пара голосно засміялась і поспішила друзям навздогін. Від одинокого покинутого будинку непомітно прошмигнула тінь. Визираючи поміж кущів, Богинка вибалушеними очима дивилась вслід Вікторії, і, ледь ворушачи почорнілими губами, хрипіла: «Сиріточка моя, моє дитяточко…»

Компанія весело гомоніла й неквапливо йшла охайними сільськими вуличками, які потопали у цвіті мальв, чорнобривців та майорів. Сонце вже так не обпікало, на село Тихий Луг неспішно опускався теплий літній вечір. Віка трохи відстала від решти. Дівчина захопилась видом сільських хат й ошатних подвір’їв. Вона зупинилась біля старенького облущеного паркану, на котрому дрімав великий смугастий кіт і, обравши найкращий ракурс, почала швидко фотографувати сонну вусату модель.

— От життя котяче, цілий день спить та їсть!

Віка від несподіванки ледь не впустила телефон. У прочиненій хвіртці стояла низенька усміхнена бабуся з яскраво-зеленою квітчастою хустиною на голові й зацікавлено оглядала дівчину.

— Вибачте, він так мило спав, я лише кота сфотографувала, нічого такого!

— Та все гаразд, доню, фотографуй скільки завгодно, він ще й не відмовиться, якщо гарненько погладити його, ще той мазун!

Дівчина ніяково всміхнулась і обережно провела рукою по короткій теплій від сонця шубці. Кіт блаженно замуркотів.

— У гості приїхала, може, до когось чи як?

— Майже так, друзі тут купили будиночок, то запросили на вихідні.

— Ой, молодці друзі! У нас тут тихо, гарно, а природа яка!

— Так, ми дивились по карті, тут і річка, й озеро в лісі недалеко, — після цих слів, Віка могла заприсягтися, що на обличчі старенької промайнув страх.

— Дочко, оминайте той ліс, і до озера не ходіть. Там недобре коїться, пропаще місце.

— Що?

— Скільки живу, стільки й чую, що худоба губиться, чи хворіє, як там випасалась, — похитала головою старенька, — зі сторони села Гаївки, як ліс почали рубати, то взагалі страхіття почались, тоді вже і люди зникати почали. Видно, розбудили щось там, у тому лісі, от і повиходило воно люте й голодне на світ Божий. Не ходіть туди. Ви краще до річки спустіться, там береги гарні, такі сосни, пісочок! Ух! Туди молодіж наша часто ходить, і от як хтось приїздить, то також туди ведуть. Там і пляж облаштували…

Бабуся продовжувала всіляко розхвалювати їхній місцевий курорт, але Віка подумки була в тій напіврозваленій хатині, що старою могильною плитою вигулькувала за селом. Дівчина відчула, як волосся почало ставати дибки.

— Дякую вам за пораду, ми, певно, так і зробимо, підемо на пляж до річки.

— От і славно, от і славно, — бабуня полегшено видихнула, поправила хустину й востаннє глянула дівчині в очі. — Бережи себе, дочко!

Віка поспіхом попрощалась і рвучко рушила вулицею вниз. Назустріч їй вже біг Вова. Пересвідчившись, що дівчина лишень відволіклась задля своїх фотографій, хлопець заспокоївся і, взявши Віку під руку (щоб вона точно більше не відставала), повів її додому.

Майже біля самого будинку Андрія та Олі до Віки причепився старезний брудний всіяний реп’яхами собака. Його руде хутро звалялось в безобразні клубки. Спочатку він йшов слідом та біля будинку почав стиха гарчати, вишкіривши криві поламані жовті зуби, і все не пропускав дівчину до двору. Цей дивний собака ще декілька хвилин стояв перед воротами будинку й гучно, надривисто гавкав.

***

За ранковою кавою молоді люди вирішили, що на пляжі надто людно, всі будуть сидіти один в одного на головах, тому, повіривши гугл картам, які показували велике озеро зовсім недалеко звідси, вирішили, що краще вирушать саме туди.

— Ну, поїдемо, подивимось, якщо не сподобається, то завжди зможемо повернутись на річку, або ж сюди й непогано облаштуватись у нашому дворі.

Усі погодились. Віку, яка одразу переповіла все, що їй сказала бабуся, підняли на сміх. Боягузкою вона себе не вважала, але такі історії не любила.

Озеро, оточене деревами, нагадувало величезну чашу. Місцина була надзвичайно мальовнича й тиха. Компанія розташувалась майже біля самої води, від якої віяло приємною прохолодою. День швидко промайнув за приготуванням м’яса на вогнищі, купанням та випивкою.

На землю тихо впала ніч, встелене зірками небо яскраво освітлював повний місяць. Віка з Вовою та Олею сиділи біля вогню й розмовляли. Андрій з прихопленою вудочкою примостився трохи далі, біля води. Настя з Олегом вирішили усамітнитись і пішли прогулятись вздовж берега.

Раптом десь недалеко від молодих людей, щось голосно плюхнулось у воду. Андрій роздратовано піднявся й викрикнув у бік заростей очерету:

— Ей, солодка парочко, можна хоча б рибу не лякати?!

Відповіді так і не послідувало. Друзі переглянулись, а вже за якусь мить звук повторився. Віка, яку виховали бабуся з дідусем, у яких довгий час не було пральної машини, одразу впізнала цей звук. Він був настільки дивним і безглуздим для цієї ситуації, що стало лячно. В озері хтось полоскав одяг.

— Може, це якийсь бобер, чи що тут водиться? — Тихо припустила Оля.

— Знаю я того бобра лисого, Олегом звати, — хихикнув Вова.

Голосною луною, розрізаючи нічну тишу, над озером пронісся пронизливий вереск. Кричала Настя десь із лісу, у них за спинами. Не встигли вони отямитись від цього крику, як їх налякав ще один — голосний хриплий регіт. Друзі зірвались на ноги.

Увесь берег й озеро швидко оповило густим туманом. Віка, яка трусилась від страху, як листочок, міцно вхопилась за руку Вови. Знову пролунав той страшний регіт, від якого хотілось проколоти собі барабанні перетинки, аби більше ніколи в житті не почути цього голосу ще раз.

Це все було надто примарним, аби бути правдою. Нажахані, вони ще якусь мить заклякло стояли на місці, але після чергових надривистих криків Насті усі разом кинулись в її бік.

Трава й молоде віття дерев боляче дряпали голі ноги в коротких шортах. Віка відчайдушно намагалась не відставати від Вови. За спиною чулись викрики Андрія й схлипи Олі. Від місяця було достатньо світла, але густий туман уповільнював їх. Нарешті, попереду промайнула постать у приталеній білій маєчці. То була Настя. Друзі спочатку кепкували, що її наряд був фантастичним дороговказом для всіх відомих комарів й оводів, але зараз Віка спіймала себе на думці, що саме завдяки цій же майці вони спромоглись її відшукати в цьому триклятому лісі.

— Насте, Насте! Чого ти крича…

— Що за… — Андій, який вибіг поруч, затнувся на півслові.

Настя, яка стояла до них спиною, повільно повернулась. Її налякані очі, здавалось, от-от вилізуть з орбіт. Вона беззвучно щось белькотіла, а з красивих пишних губ тоненькою цівочкою стікала чорна у слабкому світлі кров. Її руки товстими кільцями обвила якась зміюка, що мертвою хваткою присмокталась своєю, здавалось, безрозмірною пащею до лівого соска дівчини. Оля закричала так голосно, наскільки це взагалі можливо для такої мініатюрної дівчини. Настя немов вийшла із трансу, голосно застогнала й почала викручувати руки зі зміїних пут. Вова зумів відчепити заціпенілі пальці Віки від рукава своєї кофти й разом з Андрієм кинувся до дівчини.

Поруч зашипіла ще одна повзуча гадина, перегородивши шлях чоловікам. Віка ще ніколи в житті таких змій не бачила. Велика, товста й потворна, виблискувала слизькою лускою в слабких барвах ночі. Настя, не тямлячи, що робить, зуміла вивернути руки, міцно обхопити ними тварюку біля голови та з силою рвонути гадину від себе.

Від побаченого Оля втратила свідомість. Змія, під голосний тріск тоненької тканини, відірвалась із добрячим шматком живої плоті, відкривши понівечені дівочі груди. Кров, що вирвалась на волю із м’язів, що судомно сіпались, невеличким фонтанчиком бризнула в сторони. Змія, що осатаніло звивалась і все ще тримала шматки шкіри в пащі, розчинилась у тумані, як і та, що сичала в траві біля хлопців. Настя від больового шоку намертво впала, як лялька-маріонетка, якій обірвали мотузочки.

Віка виблювала просто собі під ноги. Першим отямився Вова. Він хутко стягнув з себе кофту і, прикривши Настю, легенько доторкнувся вказівним та середнім пальцями до сонної артерії дівчини. Пульсу не було. Чоловік, затинаючись, промовив: — Треба негайно звідси тікати!

Андрій спробував привести до тями Олю, а потім, не очікуючи результату, закинув її собі на плече, як мішок, і почав гарячково вертітись на місці, роздумуючи, в який бік бігти. Віка, витираючи тремтячими руками рота, спробувала ступити декілька кроків, але її ноги відмовлялись слухатись. Вова схопив її за плечі й добряче струснув.

— Віко, зберись! — Він був не менш наляканим, це було видно по його очах й блідому, як полотно, обличчю.

— А як же…

— Їй вже не допоможеш, а Олега ми самотужки не знайдемо.

Андрій нарешті зрозумів, де знаходиться, і, як загнаний звір, відчайдушно ломанувся між деревами в протилежний бік. Вова міцно ухопив Віку за руку й поспішив за другом.

Туман, що нагадував молоко, все густішав. Вова з Андрієм перекрикувались, щоб не заблукати, і, не збавляючи темп, бігли крізь ліс. Серце шалено калатало, холодне нічне повітря обпікало горло й різало очі. Віка постійно перечіпалась об коріння і помітно сповільняла Вову, який намагався втримати її на ногах.

Оля не приходила до тями, проте Андрій розумів, що, можливо, то й на краще. Зараз він їй міг допомогти тільки одним — вибратись із цього лісу й викликати на допомогу всіх, кого тільки можна, від пожежників до національної гвардії. Не тямлячи себе від щастя, він, здається, впізнавав місцевість, і тепер був певен, що вони біжать у потрібному напрямку:

— Ми вже близько! Ще трохи й буде стежина, якою прийшли, чуєте? — Він зупинився й ледь не заплакав. У відповідь була тільки тиша й тихе сюрчання цвіркунів. Друзів ніде не було. Та він не може повернутись, він надто зляканий за себе та свою дружину.

— Пробачте! — Тихо вимовив хлопець і продовжив свій забіг наввипередки зі страхом.

***

Важка мокра земля гучно чвакала й уповільнювала хід. Вова, ледь відриваючи ноги з в’язкої болотяної жижі, відійшов на декілька кроків вперед і голосно покликав Андрія. Тиша. Хлопець обхопив руками голову й почав проклинати все і всіх, не добираючи слів. Віка роззирнулась довкола. Вони заблукали. Дівчина, обережно переступаючи повалене гілля, підійшла до свого хлопця. Туман, що, здавалось, жив своїм життям та ігнорував будь-які закони фізики, поступово розпливався, відкриваючи моторошну картину.

Пара стояла посеред величезного болота. Старі покручені дерева нагадували муміфікованих мерців, які простягали кістляві гнилі руки до неба у своїй останній передсмертній молитві. Зі стовбурів і гілля шматками звисала трухла кора. Повітря було важким і смердючим, всюди снували голодні до крові комарі.

— Дитятко… моє дитятко… сирітка наша…

Віка рвучко обернулась і заголосила на все горло. У тіні дерев, з туману, плавно являлась гидка потвора. Сіре обвисле тіло, довжелезні спотворені груди з почорнілими сосками. Довге й чорне, як смола, сплутане волосся частково прикривало цю мерзенну наготу. У страховища були короткі криві ноги та розпухлий живіт. Обличчя спотворене страшним звіриним вищиром, який демонстрував поламані зуби-ікла. Істота дивилась своїми банькатими очима просто на Віку і тягнула до неї свої довгі тонкі руки, лише з трьома пальцями. Біля потвори повільно проповзла одна з тих дивних змій, які напали на Настю. Повзуча гадина почала розбухати, смикатись…і за якусь мить перетворилась у таку ж страхолюдину, тільки ще старішу та мерзеннішу.

Вова чимдуж рвонув навпростець через болото, тягнучи за собою шоковану дівчину. Вони, не оглядаючись, пробирались вперед, раз по раз провалюючись у холодну каламутну воду спочатку по коліна, а згодом вже ледь не по пояс. Попереду виднівся клапоть твердої землі, та до нього потрібно було пролізти через повалені дерева.

Потвори кликали дівчину, повільно наближаючись. Віка намагалась не відставати, аж тут біля її ніг прошмигнула лосниста чорна змія. Дівчина, яка ступала слідом за коханим по одній із колод, не втримала рівновагу й впала у воду. Її одразу ж почала затягувати трясовина.

— Вово, допоможи! — Віка відчайдушно намагалась вилізти на стовбур дерева, з якого злетіла у воду, але її руки зісковзували, залишаючи глибокі борозни від нігтів.

Хлопець зупинився й поглянув на дівчину. Його таке рідне обличчя здавалось зовсім чужим. Він якусь мить, як загіпнотизований, спостерігав за відчайдушними спробами дівчини врятуватись, а потім розвернувся й чимдуж побіг геть від цього місця. Найщиріша емоція — страх.

Вона не могла в це повірити. Віка кричала, благала його не кидати її. Саме тоді, коли його силует безслідно розчинився в нічній пітьмі, у ній щось зламалось. Її душили сльози. Вона почала задихатись від думки, що її любов, її віра в людину, яка після смерті спочатку батьків, а згодом опікунів замінила їй весь світ, була лише ілюзією. Морок ззовні й зсередини. Вона непотрібна йому, вона потрібна їм.

— Дитяточко моє…

Віка приречено відпустила руки. Холодна каламутна вода химерним куполом замкнулась над її головою. Вона не пручалась і тихо йшла до худорлявих пазуристих рук, які вже тягнулись звідусіль до її тіла.

Вона вдома.

***

У потворних кістлявих руках тьмяно виблискував золотий гребінець, яким потвора розчісувала волосся дівчини. Інші щосили полоскали весь її одяг у болоті та відбивали його золотими палицями на прибережному камінні. Віка скляними очима дивилась кудись вперед. Її голе тіло було все в подряпинах і синім від холоду. Вона навіть не поворухнулась, сумирно сиділа, доки одна з Богинок її заплітала.

Потвори закінчили прати її одяг, від чого той був схожим на лахміття, й взялись одягати дівчину. Віка слухняно робила все, що їй наказували, не проронивши ні слова. Одна з Богинок своїм надламаним скрипучим голосом завела співати колискову. Інші охоче підхопили незатійливий мотив:

Нічка темна на порозі,

Спи, дитятко, засинай.

Я тебе заколисаю,

Спи, дитятко, засинай.

Вітер пісеньку шепоче,

Спи, дитятко, засинай.

Мама поруч із тобою,

Спи, дитятко, засинай…

Недалеко від них із болота стирчала лиса чоловіча голова на скрученій шиї, навколо якої могутніми кільцями звивалась товста зміюка.

***

Віка сиділа на лікарняному ліжку та відсторонено дивилась у вікно, за яким несамовито періщив дощ. Сьогодні до неї прийшли відвідувачі. Андрій, Оля… та Вова. Їм вдалось вціліти. Настю знайшли тільки через три дні, точніше, її тіло. Олег зник безвісти.

Оля щось розповідала, Андрій тільки інколи вставляв декілька коротких слів. Здається, щось про похорон і висновок експертизи, що на друзів напали дикі звірі, які під впливом алкоголю в їх уяві перетворились на зграю нічних монстрів. Вова мовчки дивився в підлогу.

Віка не звертала на них уваги, вони для неї стали такими чужими… Прощаючись, Оля розплакалась і міцно обійняла дівчину. Андрій ніяково махнув рукою й вийшов слідом за дружиною. У палаті залишився тільки Вова.

— Віко… вибач мені, — хлопець кинувся їй в ноги. — Я тебе більше ніколи не кину, я буду поруч, ми разом все це пройдемо! Ми впораємось, чуєш?

Дівчина повільно перевела свої сірі очі на хлопця. Він брехав, так, тепер вона це знала напевно. Вова обережно поцілував її в лоб і вийшов з обіцянкою, що завтра повернеться з її улюбленими квітами.

Двері голосно рипнули й зачинились, залишивши дівчину на самоті. Віка підвелася і невпевненою ходою дійшла до вікна. Від її дихання на брудному склі швидко зібрався конденсат. Вона тихо почала співати:

Нічка темна на порозі,

Спи, дитятко, засинай.

Я тебе заколисаю,

Спи, дитятко, засинай.

Вітер пісеньку шепоче,

Спи, дитятко, засинай…

І десь на далеких болотах старі Богинки, які старанно прали свій одяг, тихо підхопили:

Мама поруч із тобою,

Спи, дитятко, засинай…