Мій батечко, Бартоломей і я

Наступного дня я далі трохи набрехала Маринці. Сказала, що вранці постукала до Пилипчуків, а мені знову не відкрили, і попросила, щоб її Володька прийшов і вийняв мені замок із вхідних дверей, бо він був столяром, мав купу інструментів і свою майстерню. До сусідської хати я навіть не наближалася. А звідти віяло холодом. Постійно думала про мертвого Івана на підлозі, зиркала в той бік при найменшій нагоді, придивлялася, чи там рух не почався. Я і спати тієї ночі не змогла, шкірою відчувала дім Пилипчуків, у тому напрямку вставало дибки волосся на моєму тілі. Маринка жила на сусідній вулиці, хвилини чотири ходу від нас. Може, якби трохи далі, то мене б не так нагрібало.

Вночі у подруги я так і не заснула, зустріла світанок, скручена в клубочок на дивані. А що були найкоротші ночі, то змусила себе провалятися з годинки дві, бо ніхто ще не вставав. Курва, а як же я вдома маю спати? Подумала, що хай би то мені привиділося і я би зараз просто побачила, як Іван вивалюється на свій поріг в майці та сємєйках і закурює. Бо його поріг і виходив на мою хату, знаю добре цю картину, зазвичай біля-обідню, бо цей хлопака ніколи не вирізнявся раннім вставанням.

Цілий день я придумувала собі привід вирватися з дому. Бігала за новим замком, за продуктами, бо навіть не мала, з чого благенький суп наварити, потім пішла ще в той дальній магазин, докупила дуже потрібного барахла. Повернулася, запарила чай до шоколадки, а то був тільки полудень. Зітхнула. Потім почала істерично прибирати хату, яка вже трохи застоялася, відколи маму поховали в січні. Повідкривала навстіж усі вікна, окрім тих, що виходили на Пилипчуків, винесла три пакети сміття і старого шмаття, все вимила, навіть меблі трохи попересувала, замочила прання у ванній, бо пралки мама не нажила, казала, що не треба їй одній ціла машинерія, і що її нема до чого підключити. Останнє було болючою правдою, бо каналізація у нас так ніколи і не запрацювала, хоч мама і чаклувала біля неї.

Я перейшла на подвір’я, заходилася рубати бур’яни сапою, щоб можна було бодай просунутися стежкою до хвіртки. А хащі в нас завжди буяли знатно, з провулку хату майже не було видно. Намітила собі, де треба перекопати, не знайшла лопати в сараю, і цю справу довелося відкласти. Шкребла березовою мітлою доріжки в саду, коли почула, як ляснула хвіртка Пилипчуків. Все у мене всередині похололо. Зараза, а тільки-но вспокоїлася!

Чоловік у темно-синій уніформі з сумкою через плече йшов стежкою до їхнього порогу. Потім стукав кулаком у двері, бо жодного дзвінка вони ніколи не мали. А потім смикнув за незамкнену клямку й увійшов досередини. Я, схована за кущем бузку, сперлася плечем об нештукатурену стіну своєї успадкованої хати і не відривала погляду від сусідських дверей. Серце гупало так, що аж боляче було.

Чоловік вискочив, як ошпарений, збілів на обличчі та почав гарячково тицяти в екран свого смартфону. Потім кричав щось у нього про тіло і про поліцію, і хай хтось негайно приїде.

Приїхали не негайно, а десь через три четверті години. Я думала, що помру доти. Щойно чоловік докричав у телефон, я заскочила до хати і закрила двері, в яких ще не був вмонтований новий замок, просто гримнула ними, а вони відкрилися назад. Та я вже була у вітальні, сиділа в хаті, борючись із зомлінням, на автопілоті зробила собі чаю і накрапала останні краплі валер’янки з пляшечки, малувато їх було, та шукати пігулки по сумках не мала сили. Про чай забула, випила холодний, коли змучилась чекати на поліцію. Досьорбала, і вони приїхали. А трохи пізніше – швидка.

Мала останній напад паніки і бажання втекти до Маринки. А потім здалася. Чи то валер’янка задіяла? Дивилася крізь тюлі на “Пилипчукових” вікнах, як чоловіки у формі та навіть одна пані ходили сусідським подвір’ям, як стояли і собі розмовляли неспішно, як медики прийшли і пішли чекати на щось біля каретки. Не було жодної біганини, сирен, розслідувань чи обнесення попереджувальною стрічкою хати, як я собі з переляку увляла.

Почула я крики, але не бачила, хто верещав поза хвірткою Пилипчуків, бо закривав кущ жасмину. Голос був ніби жіночий, бо чоловіки ж так не пищать. До пані зійшлися кількоро поліціянтів. Щось до неї говорили тихо і спокійно, я б сказала, професійно. А та волала і проривалася увійти на подвір’я. Доки до неї не вийшла та єдина пані в поліцейській формі і добряче не гаркнула. Потім ця за тином замовкла, і через кілька хвилин її впустили на подвір’я. Може, свідок був треба? Я впізнала тьотю Ліду, старувату вдову, що жила трохи далі, в кінці нашого провулку. Ніколи я її не любила, бо як ми були малі й гасали всюди, вона постійно норовила забрати нас додому і нагодувати огидною юшкою. А найгірші були її прісні макарони, посипані скрипучим цукром. Я часом їла, бо було соромно відмовити. Потім вона ще мамі виказувала, що дитину треба годувати добре, салом, а не травою! Сало мене найбільше обурювало, бо било по дитячим травмам, що я надто худа, а худа – бо бідна. Травою тьотя Ліда називала мамчині салати, бо та мала необачність якось сказати їй про користь додавання в них кропиви і подорожника.

Розтріпана тьотя Ліда таки прорвалася дохати і таки підняла повторно свої пискляві завивання, коли вийшла звідти, хоча в дещо іншій тональності. Я не зрозуміла, чого вона стала тицяти в бік мого дому. Поліціянти слабко реагували на неї і швидко витурили з подвір’я. Як на мене, то не варто було пускати істеричку на місце злочину. Чи самогубства. Чи нещасного випадку.

Навіть не помітила, як один із поліціянтів прийшов до мене. Відкашлявся на порозі у мої незачинені двері, повідомив, що то поліція і зайшов собі. Я стала, як соляний стовп, у дверях кухні, а той в коридорі, зі спини залитий сліпучим підвечірнім світлом вулиці.

Хоч убийте, не згадаю його імені та рангу і що докладно він мені казав. Пам’ятаю, що питався, коли я востаннє бачила Івана Пилипчука. Сказала, що 8 років тому. Скептично глянув на мене і щось записав у потріпаний блокнотик. Пам’ятаю, як тремтячими руками шукала в сумці всі свої квитки із подорожі додому, а чи знайшла і показувала – то вже пішло повз мою свідомість. Це вже потім я вирішила, що таки знайшла і він таки їх побачив та пішов, тому не потягнув мене у відділок. Хоча я не маю поняття про їхні процедури, може, ще потягне.

Я згадувала задом-наперед ту розмову. Згадала, як казала слідчому, що батько тут давно не живе, а сидить на хуторі біля Горобця. А потім пригдала, що поліціянт обмовився про тьотю Ліду – вона наполягала, що мій батько має знати все, бо дружить з батьком Івана, і що поліція має сюди завітати. Курва стара. Перед тим вона випитувала, що сталося, і навіть ніби сама вгадала, що з Іваном біда. І не відстала, поки не побачила на власні очі. А я ще подумала, чого то люди при виконанні такі добрі? Каша в мене в голові була феєрична.

Ще говорили про листоношу, який викликав поліцію. А що про нього – то вже навіть не хотіла згадувати, втомилася.

Поки ми так балакали зі слідчим, чи з сержантом, чи хто він там був, то каретка швидкої поволі від’їхала, колишучись на вибоїнах нашого провулку. Я не побачила моменту виносу тіла, від того сумнівалася, чи вони його там не зоставили, бува. Потім і поліція поїхала. І сонце сіло. Ніби вони всі домовилися, щоб піти разом.

По заходу сонця вдома я змогла просидіти хвилин двадцять, поки геть не стемніло. Потім написала Маринці та вискочила з хати і з провулку, і з подвір’я, і з Барáнівки б залюбки вискочила, але о тій пізній порі не було такої опції.

***

Зустрілися всі в барі у Куцанихи: залишки старої тусовки, але навіть тепер це вийшло на дев’ять чоловік, які позалишали родини вдома, з місця зібралися і скочили привітатися зі мною, блудною вівцею. Мене були страшно раді бачити, хтось дивувався несподіванці, а хтось штурхав ліктем Маринку, бо вже встигла розповісти, що я в неї ночувала. Ми пили якесь просте вино, ближче до півночі – пиво. Дивно було, що майже всі засиділися допізна, а потім зрозуміла, що то була п’ятниця – самим Богом призначений день для пізніх засідань.

Все йшло добре, аж Валєрчик рубанув:

– А ти бачила, як виносили трупа?

Мені вже трохи їхало перед очима, і візуальний образ Валєрчика зібрався не одразу, а зате слова його поцілили гострим списом просто в серце.

– Якого? – на автоматі відказала.

– Ну та ж Ванó оце в морг привезли. Він же твій сусід. Мала б бачити.

Курва, де ти взявся такий мудрий! А інші вже підхопили тему, і понеслося. Я вийшла до дамської кімнати. Чи то якась зараза в Баранівці, що всі замки у всих дверях не працювали? Присіла над потертим унітазом і тримала двері за цвяшок, який залишився від защіпки. Зла була і хотіла, щоб ті всі розумники зникли. А одночасно не хотіла бути сама.

– А то Климчук з нею у Кракові зустрівся був. Каже, що вся така принцеса, норм їй там, не буде вона сюди їхать. Хватило вже похорон, хай сидить! – то Валєрчик продовжував про Пилипчуків. Власне, про Наталку говорив.

Я вийшла ще раз, уже надвір, бо в туалеті мені не сподобалося. Надворі моросив дощик, стало досить прохолодно. Не той був червень, який має бути, якийсь непривітний – то душив, то холодив. Тільки трава буяла від тих нічних дощів і обідньої спеки.

Хтось на мої плечі накинув щось важке і тепле. То була шкірянка Валєрчика. Він навіть, як дуже гаряче було, її носив, досі трохи панкував.

– А я казав, корисна річ, – мовив понад моїм вухом і хитнувся, сперся на мене і закурив. Дійсно казав, раніше часто виправдовувався за свою косуху, – Хочеш додому вже?

Я не хотіла. Повернулися, щоб іще трохи посидіти і взяти ще по одному пиву, а наші всі десь ділися. Так і просиділи двоє ще не знати скільки, балакали і дивилися, як танцюють п’яненькі молодики і дівчата, мені зовсім невідомі. Раніше ми так танцювали.

Валєрчик більше не згадував про Івана. Не знаю, чи йому дійшло, чи просто забув. Розповідав про своє довге і марудне розлучення і про перемоги на ниві бізнесу в Києві. Чомусь добре запам’ятала, що він останньо торгував сухим молоком і дитячими сумішами. Смішно то було і не чіплялося до мого старого друга, ростом з хорошого баскетболіста, який ніколи не вівся на пропозиції фізкультурника піти в команду, бо бач, вільний дух, металюга і все таке.

Цілувалися під моєю хвірткою, як колись. Як дуже-дуже давно, ще до того, як я зустрічалася з його братом рівно два місяці. Потім ржали, як діти, і штовхалися. Він наспівав:

“I'm so happy `cause today I found my friends”

Вийшло мило, із правильним прихрипом, як у Кобейна. Я засміялася. Він театрально розкланявся і мало не звалився, заплів ногами, але встояв і продовжив з іншого куплета:

“And I'm not sad

And just maybe I'm to blame for all I've hurt

But I'm not sure”

Допомагав собі відбиванням ритму обома руками в повітрі. Бракувало йому його старої барабанної установки. Чи бодай самих паличок.

“I'm so excited, I can't wait to meet you there

And I don't care”

Шкірянка його набрала води і тиснула мені на плечі, дощ далі сіяв, і я вже мала геть мокрі коси, а від Валєчика лиш маячила світла розкудлана чуприна і білий принт на майці, вгадувалася пляма обличчя. Він захрипів:

“I'm so horny, that's okay

My will is good”

Я розреготалася, бо раптом виявила, що розумію слова, і це геть не те, що я собі уявляла колись, тоді, як Валєчик завивав нам усім у парку під Вітькову гітару і вистукував ритм долонями на лавці. Геть не те. А Валєрчик, як виявилося, мав гарну американську вимову.

Заснула я чи то від утоми, чи то вколисала Валєрчиковою Нірваною, яка грала у вухах, коли залишила його за ворітьми і йшла сама через садок, мацаючи стежку ліхтариком від телефона, а потім по темним кімнатам. Світло не вмикала. Тільки пробралася до спальні, скинула одяг на підлогу і скрутилася під ковдрою.