Хто живе під ліжком

— Усе, Несторе, лягай спати. Швидше заснеш, скоріше настане ранок.

— І з'явиться світло?

— Так. Не знаю, чи електричне, але денне точно.

— Добре, мамо, а можеш залишити мені ліхтарик, бо тут дуже темно?

— Синку, ти ж у своєму ліжечку. Нічого тебе не з'їсть у власній спальні.

— Просто мені страшно, — зніяковівши зізнався хлопчик.

— Несторе, ти вже великий. Не личить у дев'ять років боятися темряви. Та й заряджений ліхтарик у нас лише один. Ми з бабусею мусимо якось пересуватися по будинку.

Малий не відповів, але від пильного материнського погляду нічого не приховаєш. Жінка витерла скупу сльозинку зі щоки сина та лагідно усміхнулася:

— Лише цієї ночі.

— Дякую, матусю!

Вмостившись зручніше у ліжко, школяр замотався в теплу ковдру та поклав під ноги гарячу грілку. Вже пройшло більше півтори доби як погасили світло. Знову москалі влучили в якусь електростанцію. А тут ще й морози навідалися до України. Звичайно в бабусиній хаті значно тепліше ніж у міській багатоповерхівці, бо на кухні є піч і сама хатинка невеличка, та все одно пробирає холод. Будинок старий, вікна ще досі обрамлені дерев'яними шибками, через що крижане повітря повільно, проте впевнено заповнює приміщення.

— Ось би тато швидше прогнав загарбників із нашої землі, — подумав хлопчик, щільніше закутуючись у ковдру, намагаючись втримати дорогоцінне тепло й заснути.

Настала ніч. Зрештою, попри всі страхи та холод малому вдалося задрімати, та як тільки він заплющив очі, почулося чиєсь задоволене прицмокування.

— Хто тут? — стрепенувся хлопчик, але у відповідь знову дивні звуки.

— Я не боюся тебе, примаро. Це ти мене боїшся, тому й не показуєшся, — запевняв малий, радше сам себе, ніж уявного фантома.

— Та ти що, — пролунав глибокий гортанний голос.

— А-а-а, — закричав малий і потягнувся до ліхтарика.

— Та не кричи ти так. Дорослих розбудиш.

Малий від страху заціпенів, немов статуя. Рука продовжувала намацувати рятівний ліхтарик.

— Досить! Залепетало створіння. — Ти ж мене перегодовуєш. Хочеш, щоб я погладшав?

Нарешті Несторові вдалося відшукати ліхтарик і він поспіхом увімкнув його. Проте сяйний промінь світла не вихопив із пітьми нічого незвичного.

— Де ти? Покажись?

— Ти впевнений, що цього хочеш? Дивись, а то прийдеться міняти нижню й постільну білизну.

— Відколи чудовиська турбуються про білизну своїх жертв?

— Просто маму твою шкода. Їй же потім те все прати. Та й коли я ситий, то стаю добрішим. А ти мене нагодував цього вечора.

— Нагодував? Чим?

— Своїми емоціями, зокрема негативними.

— Якщо ти ситий і задоволений, то може покажешся? Мені набридло тебе боятися. А ще мама й бабуся не вірять, що у мене в спальні хтось живе.

— Навіть не думай мене упіймати, щоб довести свій здоровий глузд. Вони все одно мене не побачать і не почують, поки я цього не захочу.

— Тоді як я тебе чую? Чи ти це навмисно?

Почувся стриманий сміх:

— Твої емоції дуже смачні. Ото я тебе час від часу лякаю, щоб потішити себе. Дорослі рідше бояться. Щоб їх налякати треба добряче постаратися. А я ще досить юний, щоб зробити таке. Ви, діти, справжнісінькі страхопуди, тому ваші емоції це ласощі для нас.

— Тобто, таких як ти багато?

— Ага. Ви нас називаєте Бабаями, хоча насправді ми — пожирачі страху. Батьки лякають нами своїх дітей, а натомість наше молоде покоління харчується та зростає на цих страхах.

— То ви не їсте невинних дітей?

Страхожер знову засміявся, цього разу вже не стримуючись:

— Їсти вас? Та ви ж несмачні. Ось ваше ментальне наповнення — то вже інша справа. Ми полюбляємо будь-які негативні емоції, але найбільше страх. У тебе ціле меню: безпорадність, відчай, лють, переживання за близьких, зокрема батька, турботи про державу і це все гарненько приправлено страхом, — зацмокав псевдо Бабайко.

Хлопчик ковтнув слину, проте чомусь переляк перед невідомою істотою зменшився і він наважився ще раз запитати:

— То ти покажешся мені? Бо зранку я точно подумаю, що це все сон.

— Ех, — важко зітхнув пожирач. — Змушуєш мене підійматися, коли я поїв. Та я не відмовлю такому чудовому годувальникові.

Під ліжком щось заворушилося й з-під нього виповзла якась тінь. Нестор миттю направив світловий промінь на створіння, проте воно несамовито заверещало:

— Вимкни цю гидоту! Нумо! Вимкни!

— Вибач. Ти боїшся світла? — збавив потужність спантеличений хлопчик, проте остаточно не погасив ліхтарика.

— Ні! Просто не люблю, коли світять прямо в очі. Ось так краще.

Перед школярем у променях проявилася безформна фігура, що радше нагадувала величезну роздуту чорнильну пляму, ніж страшне чудовисько. Пожирач мав крихітні ручки й ніжки, що кумедно стирчали з желеподібного тіла. Бузковий тулуб цілком з'єднаний із головою, а там де мало би знаходитися обличчя, виднілися великі смарагдові очі, а під ними округлий рот із на диво пухкими губами рожевого відтінку. Зверху поблискувала гладенька лисина. Так званий, Бабайко, яким зазвичай лякають неслухняних малюків виявився геть не страшним і доволі милим.

— От дідько! — вилаявся страхожер. — Забагато поглинув твоїх емоцій і тепер треба чекати, поки ти згенеруєш нові. Ще й так переїв, що не можу змінити форму. Так що твоя взяла, малий, ось я: у всій своїй красі.

— Ого! — хлопчисько не міг повірити власним очам. — А ти гарний.

— Що? — Розлютився пожирач. — Гарний? Ти маєш мене боятися! Ото підберу боки й покажу на що здатен.

— Гаразд! — заметушився малий. – Не ображайся. Просто хотів потішити тебе.

— Перший раз бачу таких нерозсудливих і сміливих дітей. Якщо хтось із наших дізнається... Мене ж засміють!

— Не турбуйся. Я нікому не скажу, якщо ти мене не будеш лякати.

— А чим тоді мені займатися? Ми тільки те й уміємо, що лякати людей.

— Ну-у-у, — замислився хлопчик. — Лякай тоді поганих, а хороших не чіпай.

— А яка різниця? Ви для нас усі на одне лице.

— Але ж у середині різні. Ти здатен відчувати та поглинати наші емоції, то й напевно можеш бачити душу людини? Тоді просто дивися у кого світлі наміри, а в кого злі. Ото на нас напали бандити, — Нестор затнувся, переводячи подих і збираючись із думками, щоби продовжити. — Вороги нищать мою націю. Вбивають невинних людей, руйнують наші міста й села. Думаю, у лиходіїв достатньо негативу, щоб не лише ти, а й увесь твій рід наївся досхочу.

— Ні, хлопче, не вийде. Так, ми дійсно здатні бачити душу та її наповнення, але річ у тім, що невинних, світлих людей легше налякати, бо вони більш довірливі. Негідники випромінюють велику кількість негативу, тому важко за один раз все поглинути й перетравити. Чим старший пожирач, тим більше він може вмістити у себе злих емоцій. Та й спробуй пробитися крізь зарозумілість, гордовитість, самозвеличення та гору ненависті, щоб отримати прихований за цим всім необхідний для мого виду страх.

— Що, геть ніяк?

— Припини, бо мене зараз ще дужче роздує. Відчай на смак нічим не гірший за жах.

— Вибач.

— Ех ти, випромінюєш все, що моїм нутрощам ласе, крім страху. Геть мене не боїшся?

— Вже ні. Лише за державу переживаю. Мій батько воює за нашу свободу і єдине, чого я зараз боюся, це поразки, бо тоді настане ще більше руйнувань і не тільки довкілля, а й внутрішнього наповнення українців. Нас поневолять і ми станемо бездумними рабами, як росіяни.

— Росіяни? Тобто твоя держава — це Україна?

— Так, а що тебе дивує?

— Не хвилюйся, хлопче, ви точно не програєте, бо українці були, є й будуть вільним народом. Я ж то думаю, що мерехтить між усім різнобарв'ям твоїх переживань. А то в тобі проростає козацьке насіння. Наш рід ще тисячу років назад знав і шанував ваш волелюбний народ, і наші предки навіть деякий час товаришували. Потім заклинателів ставало все менше, та й нас теж, і зв'язки розірвалися. Проте, інколи нащадкам могутніх волхвів вдається утворити ментальний контакт із найстаршим серед нас і бувало, що й допомагали одне одному.

— Тоді чому ти харчуєшся моїми емоціями? Я ж українець!

— Не гнівайся, хлопче, — сказав Бабайко. — Мені лише сто п'ятдесят один рік. Звідки я мав знати, куди мене занесе мій нюх? Відчув смакоту, вирушив на запах і ось я під твоїм ліжком.

— А мова? Я ж говорю українською.

— Е-е-е, я просто зчитую твої думки та відповідаю тією мовою, якою ти розмовляєш. Кажу ж, по ваших підрахунках мені не на багато більше, ніж тобі. Звідки мені знати яка то українська, російська чи китайська?

— Гаразд. Забудь. Все одно ти не можеш прогнати зло з наших земель.

— Чекай. Я поговорю зі старійшиною. Може, ми щось придумаємо.

— Дійсно? Це було б чудово!

— Хух, нарешті позитивна емоція. А то я думав, що зараз лусну.

— Ой, — зніяковів Нестор. — Ще раз вибач.

— Та забудь, — відмахнувся дух. — Час діяти. Я швиденько майну додому й одразу дам знати, як щось вирішиться.

— Добре, тільки не барися.

Довго Нестор вовтузився під ковдрою через пережиту пригоду й боявся задрімати, бо як же прикро прокинутися зранку й зрозуміти, що це все був лише сон. Хлопчик зі всіх сил намагався не заснути, проте чари ночі виявилися сильнішими.

— Любий, прокидайся. Вже майже обід. Ти так весь день проспиш, — почувся мелодійний голос мами.

Як тільки хлопчик відкрив заспані очі, в його думках майнули спогади нічної пригоди й він озирнувся:

— Немає, — скрутно промовив малий.

— Кого немає, Несторе? — здивувалася жінка.

— А, нічого. То просто мені такий яскравий сон наснився, що досі не можу прийти до тями.

— Ну ти й сонько. Давай, біжи умиватися й будемо обідати. А дехто лише снідати, — усміхнулася мама й погладивши малого по заспаному обличчю, вийшла з кімнати.

Відколи Нестор піднявся з ліжка, його не покидала думка, що пожирач дійсно навідувався до нього і навіть показав свій істинний вигляд. Проте, огледівши всю спальню, перш за все під матрацом і все довкола нього, школяр нічого не знайшов. Все, що йому залишалося, це сподіватись, що страхожер виконає обіцянку й повернеться з хорошими новинами. Весь день школяр не знаходив собі місця й вперше з нетерпінням чекав настання ночі. Світло досі не ввімкнули, проте Нестор не боявся, бо вже знав хто живе під його ліжком. Мама скористалася несподіваною сміливістю малого й забрала ліхтарика.

— Тобі точно не буде страшно? – про всяк випадок перепитала жінка.

— Ні. Не хвилюйся. Я вже значно менше боюся темряви. Принаймні у своїй кімнаті.

— Який ти у мене молодець. Справжній козак, як твій тато. А тепер загортайся в пухку перину та намагайся якнайшвидше заснути. Кажуть, що завтра вже має бути світло. Чим швидше заснеш, тим скоріше настане ранок.

— Добре, мам. Спокійної ночі.

Як тільки двері зачинилися, Нестор миттю зашептав:

— Пожирачу, ти тут? Виходь. Нікого немає.

Та у відповідь лише тиша. Хлопчик вже почав думати, що й дійсно йому вчора все наснилося, аж тут у вікно вдарив сильний вітер. Малий здригнувся, та не закричав. Лише тремтячим голосом запитав:

— Страхожере?

Раптом щось вдарило у шибку, що аж вся спальня завібрувала. Знову гуркіт, ніби відлуння грому, тільки враження, що буря зібралася під самісіньким вікном хлопчика. Аж тут скло тріснуло й на землю посипалися дрібні уламки. Місячне сяйво вималювало контури гігантського велетня, що намагався пролізти у віконну раму. Тут Нестор не витримав і несамовито закричав, та у відповідь почувся глузливий сміх:

— Ой, досить. Я й справді зараз лусну. Ото ти перелякався. Ліжко часом не змочив? Ха-ха-ха! Не можу... А вчора такий сміливий. Я вже аж почав комплексувати. Думав, що зі мною щось не так.

— Бабай? — вигукнув хлопчик, не то перестрашено, не то обурено.

— Пожирач, — поправив його дух. — Ти вже такий великий, а досі віриш у всяких Бабайок.

— З тобою спробуй не повірити.

— А не треба було засинати, тоді менше б перелякався. В дійсності важче створювати міражі, ніж у сні.

— Міраж? — перепитав малий, озираючись довкола. — Вікно на місці. Скла немає. То це мені лише наснилося?

— Угу, хоча страх від того не менш смачний.

— За що ти так зі мною? Я думав, що ми друзі.

— Хлопче, ти надто хорошої думки про мене. Я ж нечисть. Та й потрібно було якось свою самооцінку підіймати.

— Ну гаразд, — махнув рукою малий. — Ти приніс якісь новини?

— Ти диви, як легко відкинув страх. А ти швидко вчишся. Може й дійсно виростеш і станеш справжнім козаком.

— Ну? Пожирачу? — осмілів Нестор. — Досить відтягувати. Кажи з чим прийшов.

— Добре-добре, не кричи ти так, бо всіх побудиш. Є у мене новина.

— Одна?

— Так, але яка... Вийшов наш старійшина на вашого мудреця. Здається, мольфара звати Зореслав. Так ось, домовилися вони, що наш рід допоможе українцям на фронті, а ви натомість будете більше поширювати легенди про нас і всю нечисть. Важко нам живеться без віри. Забувають люди, хто ми такі. Ото Бабаями називають. Водяників і русалок не бояться. А чим менша віра в нас, тим ми слабші. Та й не гоже забувати настанови предків. Колись знання про нас передавалися з покоління в покоління, а тепер ми лише вигадка та страшні байки, що розповідають батьки дітям на ніч, щоб ті не пустували й швидше засинали.

— Шкода, хоча думаю, що не вся нечисть така добра, як ти, але без вас дійсно наче чогось не вистачає.

— Ото ж бо. Ми ніколи по-справжньому не ворогували. Так, страшилки та забавки, бо інакше ви — люди, вилізли б природі на голову й піднесли себе вище життя. Наша громада хоч трохи нагадувала вам про вашу слабкість і природа була чистіша, не те що тепер. Мій рід взагалі загартовував козацький дух, яким ви зараз славитеся.

— Тоді домовилися. Тільки як саме ви нам допоможете на передовій?

— А це вже наші клопоти. Ти спи. Допоки я буду зайнятий на фронті, то можеш не боятися кошмарів.

***

— Доброго вечора. Ми з України. Телемарафон "єдині новини" знову приніс звісточку з найбільш гарячих осередків війни. Російські загарбники, дивують нас із кожним днем все більше. Таке враження, що їх замінили. З лютої варварської навали, вони перетворилися на справжнісіньких страхопудів. Хоча, ми завжди знали, що страхом просякнуте все їхнє нутро. Бо є чого боятися. ЗСУ найкращі. Тепер ми бачимо титанічну працю наших військових. Як тільки вони з'являються перед ворогами, путінські посіпаки тут же кидають зброю та біжать назад до свого болота. Ще раз слава Україні та нашим безстрашним захисникам та захисницям!

— Ото українці. Ото козаки, — промовила бабця, споглядаючи досягнення ЗСУ.

— Так, наші хлопці й дівчата найкращі, — підтримала її мама.

Лише один Нестор здогадувався, чиїх це рук справа, проте ще не час розповідати.

***

— Простіше простого, — вигукнув юний пожирач, знімаючи чари з тіла після заклинання. — Майже нічого не довелося робити. Вони й так бояться українців, як ошпарені кип'ятку. Ото декілька міражів, щоб пробудити затхлий страх і далі лише милуйся та споживай...