Лист, знайдений у нагрудній кишені польової форми

« Привіт.

Минулого разу я писав тобі що відчуваю, коли чую твій голос, коли ти говориш, чи гукаєш, чи шепочеш, чи вуркочеш до мене.

Сьогодні хочу написати тобі про те, що бачу, коли дивлюся в твої очі.

Зранку, коли сонце лише встає, вони в тебе блакитні. І я бачу море. І бачу високі хвилі. Вони виникають в середині океану, там де ніхто цього не бачить. Ніхто ніколи не дізнається таємниці народження хвиль. Непоспіхом перетинаючи простір – тисячу кілометрів за тисячею, вони повільно ростуть і набираються сили, ніби діти. На їх верхівках стиглими гронами виростають білі пінні гребені, як плавці на спинах змужнілих тунців, а у хмарах розпорошеної солоної вологи грають веселки. З їх схилів весело ковзають дельфіни. Коли настає вечір, люди, що після денної спеки виходять на палуби туристичних лайнерів, дивляться на хвилі на обрії і зрідка на мить зачудовано помічають яскраво зелений промінь, що ним море вітається із космосом. Вночі хвилі спалахують зеленуватим флуоресцентним світлом потривоженого бурлінням планктону. А медузи сяють в їх товщі, ніби дорогоцінні самоцвіти.

Ще я бачу відображення березового гаю в озері біля твого дому. Вітер грається із довгими зеленими лозами березок і вони зітхають, ніяковіючи від його загравань. І схвильовано перешіптуються, хитаючи золотими сережками, як юні подружки, що поки що не знають як поводитись із чоловіками. А тоді маленька пташка стрімко пролітаючи, ледь торкається поверхні прозорої води, розбігаються кола і відображення гаю розбивається на калейдоскопи кольорових плям, які ніколи не встигнути увічнити жодному наймайстернішому художнику.

Ще я бачу дорогу, що відділяє мій дім від твого. Довга дорога, але жодної дороги я ніколи не долав так легко і радісно, щодня поспішаючи до тебе. І жодною так сумно не крокувалося щоночі, коли я повертався назад один. До тебе ця дорога – коротка. До мене – в сто разів довша.

Вдень твої очі сірі. І я бачу гори, вкриті кригою й снігом вершини. Прохолодне повітря тут насичене вологою і озоном. Чистішого немає ніде в світі. Ці вершини удавано спокійні, статичні, та небо над ними міняється щомиті, штиль і яскраве сонце раптово змінює сніговий буран, а стрімкими схилами сходять лавини. В чорних хмарах, що оповили піки, крешуть срібні блискавиці, і горе подорожньому, що опиниться у цій безлюдній місцині в такі лихі години. Горе зайшлому, що образить ці гори, примусить пролитися гіркими сльозами злив ці хмари. І довіку не знайти спокою тому, хто відчуває провину перед твоїми горами. І тому немає спокою і мені, який був бажаним гостем, але все ж не завжди розумів, не завжди чув. І для якого твої шторми завжди були несподіваними. Лише коли ти далеко, і немає стежки, щоб повернутися до твоїх невимовно прекрасних вершин, я, дурний заброда, бачу свої помилки. І зарікаюся ніколи. Ніколи їх не повторювати. Але якби були люди янголами, мали б силу давати такі обіцянки. Я ж можу лише жагуче мріяти знову подивитися у твій океан, у твої гори. І у твій космос.

Бо вночі твої очі чорні. І в їх глибині – міріади зірок, нескінченні далекі галактики, час і простір, перед осягненням яких безсилий людський розум і людська уява. Все є в твоїх темних очах. Все що було і буде від початку часів до їх завершення. Є там і народження нових Всесвітів, що будуть колись після закінчення нашого. Є там ті дерева, під якими ми кохалися літніми ночами, і той берег, яким ми гуляли, втомлені й щасливі. І теплий вітер, що доносив звуки далекого фокстроту і ті дивні люди, що танцювали танго на набережній, і вузькі покручені вулички, що збігали до порту серед старих будинків і кам’яних побілених вапном парканів. І шум прибою ночами. І наші майбутні діти. І я.

А більше мене ніде немає. Я є лише в твоїх очах».

P.S.

Виявилося, що близьких родичів в полеглого героя не було, а ніхто з друзів і знайомих, яких вдалося відшукати, не міг сказати кому адресовано цього листа. Та й побратими ніколи не чули про жінку, якій він міг би писати. Залишається сподіватися, що вона і так знала все. Не могла не знати.