Зміст
  • Гість
  • Гість

    Він сидів за столом в читальному залі та пив чай. Той самий, що його заварювала Марія Іванівна щоранку з карпатських зборів, щоразу додаючи до «рецепту» щось нове. Те, що змушувало кожний наступний день дихати чимось особливим, відрізнятись від попереднього. Це перетворювало ланцюжок спогадів в переплетіння запахів. Коли пахло чебрецем, коли м’ятою...

    Сьогодні пахло... соломою.

    Той специфічний запах дешевого чаю зі студентською столової. Ніби хтось заварив віник. Кирило навіть спинився біля столу, за яким в шафці ховався електрочайник. Проте бабусі на місці не було, тож і уточнити причину такої дивної зміни було ні у кого.

    Може, просто встала не з тієї ноги. Або травки закінчилось, і довелось заварювати, що є. А на дні заначки завжди залишається найгірше.

    - Кирило?

    Незваного гостя в читальному залі чоловік помітив не зразу. Бібліотека на Кирилівській не була особливо популярною. По правді, тут збирались великі групи людей виключно в ті періоди, коли її орендували для якихось подій. У звичайні будні частіше заходили ті, хто шукав не книги.

    - Да, ви до мене? – запитав він. І, після того, як гість схвально хитнув головою, направився до нього, повз ряди стелажів. Телефон дзвякнув ще на підході, і Кирило на ходу дістав його з кишені, щоб перевірити повідомлення в месенджері.

    - Михайло, - назвався гість. Кирило потис простягнуту руку, хитнув головою, виказуючи невербальне «приємно познайомитись». В голос це говорити вже багато років здавалось дещо занадто претензійним.

    Михайло покачав головою.

    - Ви, як і всі ці діти, - було щось в його посмішці. Емоція лише трохи торкнулась куточків губ, відізвалась ледь помітним рухом по сивій бороді, - залежні від всіх своїх... «ганжетів».

    - Гаджетів, - механічно виправив Кирило. Михайло всміхнувся ширше, цього разу навіть показавши зуби. Рівні та майже неприродно білі.

    - А я як сказав? – він запитав настільки щиро, що Кирило все-таки посміхнувся. Він тихо хмикнув і хитнув головою. Не важливо. Те, що для молодшого покоління було максимально очевидним, природнім... для деяких представників старшого все ще було темним лісом. Хтось хотів вчитись. Хтось вже не вважав за потрібне.

    - Не важно, - відмахнувся Кирило, відсовуючи стільця, щоб сісти поруч з гостем. Від чашки – однієї з набору Марії Іванівни, - віяло тим самим завареним віником, що якось непомітно зайняв весь простір бібліотеки. Хоч провітрюй, - то ви в місті недавно?

    Кирило криво всміхнувся. Було не так багато причин, чому приходили саме до нього. Але плітки ще не встигли донести, що хтось його розшукує. Це могло означати лише одне - що Михайло зійшов з потяга... ну, скажімо, дві години тому. Якщо він видався хоча б скількись підозрілим на вокзалі, якщо привернув увагу хоча б когось... завтра зранку вовкулаки знатимуть про нього все. А, значить, знатиме і спільнота.

    Одна доба. Невеликий зазор часу на те, щоб встигнути. Наприклад, завітати до знахаря.

    Михайло кивнув.

    - Проте я не вперше в Києві, - і, у відповідь на німе запитання Кирила, чоловік продовжив, - це були роки, хлопче... десятиріччя, - Михайло окинув поглядом приміщення бібліотеки. Воно було старим, в дечому навіть все ще радянським. Хоча Марія Іванівна і поступово проводила якісь зміни, - замінила всі стелажі, столи в читальному залі... деяким радянським духом все ще тягнуло. Дивним чином, найбільш виразною прикметою був напис на вікні – «в бібліотеці безкоштовний wi-fi». Спроба бути сучасним, що тільки видавала, наскільки ти далекий від теперішнього. Як слово «ганжети».

    - Місто не впізнати, - продовжував говорити Михайло, - ніби на чужині. Скрізь ці вивіски, кав’ярні... молодь на самокатах. На цих ще... бачили такі – колесо з педалями? – чоловік всміхнувся, - смішне таке. Жужжить. Навушники в вухах, окуляри на пиці, - він коротко закотив очі, - чого тільки не придумають.

    Кирило хмикнув.

    І як відповідати на подібні роздуми? «Так, світ змінюється». Вигадують нове, щось залишається на роки, щось відмирає після одного сезону. Хочеш – слідкуй. Не хочеш – не дивуйся.

    - То що потрібно? – нагадав Кирило, відкидаючись на спинку стільця, - Любовні зілля не варю. Бо то фігня, - додав він, всміхаючись ширше.

    - Яким би простим було життя, якби мені було потрібне саме воно, - повільно проговорив Михайло. Він взяв чашку за ручку, але так і не підняв. Кирило звернув увагу на те, що вона все ще була повна. Це було навіть дивно. На його пам’яті чай Марії Іванівни ніколи увагою не обділяли. Жінка знала і що заварити, і коли, і кому... Щоб легше вчилось, щоб не хотілось спати, або навпаки, щоб розслабитись. Щоб затримати гостя. Або щоб прогнати незваного.

    - Я планую залишитись в місті, - щось в його тоні все-таки змінилось. Михайло перейшов до діла, - Але хотілось би, щоб мене не турбували. Я, знаєте, не просто так обрав зиму, щоб приїхати. Доки спільнота навіїв спить, містом шниряють тільки сіроманці... ви смієтесь, щось не так?

    Кирило похитав головою.

    - Ні, що ви, продовжуйте.

    - Тож мені потрібні ці кілька місяців тиші, щоб освоїтись, - його погляд був важким, ніби чоловік намагався видивитись щось на обличчі Кирила. Проте останній тільки ледь помітно всміхався.

    - Вам треба збити вовків з вашого сліду, - Михайло кивнув, тож знахар продовжив, - як щодо відьом?

    - З Шабашем я домовлюсь.

    Щодо цієї заяви у Кирила було багато сумнівів. Та кожен має право робити, що хоче. Переходити дорогу Київському Шабашу, який за останні роки виріс щонайменше на третину, а Верховна Відьма за сумісництвом була генеральною директоркою однієї з найбільших софтверних компаній України, було ідеєю далекою від геніальності. Принаймні з точки зору Кирила. Але що йому, маленькому локальному знахарю, знати.

    Цікаво лише з якого бункеру цей Михайло виліз.

    - Ваше діло, - Кирило кивнув, - як щодо навіїв, що не сплять взимку? – запитав він. І, помітивши тінь сум’яття в очах Михайла, продовжив, - це велике місто, Михайло. Ніхто не спить всю зиму, часу немає.

    - Молодь, - Михайло знову усміхнувся в сиву бороду, - все кудись несетесь. Нічого, - він поблажливо хитнув головою, - час все розставить по місцях.

    Кирило повільно видихнув.

    - То що з навіями?

    - Вони не важливі, - відмахнувся той.

    - З цим я б поспорив, - повільно проговорив знахар, знову розблоковуючи свій телефон, - значить, збити вовків зі сліду. Можу зробити настоянку жимолості, - продовжив він, перевіряючи записи в телефоні. Жимолость ще залишалась, можливо навіть були настоянки з минулого року, - тільки напряму до вовкулаків не суньтесь. Нюх їм може і відіб’є, але рєбята не тупі, - він скосив погляд на Михайла, - це все?

    Чоловік повільно кивнув.

    - Карта, налічка?

    На цю мить питання було майже дурним.

    Кирило перераховував гроші, обережно складені в конверт, коли Михайло знову подав голос.

    - То не сплять, значить, навії?

    - Майже ніхто не спить, - неуважно відізвався Кирило.

    - Мавки? – після паузи, знову заговорив Михайло. Знахар кивнув.

    - Вони тож.

    Його співрозмовник тихо засміявся.

    - Цікаво. Трава взимку, - він похитав головою, - як же ж вони, біднесенькі?.. – Михайло знову хмикнув, ніби приховуючи сміх.

    Кирило зупинився. Якусь мить він ще дивився на купюри, потім повільно повернув їх до конверта. І підняв очі на Михайла. Чоловік перехопив його погляд, ледь помітно повів бровою, ніби запитуючи, що не так. А потім ласкаво посміхнувся під важким поглядом знахаря.

    - Хочеш запитати хто я? – Михайло знову широко всміхнувся, показуючи білі зуби. Але вираз обличчя Кирила не змінився, ніби м’язи заціпило. Він хмурився, невідривно дивлячись на незваного гостя.

    Незваного гостя.

    Чай для якого пах завареним віником.

    - Я не можу. І ви це знаєте, - знахар випрямився. Коли працюєш напівлегально, з тими, хто не хоче бути поміченим «офіційними» силами, - здебільшого вовкулаками, але часом і самою Радою спільноти, - швидко вчишся не задавати зайвих питань. А репутація в цій справі – це все. Одне порушення конфіденційності – і нікому буде привозити карпатські збори для чаїв Марії Іванівни.

    - То все гаразд?

    - Да, - Кирило кивнув, - зайдіть десь через час, - продовжив було він, але його перебили ще на середині фрази. Відчинились двері бібліотеки та чийсь сильний голос розрізав тишу.

    - Ба! – вона завжди з’являлась голосно. І, не знайшовши Марії Іванівни на її звичному місці, моментально переключилась, - Кирюха!

    Ірина, закутана в шапку і шарф настільки, що назовні можна було розгледіти тільки очі, з’явилась між стелажів. Вона була щедро припорошена снігом. І, схоже, навіть не спробувала обтруситись перед тим, як зайти. Сніг лежав на плечах, обліплював помпон шапки, білів в капюшоні куртки.

    - Іра, - докірливо видихнув Кирило.

    - Ой. Я вибачаюсь, у тебе клієнт, - проговорила вона, стягуючи шарф нижче, хоч трохи відкриваючи обличчя. Михайло всміхнувся дівчині. Його погляд ковзнув від самої її голови до підошви чобіт. І повернувся назад.

    - Нічого, ми вже закінчили, - відізвався він. Ірина широко всміхнулась.

    - Ірка, ну сніг же...

    - Не нуди, - вона закотила очі, - я витру. Де ба? – без переходу запитала дівчина. Кирило механічно кинув погляд кудись між стелажів, в той бік, де зазвичай за столом сиділа Марія Іванівна і дивилась серіали з планшета. Хоча йому вже було відомо, що жінки на місці немає. Він знизав плечима.

    - Блін, - дівчина невдоволено скривилась. Але через мить махнула рукою, - я після зміни зайду тоді. Позич грошей? – знову без переходу продовжила вона. Кирило повів бровою, повертаючи до неї голову. А потім повернувся і всім корпусом, всім своїм видом показуючи, що він думає про отакі от заяви. Але відповісти не встиг. Ірина, роздивившись його уважніше, прикрила обличчя долонею і захихотіла.

    - Що? – похмуро запитав чоловік.

    - Нічого, - крізь сміх проговорила вона. В очах горіли їдкі вогники. Занадто грайливі, щоб очікувати від них чогось хорошого. Вона відняла руку від обличчя, але все ще прикусила губу, стримуючи сміх. І тільки через мить підкреслено рівним тоном проговорила, - То Береза в місті, так?

    Весь логічний ланцюжок, що його вибудувала у своїй голові Ірина, дійшов до Кирила не відразу. Якусь мить він ще дивився в очі сестрі. А потім...

    Кирило смикнув рукою. Але ще на середині руху зрозумів, наскільки по-підлітковому ніяковий вигляд матиме спроба прикрити шию, майже не приховану горловиною светра. На ній, мабуть, виднілись деякі сліди пристрасної любові. Вовчої любові.

    Береза, або, як частіше до неї звертались - Берізка, - частиною київської зграї не була. Власне, вона не належала до жодної. Але ця вовкулака навідувалась до столиці регулярно. Хотілось вірити, що Кирило все ж таки був однією з причин.

    - Відвали, - рівно проговорив він. Ірина знову засміялась, але чоловік тільки похитав головою, - скільки тобі?

    - Та трохи, - відмахнулась вона, - на проїзд. У мене тільки картка, і готівки немає.

    Це було в чомусь розповсюдженою проблемою. Розплачуючись в транспорті проїзним, а в найближчих кав’ярнях і кафешках взагалі телефоном, - якось поступово перестаєш носити з собою «матеріальні гроші». А потім раптом виявляється, що кудись можна доїхати лише маршруткою. А в останні термінали ніяк не встановлять.

    Кирило зі сліпою надією зазирнув в конверт. Але там купюри були все-таки занадто великими. Тож довелось лізти до кишені і діставати звідти зім’яту двадцятку.

    - Дякую, - співучо протягнула Ірина, - бувай, зайду ввечері.

    - Вали вже.

    Ірина махнула на прощання і зникла так само швидко, як і з’явилась. І, звісно, калюжу талої води вона за собою не прибрала.

    - Важко про траву піклуватись, - м’який голос Михайла врізався в тишу бібліотеки якось раптово. Кирило не забував про його існування, прекрасно розумів, що чоловік все ще сидить за столом. Але його слова все одно прозвучали раптово.

    «Трава». З неї не тільки Марія Іванівна заварювала свої пахучі чаї.

    Ще з неї народжувались мавки.

    Знахар повернувся до Михайла, зміряв його похмурим поглядом. Він не міг нічим розвіяти свої підозри. Міг лише довіряти наборові поганих передчуттів. Не останню роль серед яких грав запах бісового завареного віника. Марії Іванівні варто було навчитись краще обходитись з натяками.

    Кирило сумнівався всього секунду.

    Він повернув конверт Михайлові.

    - Я не можу вам допомогти, - проговорив він рівно.

    Михайло здивовано підняв брови.

    - Я можу дізнатись чому? – запитав він, знизу вгору дивлячись на знахаря.

    - Не можете, - відізвався Кирило. І, кивнувши на телефон, додав, - можу порадити пару знахарів. Але не зсилайтесь на мене.

    Михайло хитнув головою.

    - Ні, дякую, - проговорив він, - Я погуляю поки містом. Схоже, я багато чого пропустив.

    Кирило провів його до виходу з бібліотеки. Дочекався, поки чоловік накине поверх светра пухнастий чорний жилет. І навіть махнув рукою на прощання, ніяк не відреагувавши на останню фразу, що її кинув Михайло вже на вулиці.

    - Передайте, що чай треба заварювати міцніший.

    Кирило спостерігав за ним, запаливши айкос. Чоловік пройшов вздовж Кирилівської до пішохідного переходу. Перейшов на той бік, якийсь час стояв на зупинці трамвая. Він майже не виділявся – сивий чоловік в чорному жилеті, що з цікавістю озирався і роздивлявся людей навколо. Він знав, що Кирило за ним спостерігає. Та останній і не ховався.

    Є речі, які ти просто не можеш зробити.

    Марія Іванівна з’явилась рівно тієї миті, коли трамвай з Михайлом від’їхав від зупинки. Вона визирнула з дверей бібліотеки, подивилась в один бік, потім в інший...

    - Так, знову куриш?

    Кирило впізнав знайомі нотки в голосі. Проте, замість того, щоб засоромитись і почати виправдовуватись, як це було зазвичай, кинув на бабусю косий погляд, майже показово затягуючись.

    - Ти шо тут виступаєш?! – бабуся зчитала його німий бунт дуже навіть правильно. Вона вийшла на вулицю, прикрила за собою двері. І відразу здригнулась від холоду, що поспішив забратись під в’язану кофту.

    - Сказать неззя було? – похмуро запитав Кирило, - шо за коні з чаєм?

    Марія Іванівна повільно видихнула.

    - Ну так, а що тут скажеш?

    Кирило набрав було повітря в легені, щоб відповісти. Але так нічого і не сказав. Бабуся мала рацію. Є у них така суперздібність – мати рацію майже в усьому.

    - Може...

    - Не можна, - відрізала хазяйка бібліотеки, - тільки паніку піднімем. Іринці теж не кажи, - додала вона.

    Кирило похмурнів.

    - То просто чекати, поки звалить?

    Марія Іванівна знизала плечима. Не виказане «або не натворить біди» повисло в повітрі неприємним тягарем. Кирило видихнув. Навіть повідомити нікому. З тих, хто міг би насправді вплинути на незваного гостя, - всі зараз міцно спали в засніженому лісі десь за лінією окружної.

    - Ти правда віник заварила? – затягнувшись, Кирило скоса глянув на жінку. Вона відповіла майже здивовано.

    - То Ліптон.

    ***

    Все повернеться до витоків.

    Рано чи пізно.

    Михайло вийшов з трамвая на Контрактовій площі. Поділ дихав відьомством – це відчувалось в морозному повітрі, навіть в русі сніжинок, що неспіхом падали на місто. Снігопад, що методично перефарбовував місто в білий весь ранок, вже затих. На вулиці було спокійно, тільки мороз кусав за щоки, якщо не сховати їх в декілька витків шарфу. Чим і промишляла більшість перехожих, що трапились Михайлові.

    Він простягнув руку і спіймав сніжнику на середину долоні. Кажуть, потоки Наві впливали навіть на їх будову. Тож кожна сніжинка була такою собі схемою того, що наробили тут відьми навкруги. Колись вони ховались в самій крайній хаті, часом навіть по той берег річки. Тепер – бач – жили в самісінькому центрі міста.

    Михайло спостерігав за людьми. І за тими, хто людьми не був.

    Знахар не збрехав. Їх було багато. Занадто багато.

    Не повинні створіння Наві швендяти вулицями міста, кутаючись в теплий одяг. Зима не їх час, не їх місце... Але ось вони. Чекають зеленого світла світлофора на переході, кидаються сніжками на площі, гріються в кав’ярні навпроти Покровської церкви.

    Люди не здатні відрізнити їх від своїх співродичів. Не можуть побачити роги і хвіст у того, кого тримають за руку. Михайло провів поглядом пару. Саме тому і стрибали в давнину через купальське багаття. Щоб священний вогонь зірвав покрови, показав справжнє обличчя... Хто тепер оберігає цих нещасних дітей? Сліпих і глухих, як кошенята. Хто вкаже їм на страшного ворога під самим боком, коли вони самі викололи собі очі? Відмовились від ритуалів, від вірувань, що зберігали саме їх існування стільки сотень років.

    Михайло спинився біля площі. Колесо огляду сяяло вогнями, що сліпили очі навіть при світлі дня. Занадто сірим і мертвим було небо. І все навколо. Як би сильно не намагались люди відігнати це відчуття безнадії. В десятках дерев’яних будиночків продавали їжу, звідкілясь лунала музика... в одній з розкладок мавка наливала глінтвейн з великих каструль, з яких валив пар. Вариво пахло неймовірно, приваблювало, тягнуло до себе...

    Не приймай нічого з рук мавки. Як не хочеш згубити душу.

    Хлопець біля прилавка засміявся, кидаючи комплімент – явно не перший – в бік істоти по той бік. Вона весело всміхнулась і, передавши йому картонний стакан, подихала на долоні і потерла їх одна об одну. Мавки мерзли не менше, ніж люди. Колись вони були небезпечні лише в літню пору – від ночі Купала до перших морозів. І не сміли заходили в міста.

    Тепер...

    Що ж зі світом сталось?

    Не так просто привів шлях Михайла до столиці.

    Він гуляв містом весь день. Ближче до вечора чоловік зайшов до кав’ярні за чашкою міцного чаю. Або того, що тут називали чаєм. Патлатий біс за стійкою прийняв у нього замовлення і порадив зняти верхній одяг. Михайло окинув поглядом приміщення. Він бачив мавок тут і там весь день, від них рябило в очах і свербіло в носі. Проте в тісному приміщені кав’ярні не знайшлось жодної. Тільки вовкулака з ноутбуком в кутку.

    Михайло стягнув з плечей жилет і повісив на крючок біля дверей.

    Його думки відбивалися на обличчі. Додавали років, навіть волосся здавалось білішим. Похмурий дід, що сидів за столиком дешевої кав’ярні та пив відразливо-хімічний чай, що з якоїсь невідомої причини продавався під назвою «натурального».

    Колись вони затягували нещасних в безодню. Плутали стежки, заводили все глибше в ліси. Лоскотали. Знищували. Просто так, бо чуже життя для них – іграшка на одну ніч.

    Тепер їх пазурі впивались ще глибше.

    Старого Кия було не впізнати.

    Його місто захопив безлад.

    Хаос.

    Без просвіту і надії.

    Вовкулака, що сиділа в кутку, зібрала речі. Сховала ноутбук назад в рюкзак і пішла собі. Вона пройшла зовсім близько, навіть зачепила чоловіка плечем. Але він навіть не підняв голови. Його думки були занадто далеко, в тих роках, що давно пройшли. Коли світ був простішим. До того, як щось в ньому зламалось, перетворивши прекрасний збалансований витвір мистецтва на купу друзків, що кожен тепер збирав, як хотів, тулячи шматки один до одного. Так будували Вавилонську Вежу. Але ніколи не стоятиме те, де не збережено первинний порядок.

    Михайло похитав головою. І зітхнув. Він все ж таки зробив ще одну спробу допити чай, але в результаті так і залишив на столі напівпорожню чашку.

    Коли він потягнувся до крючка біля входу його жилета на місці не виявилось.

    ***

    Багаття розгоратись не поспішало. Вогонь шипів і плювався, явно не схвалюючи місце, де його вперто намагались розвести. Але обирати не приходилось – не так багато місць в Києві було поза радарами відьом та зграї, і при цьому залишалось достатньо безпечними. Вивчена на пам’ять карта подібних місцин була обов’язковим мінімум для роду діяльності знахаря. А от базові навички виживання на дикій природі – ні. З багаттям могли виникнути проблеми.

    Могли. Якби Кирило був сам.

    Берізка мовчала вже з пів години. Що було поганим знаком. Так само мовчки вона простягнула йому пляшку з розпалювачем. Навіщо жінці посеред міста в середині зими пляшка з розпалювачем знахар вирішив не уточнювати. Тим більше, що деякі здогадки були. Берізка була кур’єром. Вона тихо, швидко і без зайвих запитань перевозила фактично що завгодно з одного кінця України в інший. Не складно уявити собі ситуацію, в якій подібну посилочку необхідно було б швидко знищити. І ще простіше фантазія малювала картинку з вовкулакою, яка все спалює вщент. Дешево і сердито. І ефектно.

    Крига покрила Дніпро щільним шаром ще тижні тому. Морози тримались, тож ненадійна поверхня навіть не відчувалась такою. Вони спустились від набережної. Там, де, Кирило був абсолютно певен, спускатись було не можна. Але кризові ситуації вимагають відчайдушних рішень. Тонкий баланс між тим, щоб розпалене багаття прямо посеред замерзлого Дніпра помітив той, кому воно було призначене. І не побачили всі інші.

    Гра на удачу.

    З розпалювачем діло пішло веселіше – дрова принаймні почали горіти. І з часом все-таки розгорілись достатньо.

    Берізка похмуро дивилась кудись в бік. Кирило прослідкував за її поглядом. Берег було розписано графіті від краю до краю. Але було те, що знищували та відновлювали регулярно.

    «Кому дзвонити, коли вбиває поліція?».

    Вовкулака шумно видихнула, стягуючи з обличчя шарф. Жар від вогню тільки почав досягати тіла, проте дихати крізь пряжу вже було трохи складно.

    - Слухай, - подала голос вона, скоса кидаючи погляд на знахаря, - Я тебе, канеш, люблю, - продовжила Берізка, - Але то навіть для моєї сірої моралі – темнувато, - цього разу вона повернулась до нього обличчям, невдоволено хмурячи брови, - Ми вкрали у діда шубу, - ніби на підтвердження своїх слів, вона навіть підняла чорний пухнатий жилет, що весь цей час тримала в руках.

    Кирило зітхнув.

    - Це не шуба.

    Берізка підняла жилет вище і настільки виразно зобразила погляд «як баран на нові ворота», що знахарю довелось зробити паузу на те, щоб відсміятись, перш ніж відповідати.

    - Це чуга.

    - Чу-шо?

    - Чуга, - механічно повторив Кирило, розуміючи, наскільки це було беззмістовно. Він знову повернувся до багаття, підібрав з землі довгу деревину, щоб поворушити палаючі дрова, - Їх мольфари раніше клепали. Цій штуковині з сотню років, навєрно, - в погляді «барана» з’явились деякі іскорки поваги до поважного віку «воріт». Або, можливо, тільки до того, як добре вони збереглись. Кирило продовжив, - Чуга не дає мавкам його відчути.

    - «Його»? – Берізка перевела напружений погляд на Кирила. Знахар з усіх сил удавав, що він не відчуває цього погляду. Він був занадто важким.

    - Чугайстера.

    Берізка розкрила пальці різко, ніби раптом виявила у власних руках отруйну гадюку. Чуга впала в сніг. Але під настільки виразним поглядом вовкулаки – могла б і сама засоромитись і згоріти до бісової матері.

    - Позвать вовків?

    Кирило тільки мотнув головою.

    - Вони йому нічьо не зроблять.

    Ніхто йому нічого не зробить. Не посеред зими.

    Не Чугайстеру.

    Не істоті, що сотні років шанувалась людьми, майже як божество. Не велету, якому за легендою було надано лише одно завдання на цьому світі – його очищення, захист людства від лихих духів. Від створінь Наві, що ховались в глибині лісів і на дні річок. В першу чергу – мавок, майже ефемерних лісових духів, що їм людське життя було просто забавкою. Тих, що колись приносили біду.

    А тепер могли принести тобі каву в найближчій кав’ярні. Продати машину. Полагодити годинника і видати кредит.

    Тож де тепер в цьому рівнянні добро?..

    Кирило підвів погляд від полум’я на жінку поруч. І ледь помітно всміхнувся.

    - То ти мені тіки-шо освідчилась?

    Берізка фиркнула.

    - А то ти, блін, не в курсі, - буркнула вона, складаючи руки на грудях. І заразом ще й підбираючись ближче до вогнища.

    -В курсі, - погодився Кирило, - але добре іноді почути.

    Берізка перевела на нього погляд. Якусь довгу мить вона дивилась в його очі, невідривно, ніби зазирала в душу. Є щось таке в вовчих очах, що пробирає наскрізь, забирається під шкіру...

    А потім вовкулака виразно зобразила, що її зараз буквально знудить від таких «соплів-в-сахарі».

    Кирило засміявся.

    - То нафіга вогонь?

    - Чугу спалити.

    У вовкулаки – буквально – загорілись очі. Берізка підхопила зі снігу чугу і занесла її над багаттям. На обличчі світилось майже дитяче нетерпіння, коли вона повернулась до Кирила. Таке невиказане – «Можна? Можна ж? Правда можна?». Знахар всміхнувся.

    - Спочатку тре...

    Але його перебили.

    - Не дуже ввічливо щось красти у гостя, - голос пролунав з-за спини. Берізка різко повернулась і загарчала, навіть не намагаючись приховати звірячу реакцію. Чугайстер коротко глянув на неї, але навряд розцінив, як варту уваги.

    - Вбивати тих, до кого прийшов в гості, - теж, - проговорив Кирило, повертаючись. Михайло тільки всміхнувся у відповідь.

    - Не рівняй траву до живих істот, - повільно проговорив чоловік, - Не дозволяй їм збити себе з пантелику, хлопче. Вони вчились цьому століттями, - він говорив спокійно, вивірено, як викладач на семінарі в університеті, - відточували майстерність. Вони знають, як гратися твоєю свідомістю, як залізти тобі у мозок, – він скоса глянув на вовчицю і тихо хмикнув, - але, рівно як псина, що ходить на двох ногах, ніколи не буде людиною...

    Берізка ледь помітно смикнула верхньою губою, стримуючи вишкір. І лише останньої миті перетворила його на криву посмішку.

    - Гав.

    - Так і та трава, - ніби не помічаючи, продовжив Михайло, - не є живою. Це обман. Вони прикидаються найдорожчими, найближчими. Тими, проти кого ти не встоїш, - він замовк на якусь мить. Повільно вдихнув і ласкаво усміхнувся Кирилові, - Вона може бути скільки завгодно схожою. Але то не твоя сестра.

    Кирило повільно втягнув носом повітря. Він знав, чим завершиться промова Чугайстера ще до того, як він почав говорити. Але тривога, що зависла в повітрі, все одно при падінні відізвалась майже фізичним болем.

    Берізка фиркнула. І заговорила голосно, знаючи, що її знову спробують проігнорувати.

    - Та канеш це не вона, - погодилась вовкулака. Правда, як це часто бувало в її виконанні – тільки на половину, - Це її душа, - продовжила говорити вона, - Перероджена. Двічі.

    Кирило ледь помітно всміхнувся.

    Колись вона була людиною. Його маленькою сестрою. Яку він не зміг врятувати, не встиг. Не вистачило навіть всієї бази його знань, всіх знахарських вмінь.

    Потім вона була блукаючим вогником, невинною загубленою душею. Потерчам, яке він так і не спромігся спіймати.

    І, нарешті, вона стала мавкою. Не живою.

    Але і не мертвою.

    Михайло не зводив очей зі знахаря.

    - Ти сумніваєшся, - тихо проговорив чоловік, - це добре. Хоч трохи клепки у тебе в голові залишилось, не все ця псина винесла, - він знову кинув погляд на вовкулаку. Якусь мить Берізка дивилась на нього, ніби вирішувала, яку саме реакцію видати у відповідь. Спектр варіантів був широкий. Він виключав, щоправда, фізичний контакт, тому відкусити Чугайстеру вухо було поза вибіркою. Вовкулака показала зуби до самих ясен, додаючи акомпанемент з вібрації десь в глибині горла, що поступово переходила в гарчання.

    - Берізко, - тихенько позвав Кирило, знаючи, що вона все одно почує.

    - Не переживай, - вона говорила в повний голос. Навіть радше – гарчала, - Він застарий навіть для собачого корма, - якимось дивом вовкулака примудрилась в’їдливо всміхнутись, не прибираючи з обличчя звірячого вишкіру. Мультифункціональність наше все.

    Кирило усміхнувся. Вовчиця глянула на нього скоса, зустрілась з ним поглядом. І повільно сховала зуби, облизнулась.

    - Що?

    - Дай чугу.

    Берізка сунула в руки знахаря одежину, яку все ще тримала в руках. І відступила на крок, сховала долоні в кишені, ніби не знала, куди їх тепер подіти.

    - Йдіть з міста, - спокійно проговорив Кирило. Його співрозмовник тільки посміхнувся. І похитав головою, ніби він мав справу з нерозумною дитиною.

    - Ти не можеш мене прогнати.

    - Не можу, - погодився Кирило, - Я просто прошу, - продовжив він. Чоловік додав посмішку для деякого відтінку своїх слів, проте щирою її не можна було назвати, - Не зловживати гостинністю.

    В очах Михайла промайнуло німе питання. Вовкулака тихенько хмикнула.

    - Повертайтесь на Купала, Михайло, - рівно продовжив знахар.

    Чугайстер засміявся.

    - Коли ніхто не спатиме. Коли вони будуть в повній силі, - відізвався він, - і матимуть Лісовика та Лісову Матір, щоб вступитись за них, - він хмикнув.

    - Це чесно.

    Чугайстер мовчав досить довго, з посмішкою розглядаючи Кирила, ніби вперше побачив. Нарешті він простягнув до Кирила руку.

    - У мене є час, знахарю, - промовив він. У вічної істоти його було скільки завгодно. Світ не закінчиться за декілька місяців, він вижив всі ці тисячоліття... проіснує ще трохи. Ніколи не пізно виправляти помилки, - я дам трохи й вам.

    Кирило кивнув, передаючи чугу в руки Михайла.

    - Дякую.

    Він буквально відчував, як сильно це все не подобається Берізці, поки вони проводжали Чугайстера поглядами. Але вона мовчала. Тому що сам знахар не міг відділити, що з того, що він відчував, було його власним внутрішнім протестом. А що – не виказаною злістю його партнерки.

    Знайомий бадьорий голос пронісся над замерзлим Дніпром і розбився об перекладини мосту.

    - Кирюха! Береза!!

    - Не кажи їй, - коротко видихнув Кирило. Краєм ока він помітив, як вовкулака кивнула. Вона затрималась всього на якусь долю секунди. Вона була необхідна, щоб покласти руку на плече знахаря і злегка стиснути пальцями його куртку.

    «Прорвемось».

    - Ірка!! – весело відізвалась вовкулака, повертаючись до мавки, що поспішала по слизькій поверхні криги, - А зроби так, щоб нас мєнти не загребли, а? – з порога заявила Берізка. Іра невдоволено фиркнула.

    - Я вам тільки для того і треба? – запитала вона. Легкі чари, що приховають присутність трьох осіб і вогнища на замерзлій поверхні Дніпра, мавка могла сплести, навіть не задумуючись.

    - Да, - відізвалась Берізка. – А для чого ще?

    Ірина мовчки підняла коробку з декількома пляшками пива. Вовкулака оцінила її поглядом і кивнула.

    - Достойний аргумент.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.