Рушниця Городецького

Новела вийшла друком у збірці "Острів людей".

Хто вигадав екскурсії вранці, того варто пристрелити. Ще й у суботу, коли єдине бажання – вивалятися в ліжку, ніби кабан в пилу. Треба мати чималу силу волі, аби після п’яти днів роботи піднятися бадьоро та поїхати далеко – з лівобережної панельки до центру. Все заради того, щоб послухати, як екскурсоводка, прикрашена намистом з бурштину, розпинатиметься про Владислава Городецького. Про те, як жив цей архітектор сто років тому та споживав яєшню, принесену служницею, саме в цих стінах. Дбав про вуса за допомогою помади, купленої у французькій галантереї.

Це дуже важливо. Це дуже цікаво. Без цього Місяць упаде на Землю. Принаймні так вважає дружина, що підняла Андрія цієї суботи. Бо сама на екскурсію вона не поїде, а два квитки вже заброньовано. Схоже, що їй набридло просвічуватися самостійно або з подругами. Настав час «розплати» за всі ті роки, коли він манкірував подружнім культурним відпочинком. Один раз можна сходити, а Люда (так звуть ініціативну дружину) нарешті заспокоїться. Компроміс… Те половинчасте слово, що ніби короною має увінчати кожен шлюб, аби він не розвалився, подібно до ляльки з пап'є-маше під зливою.

Подружжя довго шукало паркування в центрі, та, врешті-решт, знайшло його. Для вихідного дня, коли пів Києва чомусь поїхало до центру, це здавалося досягненням. Як і те, що ця статечна пара не запізнилася, попри родинну непунктуальність. Але будемо дуже-дуже відверті: хіба можна запізнитися на зустріч до будинку з химерами? Це блюзнірство, до якого будь-хто поважний не опуститься. Тим більше, родина Левчуків, про котрих ви читаєте вже добрячих кілька хвилин.

Андрій упізнав Дім з химерами, цього сіруватого гіганта, що гніздився на пагорбі вже століття. Повз нього рідко проходив, однак потрапити всередину, – то було вперше. Наче прокрастися до таємної кімнати, де приховане те, що для тебе може й не цінне, а хтось інший за це й душу віддасть. Як, наприклад, ота екскурсоводка, що зустріла їхню групу з таким захватом, ніби ось-ось відкриє для всіх цих людей, знуджених розвагами мегаполісу, скриню зі скарбами. Забирайте коштовності, бо їй не шкода. Щедра екскурсоводка, як мати-качка, що водить «каченят» поверхами. То, мабуть, професійне. Цього не позбудешся, навіть якщо витончено сьорбнеш оцту з келиха та присягнешся скандинавським богам, що більше не захопишся. Та екскурсоводка не збиралася вдаватися до крайніх мір, аби показати відданість справі. Голос жінки дзеленчав на сходах, у кімнатах та підіймався далі, губився десь у високих стелях. Вона вміла привертати до себе увагу, залишаючи трішечки для Дому з химерами.

Андрій виявився тим, на кого чари авторитетної екскурсоводки не дуже діяли. Він йшов за групою, трохи нудився, але й тут доклав зусиль, аби його міцний аналітичний розум знайшов собі заняття. Чоловік розмірковував про долю та її заковирливі перипетії. На прикладі того самого архітектора Городецького, про котрого цвірінькала екскурсоводка. «Еге ж, непогано пожив чолов’яга, дуже непогано...» – крутилася заздрісна думка в голові. «Качка» наче прочитала цю думку та сумно доповіла, що архітектор поневірявся в еміграції та ніщо у світі не змогло замінити йому рідного Києва та Дому з химерами – проєкта, в який гоноровий Городецький вклав душу та чимало грошей.

Однак ця інформація не замирила Андрія з успіхами польського шляхтича, що так мітко відмітився на мапі Києва. Зараз сторонні жінки ходять по його палацу й нахвалюють те, що він набудував. Особливо Люді, дружині Андрія, сподобалася кімната, оздоблена кольоровими барельєфами. Хтось жартома сказав, що це нагадує київський торт. Все в тему, все продумав той Городецький. Навіть оздоблення в стилі торта, що з’явиться значно пізніше. «Новодєл», – шепнув Андрій дружині, аби та не намріяла, що її смаки тотожні з вподобаннями архітектора.

У контексті цього таємного змагання, до вух Андрія долетіла фраза: «Владислав Городецький обожнював полювання. Він був завзятим мисливцем, тому цей будинок прикрашали численні трофеї». Ці слова, котрі пропустила повз вуха більшість відвідувачів, закарбувалися в пам’яті одного з них. Здогадайтеся, якого. «Оце вже цікаво…» – Андрій окинув оком стіни та стелі. Перед очима ніби мерехкотіли міріади лосиних, ведмежих, оленячих та кабанячих «бюстів». Шкури, коштовні шкури, за які він ладен був віддати десятину своєю душі. Або ж, гаразд, четвертину, хай так. Чого його економити, коли є пристрасть, що язик не повернеться назвати хобі. Це стиль життя, суто чоловічий стиль. Згідно з заповітом предків, чиї ДНК були міцні, як сталь. Андрій закляк на місці, ніби спіймав найсильніший тригер у своєму житті. Це ж треба так! І в якому місці… Не на полюванні, не біля шкури впольованого ведмедя (якої в житті Андрія, звісно, не було).

Він любив полювання та присвятив йому чимало годин. Не стільки, звичайно, скільки той зманіжений пан Городецький, але в колі таких же сучасних мисливців, задовбаних офісом, Андрій мав гарну репутацію. Не діамантово-блискучу, та непогану: і як працівник, і як чоловік, що при кожній ліпшій нагоді поспішає до лісу на полювання. Цього було достатньо для того, щоб його поважали, та сейф зі зброєю ефектно прикрашав коридор у тій квартирі, де мешкав майже щасливий Андрій Левчук з дружиною Людою. Він обожнював той сейф: за натяк на пригоди й азарт, за втечу та агонію, без яких його життя було порожнім.

Все це дозволяло 36-річному Андрію почуватися живим, активним та архаїчно-маскулінним. Добувачем, що в офісі з папірцями носиться, але не тільки, бо має за спиною міцний мисливський бекґраунд. Бо там, на природі, він вирішує, кому жити, а кому помирати, а не просто бігає за керівником, аби той поставив потрібний підпис. Відповідальність… На полюванні відповідає сам за себе. Наодинці з природою, убезпечений від її примх зброєю. Може той пан Городецький мав схожі почуття, універсально-чоловічі? Ця думка здалася Андрію авангардною. Наче ніхто з майже восьми мільярдів людей на Землі про це не подумав, а він виявився першим. «Хочу кабана… Якби вполювати. Жодного разу у мене такого не було… Зайці та куріпки. Хіба то здобич?» – розмріявся та водночас засмутився Андрій. Наступною думкою було дещо суто фантастичне – опинитися з Городецьким на полюванні. Хтозна, хто був би вправнішим – він чи той пан.

Поки Андрій стояв на місці та мріяв, екскурсія зі срібноголосою екскурсоводкою рушила далі. В кімнаті запанувала тиша і замріяний Андрій хотів теж вийти з кімнати, та щось йому завадило. Точніше хтось. У дверях з’явився чоловік у капелюсі, елегантність якого свідчила про один факт: ця людина точно не з 21 століття. Такий одяг вийшов з рук кравця, а не був придбаний у великому ТЦ на розпродажу. Ідеально підігнаний під чоловіка. А капелюх? Хіба такі зараз носять? Ретроградство та декадентство разом узяті.

Останнє слово навіть не встигло народитися в голові Андрія та навряд чи б народилося, бо стояв він з розкритим ротом, ошелешений. Раптово усвідомив, що поява незнайомця – то не маскарад, а серйозна справа. Та яка саме – пояснити він не міг. Залишилося чекати, доки поки пан із капелюхом, краваткою і ще одним дивним атрибутом – тростиною наблизиться достатньо близько, аби ще перелякати Андрія, який завжди вважав себе сміливим. Принаймні бійки на вулиці його не лякали й часом він до них приєднувався. Інша справа – дивак у капелюху, який поводив себе напрочуд самовпевнено.

Андрій не встиг оговтатися, як цей чоловік опинився прямо перед ним. Кроки незнайомця видалися швидкими та непомітними, як у дивній прокрутці, коли час прискорюється і ти вже нічого не можеш зробити. Навіть якщо спробуєш змінити ситуацію, то все одно зустрінеш цю аномальну істоту. Попри надприродну швидкість, балакучістю чоловік не вирізнявся, а зойк Андрія «Ти хто такий?» він просто змовчав. Андрій лише помітив посмішку та щетину, яка натякала на те, що дивак сьогодні не голився. Варто було знову розкрити рота, аби промовити слово, як дивак підніс пальця до вуст і нашого екскурсанта осяяло: краще помовчати. Щось холодне торкнулося руки Андрія, і з переляку він смикнувся. Як виявилося, то чоловік у капелюсі простягнув Андрію мисливську рушницю. Не взяти цей презент було би злочином проти себе, тож він залюбки це зробив. Коли тобі дають рушницю, то не лише з натяком, щоб ти застрелився. Є й інший, позитивний намір, що ніби закріплює мовчазну дружбу між тобою та містером Х, який поділяє ту пристрасть, що й ти. Бо він теж полює.

Це Андрій усвідомив відразу, щойно рушниця потрапила до його рук.

Також він допетрав дещо інше – незнайомець дивовижним чином нагадував Владислава Городецького. Саме ту його фотографію, яку показала екскурсоводка на початку дискусії. Сиві скроні, пильний погляд, капелюх. Ті атрибути, що вирізняли архітектора з минулого серед наших сучасників, що зрадили капелюхи та накрохмалені сорочки. Після цього відкриття року фанфари не зазвучали у вухах Андрія, сяйво не залило його променями. Танцівниці з мюзик-холу не осипали гостя конфеті. Все було спокійно.

Щойно Андрій підняв подарункову рушницю вгору, аби роздивитися, як світло зникло, кімната теж. Звуки… Про них і не варто згадувати. Все-все зникло, і він опинився в суцільній темряві, ніби первісний бог, що відкриває рота і з допомогою слова трансформує цю темрявну буденність у світ, де народжуються форми, звуки, кольори та істоти. Йому якось треба з цим впоратися та не втратити залишки здорового глузду. Але в ту мить цих асоціацій не виникло. З’явився звірячий страх, вже вдруге за день, як тоді, коли він зустрів незнайомця в капелюху. Ось вони – наслідки однієї невинної екскурсії. Чоловік, якого друзі величали «здоровий, як бик», таким не почувався. Тіло Андрія занило і раптом перетворилося на вату. Він почувався, ніби ватний чоловічок з рушничкою в руці. Такий беззахисний перед темним прасвітом.

На щастя, ця чорна невагомість тривала не більше хвилини (хоча Андрію здалося – не менше, ніж годину). Городецький подбав про те, щоб його гість не застряг між світами – міським та лісовим. Тому коли Андрій вкотре кліпнув очима, отримавши чималий переляк, і картинка змінилася. Він опинився в лісі, але не в такому, де стовбури дерев – дрімучо-близькі один до одного, а кущі – колючі та густі. Ця місцина швидше нагадувало те, що називають «як у парку»: могутні дерева та дрібні кущі з простором, достатнім для цивілізованої прогулянки. Схоже, Андрію пощастило. Його перенесло на перелісок, де нещодавно пройшов дощ. Пахло грибами. Хотілося покласти рушницю та взяти невідомо звідки кошик, аби рушити на пошуки цих істот, чиє походження завжди здавалося дивним.

Андрій відкинув цю абсурдну думку. В ньому прокинувся той самий могутній мисливець, що знав – залишитися без рушниці в лісі – це так же недолуго, як піти на балетну репетицію без пуантів. Грибів перехотілося. Кортіло вийти з лісової пастки та повернутися до кімнати, з якої це все й почалося. Та ні, маячня… Кортіло вполювати здобич, якою він пишатиметься все життя. Мандри у різних просторах та світах… Чи то він не тих грибів скуштував, що зараз таке ввижається?

Ліворуч щось захрумтіло. Андрій озирнувся та побачив Городецього, що сором’язливо стовбичив у лісі в лакованих штиблетах. Попри свій суто міський одяг, він не виглядав тут чужим. Наче народився в барлозі борсука, та відразу його вдягли тут, як франта. Розмовляти цей гоноровий пан, мабуть, так і не навчився, чи то з Андрієм не хотів балакати. Таємниче підніс пальця до вуст, ніби натякав – «мовчи, бо гірше буде». Потім похитав головою – «дивися туди, вперед». Андрій завжди мав проблему з мовою жестів, натяків, незвичних рухів. Арсенал мімів видавався йому примітивним та незрозумілим. Цікаво, як би вони кривлялися, аби він стрельнув у їхній бік? Певне, розбіглися б, як таргани. Кляті міми. Однак архітектор Городецький не мім, а той ще тип, який командує мовчки. Андрій повернувся вперед і спочатку нічого не побачив. Боковим зором він слідкував за Городецьким. Хтозна, що ще втне той привид у штиблетах.

Паралельно Андрія осяяло, що стояв він не на простому переліску, де сховався маслюк, а дика суниця манить ягідками, на які не ставало коров’яче копито. Андрій опинився в засідці. О, таке місце він впізнавав відразу. Марно будував засідки, аби вполювати кабана. Кожного разу нуль. Зіро. Порожнеча. Нічим було похвалитися перед друзями. То така антикабаняча карма. Якщо тобі в перші два роки не пощастило вполювати цю спритну тварину, то все. Бігай за вальдшнепами. Це твій максимум. Звісно, це був суто Андріївський забобон, і дарма він зганяв злість на аскетичних вальдшнепах. Насправді він їх ненавидів суто через назву, яку й вимовити важко. Але повернемося до засідки. Затримуватися він у ній не збирався і хотів було вилізти з цієї первісно-племінної конструкції.

Сталося те, на що розраховував Городецький і аж ніяк не очікував Андрій. З лісу вийшов кабан, і зробив він це майже без звуку. Спокійно та гордовито дика тварина розташувалася біля ялинки та пари кущів. Та схоже, що зовсім не боялася людей. Андрій матюкнувся. То був захват і переляк одночасно. Гість лісу вихаркнув матюк в повітря, і ліс це сприйняв нейтрально. Значить, можна діяти, шлях відкритий, хіба що небезпечна тварина попереду. Але сама природа ніби казала Андрію – «вбий тварюку. Покажи, хто тут господар». Андрій не міг проґавити цей шанс. Плювати, де він зараз і чому. Якщо його мрія приречена на здійснення, – то сьогодні, в цю мить. Андрій обережно підняв рушницю та прицілився. Він тремтів, тому що боявся – кабан зірветься з гачка, і не буде що згадати на пенсії. Не буде чим похвалитися за чаркою, коли теревені з сусідом тривають аж до опівночі.

Кабан не звернув уваги на рухи людини та рився п’ятачком в сухій траві. Щось він там вишукував, не підозрюючи, що неподалік примат вже хоче справити кривавий бенкет за його участю. І буде на ньому вепр аж ніяк не гостем, якому поставлять макітру з міксом жолудів та личинок. Для могутньої тварини припасена інша роль – трофея, об’єкта для фотографування та гордощів Андрія, чоловіка, який на тридцять сьомому році життя хотів бодай чогось досягнути. Наприклад, вбити монстра. Проте кабан монстром себе не вважав, і вже хутко повернувся та побіг, аж у його загривок влучила куля – свинцевий «подарунок», яким так щедро поділився Андрій. Кабан упав. Цієї миті Андрій отримав такий струс, удар, ейфорію, яких у житті ще не було. Ледве не стрибав від радощів. Він завалив кабана! Треба підійти, подивитися на нього, впевнитися… Чорт! Це ж таке щастя!

За спиною Андрія лунали оплески. Це Городецький, мисливець з величезним стажем, аплодував аматору, що обережно завалив кабана з першого пострілу. Та Андрій на те не зважав, бо для нього наразі не існував той дивак, мисливець з минулого, що виявився чаклуном. Андрій виліз із засідки та обережно пішов до кабана. Перезарядив рушницю, згадавши поради бувалих мисливців: «Переконайся, що він мертвий, а то буде непереливки». Схоже, що вепр дійсно майже сконав. Ось-ось вилетить кабаняча душа з цього могутнього тіла.

Андрію це приносило неймовірне задоволення. Ще ніколи він так не радів чиїйсь смерті, насолоджувався нею, наче доля зробила йому подарунок. Відчути себе значущим та могутнім. Але поки він милувався присмертним тілом тварини, з тим самим тілом відбувалося дивне перетворення. Спочатку Андрій подумав, що то галюцинація, але ж ні. Кабан дійсно посвітлішав та розчинявся у повітрі. Мара, клята мара. Все в цьому світі, в який потрапив чоловік, видалося марою.

Спересердя Андрій хотів було жбурнути рушницю на землю. Хоча вона, про що свідчила її важкість, аж ніяк не була примарною. Тут сталася така чортівня, на яку Андрій аж ніяк не розраховував. Під контурами кабана промальовувалося щось інше, криваве та біле. Та найголовніше – людиноподібне… Аж ніяк не схоже на ту масивну тушу, яка лежала тут ледве не хвилину тому. Коли ці туманні контури розвіялися, то він побачив… себе. Своє тіло, що виглядало втраченим на цій лісовій підстилці, та голову – як рубіновий артефакт, з калюжею крові, що витекла на землю. Кров людини, а не трофею, чи може він, Андрій, вже став трофеєм лісу? Він впав на коліна та тряс те безвільне тіло. Кричав «Вставай! Я кому кажу вставай! Прокинься!» Мацав плечі, грів руки, що, здавалося, недавно ще були теплими, і плакав. Він не міг дозволити собі померти, хоча ж начебто живий, стирчить тут у лісі та божеволіє через жах. Тоді хто тут поряд, з простреленою головою?... Хто цей клятий двійник? Ліс поглинув усі відповіді, про які Андрій так і не дізнався.

«Та прокинься вже!» – ляпас, яким його нагородила Люда, виявився цілющим. Андрій нарешті прийшов до тями. Перше, що він побачив, ледве розплющивши очі, це схвильовану дружину та почервонілу екскурсоводку, яка нахилилася над ним. Тримала пляшку води, простягнула: «Ось, випийте…» Андрій вчепився в руку Люди: «Мене вбили, ти розумієш, вбили!». Люда наче все зрозуміла та не стала сперечатися з чоловіком. Не та мить, не ті умови. Натомість екскурсоводка не погодилася з ламентаціями Андрія та зашипіла: «Тихіше. У нас тут екскурсії… Не лякайте людей, все з вами добре». Та Андрій не вгамовувався: «Де Городецький? Це він все влаштував!» Люда нагадала, що славнозвісний архітектор вже давно в могилі, та навіть не на київській землі. Взагалі їм треба додому. Екскурсія скінчилася, а його зникнення не помітили… І впав він у кімнаті «київський торт», та знайшли його непритомного, і вона, Люда, дуже-дуже перелякалася…

Заклопотана екскурсоводка допомогла Люді підняти Андрія. Разом довели його до машини і Люда сіла за кермо. На Андрія вона вже не розраховувала. Хай сидить собі в машині та мовчить, краще мовчить… Бо його адекватність вже під сумнівом. Вперше вона бачила таким чоловіка, з яким прожила понад десять років... Розгубленим та до смерті нажаханим. Андрій байдуже дивився на світ, повз який їхала їхня машина. Бульвари, будинки, магазини. Хто ото все вигадав, набудував, поки справжнє життя, сповнене страхів та смерті, є там, у лісі, з якого він нещодавно вибрався.

Ніхто не дізнається, як воно там було і що з ним було. А ще важливе – до психіатра він не піде. І крапка. Коли подружжя зайшло до ліфту й натиснуло кнопку рідного 13-го поверху, то єдине, що Андрій ладен був сказати: «Я більше не піду до лісу». Люда стривожено подивилася на нього. Що то було, загострення? «Я не хочу полювати, досить. Мене верне від полювання». Ліфт зупинився, засяяв червоний вогник – «приїхали», і Андрій першим вийшов з кабіни.