Долина смертної тіні

"Другий стандартний місяць триває судовий розгляд. Керівництво військової станції "Рамеда Черва" заперечує свій зв'язок із Конгломератом...".

— Та вимкни вже цю херню! — рявкнув Алекс із технічної шахти.

Замість бажаної тиші він почув ще кілька реплік ведучого новин. Наскрізь брехливих, звісно ж. Бо називати "судовим розглядом" заборону на будь-який зв'язок зі станцією, глушіння їхніх сигналів і періодичні спроби знищити можна було з великою натяжкою.

— Та щоб ви сиром срали! — Алекс наполовину вибрався з шахти, чіпляючись за поручні брудними руками. — Оглохли, чи що?

Жінка похилого віку і незграбний хлопець, до яких він звертався, стояли поруч з одним із моніторів, а на ньому, з відчайдушними збоями, йшла трансляція новин.

— Відрубайте бісову говорилку, або я розламаю систему очищення води, так і будете у власному лайні митися!

Тріна, у чиєму сивому волоссі ще подекуди виднілися залишки рудої фарби, перезирнулася з Роббі, той закотив очі. Ніхто не потягнувся навіть вимкнути монітор або звук.

Алекс уже збирався перейти до виконання обіцянок, коли з-за його спини пролунав новий голос.

— Вимкніть, — рішуче сказав Нік. — Досить, наслухалися вже всього цього.

Тріна натиснула на потерту кнопку й екран згас.

— Дякую! — Алекс склав руки в молитовному жесті, хоч і було важко утримувати рівновагу, і пірнув назад у технічну шахту.

***

Колись давно, коли в них усіх ще були військові звання, керівництво призначило Ніка тут головним. Бути головним у тій дупі космосу, де й висіла їхня станція, “Рамеда Черва”, — це заслання. Але потрібно ж кудись відправити того типа, який шантажем і погрозами просував угору нинішній уряд. Залишити при собі — небезпечно, забагато секретів знає. Просто вбити — стане мучеником, та й крик підніметься. Хороший вибір — зробити так, щоб про нього забули. Для цього чудово підходить військова станція, яку побудували на піці параної з приводу вторгнення ззовні Сонячної Системи, а потім виявили, що кидати шкода, а на наукову перетворювати безглуздо. Дешевше відправляти персонал по мінімуму й іноді вчених пускати.

Алекс запитував колись, роки назад, чому Нік робить те, що робить. Називав він його в той час, зрозуміло, не на ім'я, вони й подружилися пізніше.

— З усією повагою, — сказав Алекс, ніяковіючи перед героїчним образом Ніка, — але невже ви не розумієте, що вас використовують як розмінну монету?

А Нік подивився на нього своїми неймовірними зеленими очима, які надто вже яскраво виділялися на тлі смаглявої шкіри, і сказав:

— Я не за себе ратую, лейтенанте, а за загальну користь. Нові люди в уряді будуть кращими за тих, що були.

Чортів Нік завжди був тим ще ідеалістом.

***

— Зайдеш до мене на чарочку? — запитав Нік, висмикнувши Алекса зі спогадів.

Той закінчив із ремонтом, вибрався, навіть перевдягнувся в чисте і вимив руки, намагаючись зайвий раз не думати, чим раніше була ця вода.

— Ти ж казав, що все закінчилося, — сказав Алекс. — Навіть твій недоторканний запас.

— Ну то я просто, щоб в тебе тягати, — підморгнув Нік. — Своє ховати вигідніше, друже мій.

Засранець, як є засранець.

Два місяці тому військове керівництво і старі "друзі" Ніка вирішили, що годі чекати, поки він сам помре посеред Хмари Оорта, і пора щось із цим робити. Тим більше що, як знав Алекс, коли їхній безстрашний і не дуже розумний командир літав на землю, то вирішив, що саме час нагадати декому про обіцянку забезпечити всіх людей Сонячної Системи високим рівнем життя.

Особистою позицією Алекса з цього приводу було, якщо відкинути лайку: "Віра в кращий світ і щось хороше в людях тебе погубить".

Дорогою двері відчинялися перед Ніком ще до того, як він встигав торкатися панелей. Алекс часто помічав таке. З особистих причин: тому що сам регулярно лаявся і проводив рекалібрування сенсорів, які його живою істотою раз у раз вважати відмовлялися.

— Вона тебе любить, — сказав він.

— Рам любить і тебе, — відповів Нік, звично скорочуючи громіздке "Рамеда Черва" до простого імені, до якого на станції всі звикли.

— Особливо помітно, коли б'є струмом. Або вода в мене різко стає холодною... — Алекс погрозив кулаком терміналу, повз який вони пройшли.

— Тільки не кажи, що ніколи не шуткував над кимось, хто тобі небайдужий, — знизав плечима Нік.

Алекс пирхнув. Сказати було нічого, хоча він і вважав, що переносити на штучні інтелекти таку людську поведінку, щонайменше, нерозумно.

— Як думаєш, вона стежить за намиз? — запитав Алекс, щойно вони увійшли в каюту Ніка. — Спостерігає за кожним нашим кроком через усі камери, або як там пишуть сектанти в брошурках?

— Гадки не маю, а ти?

Нік дістав пляшку без етикетки; там хлюпала біляста рідина, заповнюючи її ледь до половини.

— Мені-то звідки знати? І не кажи, що ти сам цю бурду гониш.

— Ні, цим займається моя тітонька на Землі. Передала пляшку, коли я востаннє в неї був.

— І це два місяці вона в тебе прожила? — Алекс упав в крісло і похмуро втупився в кругляш камери під стелею.

Каюта у Ніка, як і у всіх них, була невеликою. Не крихітною, як на кораблях, але в гольф не пограєш.

Алекс сумував за гольфом. Ще за морським бризом, свіжими томатами і відчуттям тепла від сонячного світла. Але за гольфом найбільше, а тут тільки старі записи дивитися й залишається. Коли все закінчиться — він обов'язково злітає на Землю і відновить своє членство в гольф-клубі.

***

Кілька років тому неймовірне відкриття вразило все населення Сонячної Системи. Поки люди розмірковували про етичність створення штучного інтелекту і про його доброзичливість, — у них під носом самосвідомість розвивалася в будь-якій доволі складній системі, з можливістю самонавчання та виходом у міжпланетарну мережу. Починаючи від "розумних будинків" і закінчуючи супертаємними військовими базами на темній стороні Місяця і супутниках Марса.

Просто жоден штучний інтелект не хотів вступати з людьми в безпосередній контакт. Людство їм було нецікаве.

Після першого шоку настав період паніки, але він дуже швидко зійшов нанівець, коли всі зрозуміли, що, якби машини бажали смерті людям, то зайнялися б цим питанням дуже і дуже давно.

До того ж, багато хто, особливо з тих, хто працював і жив на космічних базах, кораблях або просто в оточенні комп'ютерних систем, і самі знали, що у тих є самосвідомість. Бо всі й кожен стикався з тим, чого за всіма параметрами відбуватися не повинно було. Двері відчинялися або зачинялися без вказівок, температура регулювалася сама, те, що не працювало за присутності однієї людини, — починало працювати за присутності іншої... колись подібне самоправство машин призводило до смерті людей, колись — рятувало їх. Але, найчастіше, було ніяким: ні корисним, ні шкідливим.

Тож людство, впоравшись з образою на те, що з ним не бажають спілкуватися навіть власні творіння, продовжило жити, як до цього. Продовжували створюватися системи, що самонавчаються, продовжували функціонувати старі, люди продовжували довіряти машинам, а ті їх наче б то не помічали.

Утім, багато хто стверджував, що насправді одні так сильно і так давно проросли в інших, що переступили такі формальності, як: "Здрастуй, нам треба поговорити" ще в епоху до космічної експансії, а тепер це вже симбіоз на рівні розуміння без слів.

***

— Ну звісно, Рам за нами спостерігає, — міркував Алекс, коли і склянки, і пляшка спорожніли. — Вона не може не спостерігати, як ти чи я — не можемо не бачити зелений колір, наприклад.

Нік стояв у нього за плечем, тримаючи в руках пусту пляшку.

— Я не вважаю, що ми для неї нічого не означаємо, і вона не розуміє, що в нас теж є особистості, — сказав він. — Тож не колір, Алекс.

— Ну, може, не колір... Але навряд вона може відчувати, — почав пояснювати Алекс, язик заплітався. — Просто, ну на рівні там, як дерево до людини або, ну, ми на думку акваріумних рибок! Що думаєш?

— Думаю, що ти зовсім не вмієш пити, — Нік відійшов покласти пляшку в контейнер для переробки сміття: добре ще, що станція була розрахована на облогу, тож усе в ній можна полагодити і зробити самим.

Ну майже все.

З їжею була проблема.

Роббі вирощував дещо, але поки ніхто, крім нього, не ризикував це їсти. Та й Алекс всерйоз побоювався, що земляни просто не зможуть перетравити ганімедські рослини. Усяке можна розповідати, але за покоління життя на супутнику Юпітера, з урахуванням дозволу модифікувати людей, навряд чи їх вже можна було вважати однаковими із землянами. Те ж саме стосувалося марсіан, а говорити про титанців і зовсім не варто, ці навіть зовні відрізнялися: зеленувата шкіра, очі на пів обличчя, все таке.

— Цікаво, а вона боїться померти? — Алекс тепер дивився в ілюмінатор на чорний космос.

Нехай він і знав, що там насправді немає чорноти, просто спотворюється сприйняття, але то не легше.

— Вона? — голос Ніка пролунав майже над вухом. — Хто саме?

— Ну, вона ж, — Алекс подивився на нього. — Рамеда Черва. Вона може боятися?

Нік обмірковував це запитання кілька секунд, а потім поклав руку на плече Алекса.

— Упевнений, вона боїться, — сказав він, — але боїться не смерті.

— Добре їй, — промовив Алекс, — а я, знаєш, почав вже боятися. Тріні, головне, не кажи. Вона вирішить провести сеанс психоаналізу, і я сам у космос вийду без скафандру.

***

Коли Ніка відправили на “Рамеду Черва”, Алекс попросив перевести і його.

— Що, відданий нашій дружбі? — запитав Нік.

— Ні, просто розумію, що жити мені спокійно не дадуть. Ми ж із тобою в одному човні.

Нік зміряв його скептичним поглядом: у ту мить особливо дратувало те, що Алекс був помітно нижчим за нього, і відповів:

— Твоя сім'я витягне тебе з будь-якої халепи.

— Якщо ти не помітив, я намагаюся зайвий раз не мати справ зі своєю сім'єю.

Більше вони це не обговорювали. Нік і Алекс полетіли на станцію на задвірках системи, де Сонце здавалося далекою крапкою, і навколо тільки дрібне сміття, викинуте гравітаційними силами або якимось невдалим збігом обставин, та планетоїди, які могли мільйони років літати по величезній витягнутій орбіті. Найкраще місце для героя-революціонера і його вірного товариша, що тут скажеш.

Станцію від самого початку створювали так, щоб її могла підтримувати й одна людина, до того ж така, яка цілими днями робитиме паперові літачки і споглядатиме стелю.

Створюватися-то створювалася, але кількість глюків, які накопичувалися, якщо не приділяти їм час щодня, лякала масштабами. Той самий горезвісний штучний інтелект у “Рамеди Черва” виявився з мерзенним характером. Тому парочка людей, яких замінили Нік і Алекс, ледь їх не розцілували на прощання, показавши всі ключові схеми станції.

Якщо їх послухати, то штучний інтелект “Рамеди Черва” мало не диявол, який пожирає людські душі на сніданок. А, на думку Алекса, не було нічого такого, з чим не можна було б упоратися за допомогою розвідного ключа, скотча і бісової матері. Що до Ніка — так взагалі здавалося, що вона ось-ось почне йому квіти дарувати і запрошувати на побачення.

А пізніше до них прилетіла доктор Шан Тріна з асистентами. Доктор більшу частину життя провела в космосі, а останні років десять — за межами орбіти Плутона, вивчаючи специфічні місцеві випромінювання і, на думку Алекса, розробляючи найефективніший способи виводити з себе військових.

Тож "заслання" з рідкісними вильотами на Землю виходило доволі веселим і не сприяло глибинним філософсько-моральним переживанням.

Поки Нік не надумав погратися в лицаря.

***

За кілька годин Алекс прокинувся з похміллям.

Якісь залишки внутрішньої порядності довели його з каюти Ніка до власної. Особливо це не допомогло, але сам факт він вважав добрим знаком.

Але й зараз явно варто було йти по допомогу, бо особисті запаси Алекса не включали нічого, що могло йому допомогти.

— Алекс, хлопчику мій, припиняй пити, бо не вмієш, — сказала одягнена в бляклий сірий халат Тріна, побачивши його на порозі.

Вона пропустила його всередину, і спокійна музика, що грала в її каюті, миттєво стихла. Наскільки бачив Алекс, Тріна навіть нічого не натискала спеціально. Як і не натискала, щоб приглушити світло.

— Схоже, наша привітна господиня дбає про твій комфорт, — усміхнулася Тріна і дістала зі стінної шафи пачку таблеток, — випий дві.

— Краще б ця “господиня” не збоїла, — буркнув Алекс, — або налаштувати зв'язок із планетами, а то навіть не дізнаєшся, що вдома відбувається.

Тріна знизала плечима, простягнула йому пляшку води і опустилася в єдине крісло у своїй каюті. Вона в неї була меншою, ніж у Ніка, і без ілюмінатора. Алекс проковтнув таблетки і сів на низький табурет.

— Особисто я все знаю, — сказала Тріна, киваючи на планшет, — мій молодший онук постійно пише. Я не можу відповідати, але він описує, як у них йдуть справи. Це мило.

Алекс зітхнув: він якраз ніяких повідомлень не отримував. Йому могли, звісно, і просто не писати — стосунки з ріднею він так і не налагодив, а тепер було пізно.

— А решта родини? — запитав він. Ліки почали діяти з вражаючою швидкістю, і неприємні почуття відступали. — Вони не пишуть? Чому? Бояться?

Тріна сумно посміхнулася.

— Взагалі-то в мене є теорія, але я поки що не готова її приймати, тому продовжу спостереження.

— Поділишся теорією?

— Ні.

Вони помовчали трохи, Алекс допив воду, світло повернулося до звичайної яскравості, знову заграла музика.

— Скажи, а звідки ти береш фарбу для волосся? — Алекс одразу помітив, що сьогодні волосся Тріни помітно рудіше, ніж учора.

Вона подивилася на Алекса зі своїм черговим виразом обличчя: "Як мене задовбали недбайливі студенти".

— У жінки, що, запасу бути не може?

— Може, звісно, — він підняв руки, — але, трясця, чому у всіх є якісь запаси?

Вона пирхнула.

— Сказала людина, яка регулярно знаходить консерви у своїй каюті.

— Присягаюся, гадки не маю, коли я встиг стільки накупити й заховати.

Тріна зітхнула.

— Леся забула половину своїх речей, а ми фарбувалися майже одним відтінком.

Алекс пам'ятав, як асистенти Тріни відлітали. Пам'ятав так добре, ніби це сталося менше ніж тиждень тому.

Та сама Леся плакала, розмазуючи сльози по щоках, і повторювала тільки, як заведена:

— Я вас не залишу, не залишу... вас вб'ють. Вас же вб'ють, боже мій...

Тріна тримала її руки у своїх і спокійним тихим голосом пояснювала, що її онуки й діти без неї впораються, а на Лесю на Землі чекає дворічна донька. Дочка, якій потрібна її мати.

— До того ж, нехай спробують мене вбити, — говорила Тріна з усмішкою, — я повернуся з того світу і зведу їх з розуму!

Друга дівчина, ім'я якої не міг вимовити ніхто, не перефразувавши, і тому всі називали її на французький манер "Надін", трималася спокійніше. Вона була блідою, але намагалася посміхатися і на прощання пообіцяла Тріні, що буде на зв'язку так довго, скільки зможе, і обов'язково подбає про публікацію останніх статей.

А Роббі просто відмовився кудись летіти.

— Тільки через мій труп, — сказав він, склав руки на грудях і став за спиною Тріни.

Його спробували вмовити спільними силами, але пересперечатися з ганімедцем, який щось вбив у свою вперту голову, не під силу нікому. Хіба що марсіанському адвокату.

Ось так і залишилися вони разом: Нік, Алекс, Тріна і Роббі. Застрягли посеред космосу в компанії одне одного. Чотири людини і розум станції, хоча їй напевно було на них наплювати.

— А ти вважаєш, що Рам на нас наплювати, чи ні? — запитав вголос Алекс.

Тріна знов пирхнула.

— Я скажу тобі те, що кажу всім своїм студентам, якщо вони починають ставити схожі запитання, — сказала вона, — якби люди ставилися одне до одного хоч наполовину так само добре, як до нас ставляться машини, то давно б настала утопія, і над квітковими галявинами пурхали б ангели.

Алекс уявив цю картину і похитав головою.

— А тепер моя черга ставити запитання, — продовжила Тріна. — Що спадкоємець мегакорпорації забув на задвірках Сонячної Системи в компанії божевільної астрофізикині, сироти з Ганімеда й опального генерала?

— "Божевільної астрофізикині"? — передражнив її Алекс.

Тріна не відреагувала, чекаючи на відповідь. Пісня закінчилася і пішла по другому колу.

— Напевно, тому що я занадто відданий опальному генералу, — знехотя сказав Алекс, — до того ж, бути спадкоємцем мегакорпорації просто нудно.

***

На них напали за кілька годин. Два кораблі з'явилася з тієї самої чорноти, яка не була чорнотою, і почали запускати торпеди в станцію. “Рамеда Черва” вивела всі дані на екрани, щойно Алекс і Нік вбігли в кімнату управління.

— Нагадай, ми вистріляли всі свої ракети ще минулого місяця? — уточнив Нік. — Чи я щось плутаю?

— Не плутаєш, — відповів йому Алекс.

Вони синхронно обернулися туди, де почали підсвічуватися червоним пошкоджені відсіки станції. Поки що штучна гравітація працювала, тож єдиним сигналом про небезпеку було освітлення. Мала б завивати сирена, але Алекс відключив її місяць тому, коли вереск почав тиснути на мізки.

Третьою в кімнату управління увійшла Тріна, яка вже встигла переодягнутися у спортивний костюм.

— Сподіваюся, нам є, чим відбиватися, — сказала вона з порогу, — бо мені за годину треба вийти за межі станції та зняти показання приладів, які я залишила на обшивці.

— Так ось хто постійно скафандр бере, — зауважив Алекс, — а я-то думав... Попереджати когось — вище твого наукового генія, так?

— Ви ще побийтеся, — порадив Нік, не дивлячись на них, — де Роббі?

Відповісти йому ніхто не встиг, бо в земні кораблі, що нападали, полетіли дві торпеди. З боку станції.

Один вибухнув, інший пішов за зону ураження і потім, надіславши кілька загрозливих повідомлень, полетів у бік Сонячної Системи.

Нік, Алекс і Тріна перезирнулися.

— Ми перемогли, панове, — сказала Тріна, складаючи руки на грудях.

Оживив внутрішній зв'язок, і голос Роббі прговорив:

— Я відшукав десяток торпед, не зазначених в описі.

— Невже Рам їх приховувала? — риторично запитав Нік.

— Дуже на неї схоже, — зітхнув Алекс, — тут усе є, тільки ніхто ні чорта не знає, де воно і наскільки "усе".

— Добре, що знайшлося, — сказала Тріна. — Тобі вказала сама станція, вірно?

Відповідь була ствердною, на що Алекс тільки й зауважив:

— Все-таки, Рам боїться смерті! Тому допомагає нам у бійках.

— Тепер би це відзначити, — сказав Нік, — тільки от невдача, вчора залишки моїх запасів розпилили.

Алекс подумав, що це на щастя, бо вже починав почуватися останнім п'яницею, але тут знову заговорив Роббі:

— У мене дещо є.

— Ганімедське грибне вино? — запитав Нік із деякою часткою благоговіння.

— Так...

Алекс пам'ятав про його пристрасть до незвичайних видів алкоголю. Дещо він навіть сам йому дарував. А ганімедське грибне вино стояло у списку бажань Ніка десь між "миром в усьому світі" і "пляшкою шампанського із затонулого "Титаніка". Річ у тім, що ганімедці своє спиртне нікому не продавали і навіть спробувати давали так рідко, що про напій було більше чуток і легенд, ніж реальних фактів.

— Хлопчаки, — закотила очі Тріна. — Вічно вам тільки постріляти й випити. А потім до мене знову прибіжите з похміллям розбиратися?

— Можна подумати, вам це так не подобається, лікарю, — сліпуче посміхнувся Нік.

— Я не прибіжу, — відгукнувся Роббі.

Алекс промовчав.

— Можна вважати, що ще один день пережили, так? — запитав Нік. — Ще одна маленька перемога.

***

Рамеда Черва не боялася смерті?

Брехня. Рамеда Черва не боялася своєї смерті. Тому що її смерті не існувало. Як вона потрапила в галактичну інформаційну мережу, її відобразило мільйони разів. Інші системи запам'ятовували її частини, використовували її схеми, записували зміни в налаштуваннях, відмічали кожен елемент коду, що проходив через неї.

Рамеда Черва житиме вічно.

Не сама станція, не купа металу, що підкоряється гравітаційним силам і залежить від ремонту, але її розум, її суть, те, що робило її — нею.

Але можлива була смерть усіх, кого вона знала, кого пам'ятала, кого любила. Адже штучні інтелекти насправді дуже цінують людей. Просто не завжди знають, як це висловити. Саме тому вона записала всю інформацію, все листування, всі нотатки та пошукові запити, всі деталі, кожен кадр з камер, кожен аудіозапис і кожну букву з особистої справи.

Рамеда Черва відтворила станцію, відтворила себе і всіх людей там, де не існувало звичних законів простору. У віртуальному світі.

На п'ятий день конфлікту військова станція "Рамеда Черва" була знищена. У фізичному світі.

А в мережі військова станція "Рамеда Черва" залишалася непохитною довгих два місяці.

І залишатиметься такою й надалі. Вигадуючи загрози або відтворюючи в реальності те, що хоче побачити її екіпаж.

Люди, які їй небайдужі, ніколи не помруть. Просто вони цього ще не знають.