Станція номер 8.

— Марк, мене чутно?

— Так-так! Я на зв'язку.

— Це твій диспетчер…я буду інструктувати тебе сьогодні, тому будь уважнішим.

Хлопець посміхнувся, поправляючи навушники, відповів:

— Окей.

— Ти вже був на цій станції і здійснив величезний внесок у її розвиток, тож пам'ятаєш як вона працює.

— Звісно.

— То… не буду тягнути, — зв'язок перервався, видаючи неприємний скрегіт, — …твоя місія стежити за генератором назовні, бо буває, що він замерзає. У такому випадку тобі треба перезавантажити його за допомогою сенсорного екрану, який знаходиться біля нього…

Скрегіт повністю перервав голос диспетчера і зв'язок, викидаючи повідомлення на екран комп'ютера:

"Обережно! Буря. Зв'язок перервано."

— Чорт, дуже вчасно!

Хлопець закинув ноги на стіл, хапаючи за вушко гарячу чашку кави. Він підніс її до носа, вдихаючи неймовірно зігріваючий аромат. Тимчасова тиша і спокій могли спокійно відправити у світ снів, тому кофеїн його організму вже точно не заважатиме.

— Марк?!

Від різкого гукання свого імені, юнак вдавився гарячим напоєм і крізь кашель прохрипів:

— Чую…чую…!

— Найближча станція від тебе у сто п'ятидесяти кілометрів, тому якщо ти ще раз вдавишься своє кавою поки інші у космосі, тебе…

— Так, пані диспетчер, я розумію, — перебив її він.

Світло у невеличкій кімнаті почало блимати від різкого пориву вітру, який вдарив маленькими частинками пилу по стіні і вікнах.

— Головне, Марк, не допускай щоб генератор знеструмився. За твоїми теплими стінами мінус сімдесят п'ять градусів вночі і приблизно мінус десять в день.

— А що з іншим? — Хлопець поставив чашку на стіл і почав її крутити, дивлячись в екран комп'ютера, на якому були розташовані камери нагляду.

— На першій камері той самий генератор, він завжди повинен світитися зеленим, якщо ж світиться помаранчевим, треба перезавантажити.

— А скафандр?

— У залізній шафі на першому поверсі, також там холодильник з твоєю їжею на тиждень.

Хлопець підняв одну бров і облокотився на спинку стільця.

— Мені казали, що я тут лише на три дні, до того ж, моє дослідження закінчено і я повинен повертатися на університетський корабель.

— Так, все вірно, але іноді стається казус, тому краще коли в твоєму холодильнику трохи більше води і їжі. А щодо інших камер, то іноди перевіряй як там гараж і лабаротор…, — голос жінки знову перервав сильний порив вітру, змушуючи світло у кімнаті блимати.

Марк був звичайним студентом, який проходив практику на невідомій йому планеті, та в ході свого дослідження відкрив воду під землею. Ніхто до цього з професорів не зміг цього зробити, тому юнака з ногами узяли попрацювати довше. В підсумку, на планеті відкрили ще три станції, і в майбутньому це число буде тільки зростати. Остання його місія - три дні прослідкувати за станцією, поки професори не повернуться з центрального космічного корабля, на якому вони презентують свої дослідження владі. Йому обіцяли гарно сплатити, та все, що від нього вимагається - слідкувати за генератором, та іноді дивитись на прибудови.

Всього три дні, але ці думки про те, що на сто п'ятдесят кілометрів він сам…

— То ти зрозумів?

Різкий голос диспетчера витягнув Марка з думок.

— То я зрозумів, все буде чітко.

— На добраніч. Не засинай!

Спускаючись ступенями на перший поверх, хлопець помітив, що в приміщенні значно похолодало. Він окинув поглядом велику кімнату, яка слугувала таким собі центром досліджень. Посеред неї був великий сенсорний екран, на якому була карта планети і задачі, які повинна виконати группа професорів. Навколо нього стояли вісім стільців, з кинутими на них речами, а далі йшла невеличка кухня, двері до капсул, тобто спальні, і двері до туалету з душем. Інтер'єр був до неподобства мінімалістичним, у біло-помаранчевих кольорах.

Марк підійшов до регулятора температури, що був причеплений до стіни на кухні.

— Так-с-с…, — хлопець глянув на цифру вісімнадцять на екрані. — Ти шуткуєш? Я ставив двадцять три!

Він підняв температуру до двадцяти трьох, і наблизився до холодильника, щоб дістати ту кохану пляшку пива. У голові вже намалювався образ у кріслі, з пачкою чіпсів "Сатурн" та цим холодним хмільним напоєм, дивлячись фільм і іноді переводячи погляд на камери.

Марк присів до маленького помаранчевого холодильника, який йому спеціально видали на три дні. Люди на кораблях ще такого не бачили, бо його зібрали тут, в лабораторії.

"Напевно професорам іноді настільки нудно на цій до біса пустій планеті, що вони почали холодоси клепати." — думав хлопець, стукаючи кулаком по залізному корпусу.

— А по голові? — Відповів роботизований голос з холодильника.

Марк спочатку підскочив і ще з секунд десять з випученими очима дивився на залізний кубик.

— Ти робот? — Невпевнено запитав він, роблячи крок до чудо-техніки.

— Так, я маю штучний інтелект, функція якого допомагати людям.

— Твоя функція вмикати світло, коли я відкриваю дверцята, щоб узяти своє пиво.

— Пиво заборонено на станції, тому я не можу вам дозволити його узяти.

Марк підняв свої брови і почухав затилок, думаючи про те як він ще не знав про цей винахід.

— Але диспетчер запевняла, що я можу пити одну пляшку в день.

— Правда? — Видаючи штучну зацікавленість, запитав холодильник.

— Звісно, нащо мені брехати смарт-холодосу?

— Яке ім'я диспетчера? — Під'їхав до ніг Марка він.

— Дарт Вейдер, гівнюк залізний, — плюнув хлопець і пішов до сходів.

Ніч була тихою і спокійною. Буря оминула його станцію, вдаривши лише поривом вітру. Весь цей час він дивився усілякі шоу, іноді переводячи погляд на камери, де безперебойно працював генератор. Перша ніч пройшла доволі швидко, і навіть у сон не тягнуло, як зазвичай це буває на університетських теоретичних парах. Ранком він одягнув навушники, глянув на годинник у вигляді ракети, що стояв поряд з моніторами, та почав:

— Станція вісім доповідає…генератор у нормі, будівлі на території станції не пошкоджено, — у відповідь дратівливе шипіння вдарило по вухах. Марк зняв навушники і протер очі, які всю ніч дивилися по моніторам.

— Користувач Марк! — Пролунав робо-голос холодильника з першого поверху.

Спустившись, хлопець побачив, що робот зупинився біля вхідних масивних дверей. Це виглядало кумедно, бо масивні круглі двері були в сто раз більше цього маленького залізного кубика, який був розумніший за хлопця, хоча і був холодильником.

— То що? — Спитав він, вперши руки в боки.

— Ви вимкнули автоматизацію дверей і вони майже відкрились, але я встиг підключитися і…

— Стій, — перебив Марк, — щоб вимкнути автоматизацію, потрібно розкрити у стіні аварійне відключення, і натиснути там кнопку. Я сидів всю нічь на другому поверсі, до того ж там дві двері, і відкрити їх механічно я навряд чи зможу.

— Я знаю як відключити автоматизацію і зробити механічне відкриття, просто не рекомендую вам цього робити, — монотонно відповів робот, — то мені відновити роботу дверей?

— Звісно, дякую, — хмикнувши, відрізав Марк.

Він відчув, що на першому поверсі знову неприємно холодно. Ну ось точно не двадцять три градуси, які він ставив цієї ночі. Волосся на руках стало дибки від пронизливої свіжості, тому хлопець підійшов до регулятора температури, на маленькому екрані якого було п'ятнадцять градусів.

— Холодос? — Повернувся до робота Марк.

— Так?

— Ти змінюєш температуру?

— Ні.

— То в біса чого кожен раз вона зменшується?

— Ви вчора її змінювали.

— Ні, Холодос, я був на другому поверсі, скільки мені ще повторювати?

Холодильник під'їхав до Марка, відкрив дверцята і робо рука витягнула пляшку води і одну таблетку.

— Можливо клімат цієї планети вам не підходить, тож ви втрачаєте пам’ять, — він потрусив пляшкою і додав, — випийте, це рекомендовано міністерством космічних хвороб.

— Ні, дякую, — Марк почухав затилок і підняв температуру до двадцяти трьох градусів, — не зменшуй її ні на градус, зрозумів?

Вечір другого дня обернувся потужною пилевою бурею. Генератора на камерах майже не було видно, тому єдиний орієнтир - малесеньке зелене світло, яке у ніякому разі не повинно змінитися на помаранчеве.

— Марк, ти тут?

Хлопець розплющив очі і сонно відповів:

— Так, станція на зв'язку.

— Чому не відповідав ранком після докладу?

— Щось з електронікою тут…та і той хот-дог був не дуже, тому…

— Я зрозуміла. Іноді буря псує всю техніку, але все автоматизовано відновлюється.

— Ні, ти не зрозуміла…ох, вибачте, зовсім збився, ви просто…

— Ні, все добре, кажи як зручно, — перебила диспетчер.

Її лагідний голос заспокоював Марка, і він міг поклястися, що не чув такого приємного звуку ще ніколи.

— Робот-холодос сказав, що це я змінюю температуру, та відкриваю двері, — під кінець голос хлопця набирав оберти і зірвався.

— Робот…хто? — Зі сміхом перепитала диспетчер.

— Довга історія, справді, я не повинен був це розповідати.

— Якщо ти не довіряєш собі, там…недосипаєш, то я можу перевірити камери на першому поверсі.

— Я був би дуже вдячним.

Марк відкрив дверцята залізної шафи і витріщився на прикріплений новесенький скафандр. Від однієї думки, що потрібно влізати в нього і виходити за двері, він здригався і глибоко видихав.

"Замерз прямісінько тоді, коли ця клята буря перейшла у найсильнішу фазу! Ненавиджу тепер помаранчевий, нащо я тільки погодився?!" — перебирав він думки, нервово постукуючи ногою.

За тридцять хвилин, у скафандрі, він вже стояв біля других дверей, чекаючи, поки усі механізми безпеки розблокуються. Перші двері вже заблокували свої механізми і теплий двоповерховий будинок пустував позаду. Краще зробити усе швидко, ніж дочекатися, поки станцією запанує темрява.

Коли другі двері зі скрипом почали відпиратись, у маленьке глухе приміщення вдарила сіра пилюка, лишаючи Марка зору. Він зробив необережний крок вперед, забувши про товстенний поріг, який залишився після відкриття дверей. Впавши на тверду поверхню, божевільний вітер почав атакувати хлопця потужними поривами і ріжучою пилюкою, схожу більш на пісок.

Він лежав животом до поверхні, протираючи масивною рукавичкою скло шолома. Але це майже нічого не дало із-за нульової видимості і чорної, немов сама смерть - темряви.

— Мар…ене…утно? — Заричав у вухах динамік, перебиваючи вітер.

Марк нащупав кнопку ліхтаря на шоломі і яскраво біле світло пробило безжальний чорний простір. Приклавши майже усі свої фізичні сили, юнак піднявся на дві ноги і побачив у світлі свого ліхтаря тонни пилу, який проносив вітер. У скафандрі, по відчуттям, це було схоже на град. Тож крок за кроком, Марк намагався наблизитись до генератора, який був так близько і так далеко одночасно.

Він впився руками в сенсорний екран, шукаючи у меню перезапуск.

«Перезавантаження проведено успішно. Дякую!».

Помаранчеве світло змінилося на зелене, а поверхність під ногами почала легенько вібрувати. Хлопець видихнув і обернувся в сторону своєї станції, одразу роблячи крок вперед, але дивний силует попереду змусив його різко зупинитися.

Чорний силует у скафандрі стояв біля дверей на станцію і…махав рукою?

"Хто це?" — Перше логічне питання, завітавше хлопцю в голову.

Проте силует швидко розчинився в пилюці, змушуючи юнака продовжити свій шлях до дверей. У таких моментах не час стояти і думати, головне дістатися живим, звісно ж, якщо тобі вдасться.

Кожен крок до дверей ставав дедалі тяжкішим ніж попередній. Вітер тільки посилювався, а холод пробирав до кісток. Система обігріву ледь допомогала, тож щелепа мимоволі тремтіла.

Ліхтар почав блимати, і в рідких проявах світла до нього наближалися величезні залізні двері, точніше, він до них. Несподівано у прояві світла перед ним з'явився силует скафандра. Це була усього мить, але він розгледів розбите скло шолома, з якого витікала багряна кров, стікаючи по порваному, брудному костюмі.

Від цієї жахливою картини він втратив рівновагу і звалився на коліна, впираючись руками в замерзлий грунт; закричавши так, як ще ніколи не кричав.

Останню дистанцію він проповз на колінах, благаючи усіх богів помилувати його.

— Холодос, дистанційно заблокуй всі двері і не відкривай навіть у аварійному випадку! — Задихаючись, молотив хлопець. — І ці…залізні штори на вікна активуй, і передай на інші станції, що мені потрібна допомога.

Марк не пам'ятав як вже доповз і відкрив двері, як зняв того клятого скафандра, відчувши приємний запах теплого приміщення. Його голова обіцяла луснути від того безумства, що сталося там, біля генератора.

Освітлення знову почало блимати, коли він піднімався сходами на другий поверх. Пориви вітру били по стінах, товчучи його розсудливість з кожною сходинкою все сильніше.

Та коли він піднявся на поверх, заціпенівши, майже чутним шопотом він вимовив:

— Що тут коїться?

Стіл з комп'ютером був перекинутий, а техніка зв'язку пошкоджена. Різні паперові документи щодо досліджень планети були видерті зі шкафчиків і розкидані по підлозі. Однак все це здавалося квіточками в порівнянні з нацарапаним кривим написом на стіні:

«Ти ще не забув мене?»

Марк загадково дивився на напис, але всередині щось запалало. Він майже розумів що це, однак здоровий глузд заборонив йому думати, тим паче аналізувати. Чому цей бардак, поява не зрозуміти чого, сталася саме з Марком?

Він спустився на перший поверх, де Холодос наматував круги навколо кухонного стола.

"Може буря так на нього впливає?" — хотів вірити Марк.

— Ти зробив те, що я просив? — Нібито байдужим голос, запитав хлопець.

— Двері заблоковані, штори опущені, але передати повідомлення поки не можливо із-за бурі, пробачте, — відповів робо-голос, поки залізний корпус не переставав їздити кругами. — Але є інший варіант, щоб передати екстрене повідомлення.

— Нуж бо, швидше! — Зірвався Марк.

— Потрібно…, — не закінчивши речення, голос затих.

Чудо-техніка зупинилися, видаючи звук внутрішньої поломки.

— Ні, тільки не це, не кидай мене!

Хлопець зі злості пнув холодильника ногою і тут же схопився за можливий перелом великого пальця стопи. Він впав на спину і завив від різкого болю, що пронизував ногу.

Порив вітру знову вдарив по стінам, змушуючи світло моргати, але на цей раз сильніше. Кімната поринала в темряву на декілька секунд, які здавалися вічністю.

— Ти ще не забув…, — прошепотів мертвий голос у голові хлопця.

У прояві світла з'явився той самий астронавт. Кров витікала з розбитого скла шолома, капаючи на лоба Марку. Постать мертвого зореплавця, подібно статуї, височіла над Марком.

— Вбив мене за звичайні медалі і визнання…вбив, бо це я знайшов лід.

— Я не знав що роблю, пробач…

— Замовкни! — Бризнув кров'ю мертвий. — Це моя заслуга, що люди мають воду у космосі після вильоту з вбитою війнами Землі! Я десять років шукав її, на кожній сраній планеті її не було, ми майже вимерли!

— Я…розумію, — пропищав Марк.

— Звісно ти розумієш, тому що я тобі довіряв…а ти…, — шепотів мертвий голос, — розбив каменем моє скло, коли я закричав, що знайшов замерзлу воду. Я захлинався своєю кровью, поки не узяв шматок скла і сам не добив себе…

Освітлення різко вибухнуло, падаючи уламками на хлопця, занурюючи станцію в суцільну темряву. Тиша взяла Марка за горлянку, що він ледве дихав. Він знав, ой як знав, що його колишній друг, а тепер мертвий забутий привид досі стоїть над ним.

— Пробач…, — вивалив шопотом Марк перед тим, як ці два поверха зануряться у тишу до завтрашнього ранку.

— Тут усе дном доверху, проте хлопця ніде нема, — казав у рацію міцний чоловік, біля якого ходили люди зі зброєю.

— Чорт, я вчора так і не змогла до нього підєднатися, але сьогодні перевірила камери і побачила як він розбив комп'ютера, перевернув догори усі бумаги і почав царапати напис на стіні…, — відповіла диспетчер. — А до цього він сам відкривав двері, та змінював температуру на регуляторі, перед цим кажучі, що це робив не він!

— Він втратив свого друга, тому припускаю що у нього посилилася шизофренія і інші, не менш болючі хвороби.

— Я знала, але…думала, що він змінився.

— Я розумію, — видихнув чоловік і подивився на робо-холодильник, — то…ми зачиняємо станцію і вертаємося на корабель?

— Так. Шукати тіло ніхто не буде.

***

Покритий пилом робо-холодильник запищав у суцільній темряві пустої, холодної станції.

— Користувач Марк під'єднався до системи…, — промовив робо-голос.