Що може бути страшніше за війну?

Що може бути страшніше за війну?

Коли Оленка була дитиною, розповіді про Другу світову війну були для неї страшною казкою.

Коли Оленка ходила до школи й кожного дев'ятого травня до них приходили ветерани, дівчинка співчувала їм, їх було шкода, але палкі побажання «мирного неба над головою» були далекими та незрозумілими.

Коли Оленка вивчала історію, все перетворилося у вивчення дат і сухих фактів.

Коли був двадцятий день народження Олени, хтось з гостей побажав їх серед всього іншого «мирного неба над головою». І тоді вперше по спині пробігли мурашки і вона відчула, що починає розуміти сенс цих слів: запах паленої гуми, крики, кров на снігу, звуки пострілів, бій церковних дзвонів… І коли здавалося, що от і все – перемога… Як в кращих традиціях фільму жахів – все тільки починалося. Але цей фільм не поставиш «на паузу», не вимкнеш. Часом реальність буває занадто жорстокою… 

Окопи, спека, холод, метал зброї, «землянки». І єдине бажання – встигнути, допомогти, врятувати. Захистити тих, хто захищає всіх. Феєрверки, які так любила Оленка-дитина, стали втіленням жаху дорослої Олени. Коли навіть перебуваючи вдома, думками ти живеш десь там, навіть уві сні ти живеш тим життям, ти намагаєшся встигнути, допомогти, врятувати…

Славко і Мирослав з дитинства мріяли бути лицарями. Вони обожнювали пригодницькі книги і фільм, де благородні лицарі захищають тих, хто того потребував, і дуже шкодували, що тепер немає де продемонструвати свою сміливість. Життя винесло свої корективи і їхні сім’ї роз’їхалися в різні кінці країни. Один вирішив стати вчителем, інший – юристом. Здавалося, що дитячій дружбі прийшов кінець. Але вони знову зустрілися – на барикадах, серед повсталих. Один прийшов сюди за покликом серця, інший – супроти волі батьків. А потім був фронт, передова… Славко пішов в перших лавах добровольцем. 

Мирослава не пустила сім’ї. Але він старався як міг допомогти: коли волонтером їздив, коли чергував ночами в «травматології», підпрацьовував санітаром. Пізніше Славко був змушений повертатися додому, але, здавалося, що дружба минула. А ось колись роздався дзвінок: «Мирослав? Це сестра Славка… Ми вже не знаємо, що робити…» І у Мирослава залишилося єдине бажання – встигнути, допомогти, врятувати. Повернути бажання жити людині, з якоюсь колись мріяли врятувати весь світ. Нічні жахіття, коли треба пояснити, що все добре і то лише сон. Феєрверки, від яких хлопець, навіть не прокидаючись, намагався сховатися, шукаючи рукою зброю. Часті відвідування госпіталів, щоб переконати, що він такий не один.

Вони зустрілися випадково, біля пам’ятника Захиснику. Їх оточували люди, яким було байдуже. Людей, які прийшли, «бо так треба», «бо керівництво змусило». Байдужі обличчя дорослих, знуджені діти, пафосні промови ведучих, рідкий сміх підлітків. І раптом – погляд людини, якій теж не байдуже.

То що може бути страшніше за війну? Страшніше за війну може бути лише війна, яка стала буденністю, сухі цифри статистики ранених і загиблих. Щоденне пекло тих, то ні на хвилину не забуваючи, захищає і оберігає. І жодної згадки від тих, чий спокій оберігається такою дорогою ціною.