Цвіль

Майбутнє. Що я про нього міркував? Колись, в дитинстві, я слідкував за першими автомобілями, які з убивчим шумом торохтіли на вулицях Астрарію. Гуділи двигуни, пищали сигнали різноманітні. Люди перелякано спостерігали за незграбними залізними конями. А ще більш перелякано реагували на них наші коти. У моїх батьків зазвичай хвостатих-полосатих було від п’яти до десяти. Всі поверхи маєтку були під їхнім контролем та владою. Нічого у домі, здавалось, не відбувається без їхнього відома та дозволу. Величаві створіння лежали собі на м’якеньких кріслах та поглядом імператорів спостерігали за нашою метушливою біганиною. Так тривало вічність, аж доки під домом не з’являвся один із перших автомобілів. Шумове забруднення, вторгнення невідомого звіра лякало вусатих володарів та розганяло їх по всіх схованкам.

А потім, через декілька років об’явилися новини про перших мехатронів. Помічники вдома, на полі, на лісопилці і… на війні. Справжня фантастика зі сторінок письменників виповзала у світ наш. За рік Астрарій, успішний торгівельно-портовий пост, переріс з тихого та багатого містечка у шумний, громіздкий технологічний поліс. З кожним днем на вулицях з’являлося все більше і більше дивакуватих механізмів та пристроїв, будинки обліплювалися проводами, чорним металом, паровими машинами. Двометрові мехатрони під керівництвом жандармів ганяли дрібну кримінальну шпану. Рейди із застосуванням нової зброї, із застосуванням слова нових законів майже очистили місто від бандитських кланів.

Ще через декілька років, коли я навчався на майстра фінансової справи, механіка настільки розвинулася, що мехатрони, новітні автомобілі, що виконували не тільки роль перевізника пасажирів чи матеріалів, решта складних парових і не тільки механізмів стали настільки звичними, що коти у нашому домі припинили звертати на них увагу як на щось невідоме. Для вусатих-хвостатих-полосатих і вони стали звичайними підлеглими, які бігають (їздять) зі сторони в сторону та виконують поставлені перед ними життям завдання.

Це у моєму розумінні і було майбутнім, коли старим принципам та ідеям на зміну прийшли більш гнучкі та комфортні, що полегшили життя.

У садку з трояндами сірими, де колись лишився слід душі моєї,

Віковічний холод прибув на чолі із забуттям.

Смерть прийшла ходьбою повільною, тінь-трава навколо неї.

Настала мить померти емоціям та почуттям.

Оціпеніння почуттів та бажання уберегти себе від смерті нарешті взяли гору над магією тієї діри у центрі Театральної площі. Раніше я сприймав її як портал древнього бога, який зібрався вершити суд над проклятою землею, як наставника, як захисника, що обрав мене для життя на Очищеній землі. Як я про це міг думати?

Все у місті випромінює злобу, агресію, стремління вижити. І я не маю права так спокійно відноситися до таких речей. Вони загрожують мені, а я боюся їх. Останні два дні я майже не пересуваюся по першому поверху. Я зачинився у нашій колишній спальні та спостерігав за площею. А останнім кроком, який підштовхнув мене переусвідомити все, це мить, коли я визирнув вранці у вікно, а там на площі немає жодного трупа, жодної машини. Зник сморід гноїння, зникли зброя, залишки химер. Стерлися сліди тяжкого бою. А на площу, на місце, де мала бути прірва, натягнули туману темного, страшного. Порталу у небуття не видно зараз.

На високих шпилях театру я помітив Цвіль. Вона вже захопила культурне серце Астрарію, а тепер прямує і до мене. З кожною годиною хвороба на сантиметр все ближче, але я побачу її наближення занадто пізно. Заважатиме густий туман. І страх. І неприязнь. І відчай. І надія. Вони заважатимуть мені спостерігати за місцем, де відбувалися настільки страшні і незвичні події.

Треба відійти від вікна. Я себе намагаюся переконати, що то все насправді утвір фантазії, але важко дається мені переконання. Красномовністю небагатий я. Хочеться вірити, що це я сам дав собі можливість витягнути розум із прірви розпачу, що у мене самотужки вдалося відшукати дорогу у нове майбутнє, де мені місце буде. Але віддалений, слабкий спів ритуальної пісні на невідомій, але вже не незнайомій мові, доносив із вітром інформацію про реалії містичного культу.

Віддаляючись від спальні, проходячи у коридор, спускаючись по сходам, я мріяв про ще один поштовх, що викине мене з Астрарію. У мене ж все є для майбутнього. Квиток у поки що “здорові” землі, тріумфальні квитанції за сина. Я можу розпочати нове життя з надією, що з Цвіллю буде покінчено. Що мені все ще заважає вийти з Астрарію? Що слугує тим якорем, який вчепився у дім цей? Я не стану про це міркувати. Мені і так все відомо.

Лише час. Ще один поштовх. Я маю дочекатися на нього.

Я завмер на вулиці. Думки нарешті схаменулися. Сподіваюся, не на одну секунду, але значно більше. Вирій замовк. І я нарешті зрозумів, що стою у старому маленькому садочку дружини моєї, де колись тягнулись до неба та її добрих рук цілі палаци із троянд. Тепер все навколо перетворилося у моторошний край забуття, пилу та гноїння. Колись прекрасні зелені куші з різнокольоровими квітками тепер нагадували маленькі злобні дерева акації. Отруєні голки направлені в усі боки та чекають на жертву.

Однією рукою я водив по іржавим прутам, що були каркасом для фантастичних зелених конструкцій, а великим пальцем іншої я потирав собі вказівний палець. Пробив голкою. Мабуть, це і відволікло мене від роздумів про щасливе майбутнє. А тепер від троянд-убивць мене відтягнули постріли, які доносилися до мене зі схилу за заднім подвір’ям. Чудово розуміючи, що мені варто сховатися у домі, щоб уникнути страшної битви і стати лише свідком її, а не учасником, я все рівно попрямував на звуки стрілянини. За давно загибле місто все ще йдуть бої. Для когось Астрарій грає цінну роль і в цей темний час.

Я обережно пройшов поруч з нагадуванням про мою родину, підійшов до огорожі та ще більш обережно оглядав вулиці на схилі. Намагаючись не показувати себе, я помітив групу із, здається, чотирьох осіб у світло-сірому вбранні, які від когось утікають, від смертельно небезпечних тіней, котрі, переслідуючи перших, не виказували мені своєї присутності у конфлікті. Виглядало так, ніби двоє, що швидкими кроками йдуть позаду, стріляють у пусті та забуті будинки задля розваги, а той попереду, що допомагав рухатися своєму товаришеві, просто став жертвою невдалого жарту.

І так квартал за кварталом вони підіймалися до Театральної площі, ніби тут вони могли відшукати собі порятунок від невидимого ворога. Я хотів вірити, я сподівався, що ці втікачі не прямують до мене, але якесь прокляття нависло над моїм домом. По вулицям на схилі вони підіймалися точно до мого заднього подвір’я. Коли ж один із тих, хто рухався позаду зі зброєю, вказав на мій дім рукою і крикнув: “Це він?!”, то останні сподівання були приречені на загибель. Вони рухалися до мене, а разом з тим і чергові проблеми. Ніби у мене їх і так мало за останній тиждень.

Я ввійшов назад у дім, зачинив задні двері. Питається: “Навіщо?”. У мене діра у стіні. І дверей попереду немає. Але я зачинив. Відійшов від них до їдальні та дивився обережно у вікно, яке вело на подвір’я. Через декілька хвилин група людей у світло-сірому вбранні, відстрілюючись від незримого ворога, піднялися до огорожі. Один із них був сильно поранений. Його пересування напряму залежало від товариша, який допоміг тому перебратися у мої володіння. Чи володіння держави? Вони вдвох повільно пересувалися до дверей. Двоє, які були позаду, прикривали їх гвинтівками.

Поки вони рухалися до дому, у мене був час пригадати та зрозуміти, хто вони та що можуть робити у мертвому Астрарії. Орден Аркрерта. Таке собі міністерство. Релігійний орган керування Ванестарської республіки. Кулак віри, щит надії. Вони кричали, що Цвіль – справа рух темних богів. Вони першими приперлися у Астрарій, і першими стали гинути від хвороби. При цьому їхні молитви та свята робота ніяк не відображалася на розповсюдженні грибку по місту. Хоча… У чомусь Орден правий. Як би не хотілося мені вірити, але у Цвілі точно є містичне походження. І хто як не вони зможуть розібратися у цьому. Коли наука безсильна – з магією зможе боротися тільки магія.

Постукав у двері той член Ордену, який тримав на своєму плечі пораненого. Він стукав настійливо, безперервно. І я вагався. Чому вони прийшли до мене? Навіщо? Від кого вони тікають? Мені страшно було їх впускати. А раптом вони тікали від того культу, який викликав древнього бога над театром? А що як?..

- Брате Ґюндер, - неголосно заговорив поранений, - відчини нам. Я бачу тебе у видіннях. Ти нам зможеш життя врятувати… Брате Ґюндер.

А! Хай буде що буде! Я вийшов з їдальні, підійшов до дверей та впустив чотирьох членів Ордену Аркрерта. Двоє зі зброєю цілилися на мене, поки я зачиняв двері.

- Це він, провидцю? – запитав охоронець, майже тицьнувши дулом мені у око.

- Так, брате Едельвайд, - прохрипів поранений. – Це Ґюндер Алайстат вос Одельтейс Ві Аркаштіан. Він з видіння. У нього та його домі ми будемо у безпеці.

- Тут всюди небезпечно, панове, - розвів я перед зброєю, направленою на мене, руками. – Якщо ви від чогось тікали, то на першому поверсі точно не зможете знайти укриття. Там у мене здоровенна діра від вибуху.

- Я знаю, брате Ґюндер, - кивнув поранений провидець. – Але ми все рівно просимо у тебе укриття.

- Тоді ходімо на другий поверх. У нашу спальню. Там, напевно, трохи безпечніше. Та й ви зможете прилягти.

- Веди нас, - відповів замість провидця чоловік, що тикав в обличчя гвинтівкою.

І я повів. Без зайвих питань, яких у мене набралося за ці хвилини більше дюжини. Сходи заскрипіли від нашої ваги так, що от-от мали пропустити нас до низу. Обличчя з чорно-білих фотографій уважно стежили за нами. Пил розлітався попереду, а позаду одразу ж формував непрохідну фортифікаційну стіну. Більш-менш світла обстановка накрилася темрявою страху та відчаю, який засів у серцях людей Ордену. Та й моєму.

Товариші вклали пораненого провидця на брудну та пильну постіль. Один з гвинтівкою перейшов у гостьову кімнату та зайняв позицію біля вікна, чекаючи на вторгнення супротивників. Другий з гвинтівкою встав у коридорі біля розбитого вікна, щоб бачити передній двір та Театральну площу. Ну, а той, що ніс пораненого, намагався надати йому якусь медичну допомогу. Я вирішив не втручатися, хоч як багато думок та сумнівів не було у моєму серці, їх зараз значно більше і вони озброєні. А ще… Це Орден Аркрерта, який славиться тим, що полюбляє встромляти пальці у розум людей та вселяти туди віру у Аркрерта.

- Брате Ґюндер, не бійся нас… - хрипів провидець, поки йому накладали пов’язку на криваву рану. – Задавай свої питання. Брат Ріверс відповість…

- Що з вами відбулося? – не відразу запитав я, вагаючись між варіантами питань.

- Ми прибули сюди у Визвольний похід, - заговорив брат Ріверс, руки котрого були у крові. До пальців одразу ж прилипав пил. Чомусь я подумав, що провидець не протримається довго. – Разом з нами були Чорні гренадери. – Він зав’язав міцний вузол та притиснув живіт пораненого. – Не вдалося нам перемогти прокляття, яке люди самі на себе наклали. Ми понесли великі втрати, а ті, хто вижили, потім потрапили у засідку злочинців. Провидець був поранений, захищаючи святі артефакти Ордену. Нас було четверо. Ми з його особистої охорони. Нам вдалося вирватися із оточення, але за нами відправилися у погоню бандити…

- Бандити? – запитав я у брата Ріверса, коли він замовк, намагаючись поліпшити стан провидця.

- Так, - кивнув чоловік, дістаючи зі своєї сумки маленьку ампулу з прозорою речовиною та вливаючи її у бліді губи того, кого вони мали охороняти.

- А що за Визвольний похід? – переводячи погляд назад на брата Ріверса, запитав знову я.

- Страшне прокляття накликали на себе люди Північного регіону, - прохрипів провидець. – Я відчуваю, що ти вже зіштовхувався з цією силою… Вона пощадила тебе. Скористайся цим, брате Ґюндер. Тікай з обпаленої землі, з країни Мороку.

- Ви билися з тими… химерами? – не заспокоювався я, відчуваючи, що я близький до правди, до відповіді, від чого загинули дружина та доньки мої.

- Це ніземіри Мороку, - коротко відповів Ріверс. – Створіння, утворені прокляттям та силами божеств, чиї імена краще не називати.

- І… Це ви тут билися? На площі?

- Ні, - промовив Ріверс. – Це інша група. У нас було інше завдання у Портовому районі. Ми не впоралися…

- Не втрачай віри, брате Ріверс, - все тихіше і тихіше хрипів провидець. – Це не було поразкою. Ми не впоралися із завданням Ордену та республіки, але певної перемоги точно досягли. Головне вам втрьох не втратити віру у свої сили та у Аркрерта. Поверніться до Ордену, розкажіть їм про побачене, поясніть від чого це прийшло до нас…

- Ми це зробимо, провидцю, - пообіцяв Ріверс, не відпускаючи рук з перев’язки, котра напливала червоними глибинними водами. – В ім’я Світлого Аркрерта, в ім’я миру та справедливості.

- Зробіть це… - прошепотів поранений. – Помолимося.

- Світлий Аркрерт, - розпочав тихо провидець, а Ріверс вторив за ним.

Я знав, що молитву брату Ріверсу доведеться закінчити самому. Я втомився спостерігати за смертю поруч зі мною. Нічого гіршого вже не може бути. Рішення покинути спальню прийшло майже одночасно з початком молитви. Коли я потрапив у коридор, то почув, що вартовий з гвинтівкою теж молиться разом з провидцем. Краще відправлюся я у кімнату сина. Там, впевнений, я не буду їм заважати ці декілька хвилин. Потрапивши всередину, я здивувався та одразу ж себе прокляв, що забув, як виглядає кімната Семона. Єдине, що я пам’ятаю і досі, що на шафі у нього складений прапор Ванестарської республіки, де перебувають його медалі та ордени. Я як поклав його після смерті, поклявшись, що це слугуватиме мені нагадуванням про нікчемність звичайних людських життів, так досі і не торкнувся до нього.

На стіні висіли дерев’яні рамки. За пильним склом ховалися пофарбовані олов’яні військові чоловічки у різноманітній уніформі, з символікою нашої славної республіки. Я провів пальцями по одному з таких укриттів, лишаючи на склі майже очищенні полоси. На мене дивилися безликі воїни, фарба яких потьмяніла та приготувалася до спуску з фігурок. Це була дорога фарба, яка повинна була триматися на солдатиках все моє життя. Але аура проклятого Астрарію нищить все. Не так повільно як час, але теж непомітно.

Його ліжко було заправлене, чекало на свого господаря, який розпався на частки і лишився десь пилом і вітром у темному небі забуття. Біля стояла тумба з дерев’яною фігуркою мисливського пса. Семон був більше у діда характером (у батька Ларії), що дозволяло йому мріяти про полювання, про походи у далекі фантастичні землі. Він мріяв про мандри, свободу. Від мене нічого не перейняв, окрім зовнішності. Це була моя менша копія, яка проміняла стабільність та безпеку на ризик та пригоди. Що ж… Семоне, я тебе ніколи не звинувачував. Я не хотів тієї сварки, коли ти уходив до армії. Я просто хвилювався за тебе… Більше, напевно, боявся. Пробач мене, Семоне… Але тобі пощастило більше за всіх нас.

Мене відволікли від спілкування з… Семоном, який покинув наш світ. Зайшов у кімнату брат Ріверс та заговорив до мене тихим розчарованим голосом:

- Він помер… Я прошу вибачення за вторгнення у ці складні для всього світу дні, та якщо ти не проти, ми скористаємося твоїм домом, щоб зібратися з силами та думками.

- А бандити? – турбуючись про їх зацікавленість загоном Ордену, поцікавився я. Адже вони і мною тепер зацікавляться. – Скільки їх було?

- Не знаю. За нами відправили групу з п’яти чи шести осіб. Я переконаний, що то розвідники. Адже коли ми потрапили у засідку, їх була ціла армія. Банда із сорока-п’ятдесяти чоловік.

- Чому вони вас переслідують? Адже не можуть вони вами зацікавитися лише тому, що ви уціліли у засідці…

- Ти правий, - кивнув Ріверс, зробивши півкроку назад та напружившись. – У нас з собою більша частина артефактів, які приймали участь у поході, - через декілька секунд відповів він, довірившись мені, напевно, через слова провидця.

- Звідки вони взагалі знають, що ці артефакти несуть якусь цінність? Нащо їм священні регалії чи залишки якихось… Мучеників?

- Більшість із них дорогоцінні не тільки по стандартам Ордену, але і з економічної точки зору.

- Розумію… Тоді вони навряд чи від вас відчепляться. Не так давно у мій дім прийшли декілька представників цієї смутної компанії… Вони забрали у мене всі дорогоцінні предмети. Вам потрібно буде швидше покинути Астрарій…

- Ти не хвилюйся так, - не так оцінивши мої слова, холодно промовляв Ріверс. – Ми не накличемо на тебе біду. Ми через декілька годин рушимо далі.

Нічого не сказавши у виправдання та дочекавшись, коли Ріверс відправиться назад до тіла провидця, щоб супроводити його душу подалі від проклятого світу, я залишив кімнату сина, зачинивши за собою двері. Я не знав, де мені місце знайти у власному домі… На першому поверсі зараз небезпечно як ніколи, у спальні нашій труп і Ріверс. У коридорі теж стоїть воїн. Кімната доньок. Ні… Я не бажаю ще й туди заходити. Тільки потурбую спокій спогадів, які відпочивають безтурботним сном.

І все ж таки я відправився у гостьову кімнату, яка стала для мене домом останні місяці. Охоронець стояв біля крайнього вікна зліва, гвинтівка його була готова до застосування, куля зі священним текстом ранить ворога або вб’є його, лишивши після себе слід Аркрерта. Я присів на диван та намагався не привертати до себе багато уваги, обмірковуючи, які наслідки можуть бути для мене від їхнього приходу.

Можливо, мені загрожуватиме смерть від бандитів, яких вони розізлили, яких привели до мого порогу. Я у небезпеці. Знову. Я постійно у небезпеці, але так я хоча б не знаю, від чого можу померти та коли. А тут я відчуваю, що бандити будуть зацікавлені у моїй смерті, холоднокровній помсті. Можливо, мені краще буде вийти разом з ними? Це мій “ще один поштовх”! І справді! Це мій шанс покинути Астрарій! Це воля і древнього бога, і Аркрерта. Вони підштовхують мене на втечу. У мене є квиток у поки що здорові землі. Є документ на придбання території. Маються паперові цінні купюри. Це мій поштовх. Треба лише дочекатися, поки вони відпочинуть, та сподіватися, що бандити не зададуть нам жару за цінні скарби.

Я підвівся зі скриплячого дивану, змусивши занепокоєного охоронця подивитися на мене. Я вибачився та жестом показав, що піду у іншу кімнату. Зустрівшись з Ріверсом поруч з тілом провидця, на обличчя якому поклали світлу дерев’яну маску, я завагався на мить, але все ж таки заговорив:

- Чи можу я з вами покинути Астрарій?

- Ми зможемо тобі допомогти, - секундою після повідомив Ріверс, - але, прямо кажучи, які б гарні слова на твій рахунок не казав провидець, я тобі не довіряю. Для мене ти один із тих, хто допустив подібну катастрофу у Астрарії. Та й для решти ти підозрілий цивільний, який чомусь не евакуювався разом із більшістю.

- А кому було евакуюватися? – заперечив я. – У мене загинула родина від Цвілі. У мене не було бажання покидати дім та минуле і спогади. А зараз я відчув прилив духовних сил і хочу розпочати нове життя.

- Вибач… - опустивши погляд на провидця, ледь чутно сказав Ріверс. – Я розгніваний. Я… співчуваю твоїй втраті. І не маю бути таким жорстокосердим. Аркрерт вчить нас допомагати всім і приймати від усіх допомогу. – Напевно, саме тому вони і потрапили у засідку, а тепер лишилось їх троє. – Ми допоможемо тобі, а ти допоможи нам. Треба вийти найкоротшим шляхом з Астрарію. І винести звідси тіло провидця. Цим ми займемося самі, але від тебе потрібна буде допомога по охороні. Що скажеш?

- А куди ви відведете мене потім?

- Перед Астрарієм та перед периметром зараженої зони є декілька аванпостів Ордену та бази Чорних гренадерів. Ми відправимося до тієї, де робили останній привал. Звідти тебе евакуюють до безпечного населеного пункту.

- Я згоден. Я допоможу вам. А ви допоможете мені. – Я протягнув Ріверсу бліду худу руку з довжелезними нігтями та пилом під ними. Він повагався, але не від виду правої руки, але від того, що цей жест для нього, здається, був диким. Але воїн Ордену все рівно потиснув її. Міцно.

- Тоді збирайся. Нам треба приготуватися самим, підготувати тіло провидця до транспортування.

- Я дякую вам, - зробив я короткий уклін.

Ріверс повернувся до тіла провидця, дістав з невеличкої шкіряної сумки на поясі книжку та розпочав ритуал супроводження душі до Царства Світлого Аркрерта. Мені теж варто провести ритуал підготовки відправлення у далекі мандри. Хоч я і не любив довгі прогулянки, але заради всього того, що було у мене в минулому, заради того фундаменту, що сформував мене теперішнього.

У нас у спальні вже лежали сумки для переїзду. Підготовлені, складені. Мені лише потрібно було взяти одну із сумок, дістати звідти все, що не буле необхідним, а потім зібрати у неї всі життєво важливі мені речі. Документи, купюри, особисті речі, фотографії, елементи, які б нагадували мені про мою родину… Хоч щось. Я ходив по кімнатам, шукав свої речі, які б могли мені допомогти у переїзді. Складав їх обережно, але швидко. Взяв прапор сина з медалями, взяв сімейні фотографії, фотографії доньок, сина, дружини, деяких родичів. Взяв наш гросбух… Може, від нього теж буде користь. У сумці теж опинився маленький альбом дружини, де вона робила ескізи для своїх майбутніх ідей. Книги… Я взяв збірники дитячих пісеньок, які завчали донечки. Здається, я взяв з собою все необхідне… Якийсь одяг (теплий і більш вільний), усі символічні речі, пару банок консервів. Сумка не така важка, і не занадто габаритна. Я готовий до вибуття з Астрарію.

Через декілька хвилин, як я відрекомендувався Ріверсу, що я вже зібраний, а він відповів, що їм ще потрібен деякий час, чатовий з гостьової неголосно передав, що помітив рух на вулиці, а ще через секунд десять чатовий у коридорі, який стежив за площею, повідомив, що зліва до мого дому рухається група озброєних людей.

- Це вони… - прошепотів поруч зі мною Ріверс. – Скільки їх ви нарахували?

- Перед домом більше десяти осіб.

- Нам не пробитися, - відмічав брат Ріверс.

- Я можу вийти і сказати, що вас у домі немає… - запропонував я тремтячим голосом. Чому я це сказав? Навіщо?

- А у нас тоді буде елемент несподіваності, - кивнув Ріверс. – Ми укріпимося на другому поверсі, а ти поки що їх відволікай. Сумніваюсь, що вони не знають, у якому домі ми сховалися. Але це дасть нам час зайняти позиції.

Я погодився і покрокував по сходам на перший поверх. Нащо я це запропонував? Бандити і так знають, де ховаються члени Ордену Аркрерта. О, прокляття! Коли я готувався до втечі з міста, то не думав, що бандити так швидко зберуться з думками. І чому тільки Ріверс не зібрався одразу ж після смерті провидця? Йому ж обов’язково треба було відправити того душу у кращий світ, а тіло вберегти від пороки… Прокляття! Ми б могли вже перейти через Крастонський міст…

Бандити підійшли до пошкодженої огорожі перед домом, спинилися. Їх точно було більше десяти осіб. Всі у лахмітті, брудні, занедбані. Наче тварини. В руках холодна та вогнепальна зброя. В очах читався намір вбивати та грабувати. А ще… Я собі не міг повірити. Переді мною стояв високий чоловік у чорному одязі, чоботах високих, з маскою та капюшоном. Це він мене нещодавно пограбував. Мінді… А поруч стояли і та жінка, і її напарник. Ну, і разом з ними ще десять мародерів.

- Співчуваю, друже, - почув я його гордовитий спокійний голос, - але нам довелося зустрітися знов.

- У мене вже нічого не лишилося, - розвів я руками. – У мене навіть їжі немає.

- Нас цікавить не це, - повідомляв він мені цілі свого прибуття. – У тебе вдома залишилися на відпочинок певні незвичні гості. Вони для нас ніякого інтересу не грають, але їхнє майно потрібно нам…

- Та просто забий його до смерті, Мінді! – втрутилася та дика жінка.

Мінді повернувся до неї, приклав палець, схований у шкіряних чорних рукавичках, до губ, а іншою рукою вдарив її по обличчю.

- Помовчи, - порадив він їй. Повернувшись до мене, Мінді продовжив: - Передай їм, що у нас є бажання закінчити цей день без кровопролиття. Обидві сторони вже сильно постраждали. Їм просто потрібно віддати все дорогоцінне, а потім нехай котяться собі з Астрарію в усі чотири сторони. Йди, - махнув він мені долонею, ніби відганяв муху з солодкого рулету, - передай їм мої слова.

- Чесно кажучи, я не знаю, про кого ви говорите, - впевнений у провалі своєї брехні продовжував я. Це точно кінець.

Мінді відвернув частину плащу, дістав револьвер та… Гепнув постріл… Це був револьвер, але куля його влучила десь над моєю головою. І я не встиг навіть секунди поміркувати, як наді мною, з вікна, пролунав ще один постріл, а потім ще один. З руками на вухах я побачив, як перший постріл воїна Ордену влучив у голову Мінді, але той не помер… Він просто зник. Лише чорний дим лишився опісля нього. Ще декілька пострілів гвинтівок з мого дому повалили на сіру мертву землю двох наступних бандитів. Я магічним образом встиг заскочити у дім через понівечені двері. Із заднього двору хтось намагався втиснутися у коридор. Вгору. Вгору. І тільки вгору.

Над сходами стояв Ріверс та цілив у тих розбійників, які гналися за мною з дубинами та тесаками. Над головою просвистіли кулі. Крики болі та стони за спиною. Я встиг забігти на другий поверх та притиснутися до стіни біля гостьової. Всі троє стрілків Ордену безупинно лупили у ворогів під домом, кидали в них гранати, стріляли з револьверів. Ще один бій… Тільки тепер у моєму домі. Війна і тут тепер…

Хруст деревини десь на першому поверсі підтверджував, що хтось вибив двері на заднє подвір’я. Я почув плач розбитого скла у кімнаті доньок, а потім і сильний вибух з тієї сторони. Розбійники закинули туди гранату, напевно. Від вібрації та хвилі потрясінь я впав на підлогу обличчям, прикриваючи голову своїми довгими і худими пальцями. Це початок кінця. Навіщо я впустив їх? Та й вибору у мене особливого не було… Прокляття!!! З-під дверей у кімнату доньок потягло дим у коридор. А ще я чув, як хрустить дерево від вогню. Дім горить! Ні! Дім горить!

Я насилу піднявся… В очах пливло. Руки і так були ослаблені, а тепер я їх взагалі не відчував. Ноги наче примарні механізми механічного полтергейсту понесли мене до дверей у спальню Клавдіни та Крісті. По дорозі я бачив Ріверса, який з останніх сил стримує натиск розбійників на сходах. Обернувшись, у гостьовій очам моїм припала картина рукопашного бою, де воїн Ордену ріже палашем брудних пацюків, що лізли у вікна. А той вартовий, який стояв біля вікна на Театральну площу, лежав на підлозі тримаючись за шию мертвою хваткою. Звідти повільно витікала темно-червона кров. А сам він вже як хвилину мертвий.

Але мій туманний розум цікавився іншим. Я нарешті відчинив двері у кімнату Клавдіни і Крісті. Пожежа… Горить все… Всі спогади про них… Горять темно-зеленим полум’ям… Жар хлинув в обличчя… Язики проклятого вогню торкнулися моєї неохайної бороди… Опалили її… Я, прикриваючи тильною стороною долоні очі, відступив від відчинених дверей до сходів… Звідкись лунав крик Ріверса: “Відійди від дверей!”. Але я і так відійшов… Чого він кричить? Крізь шумову завісу стрілянини, галасу, вию до вух дійшов тихий шепіт, який я колись чув поруч з прірвою у пустоту. Перед вікном, поруч з мертвим воїном Ордену, утворився невідомо звідки Мінді у чорному плащі. Навколо нього витав моторошний дим. Ріверс знову кричав: “Він колдун! Ховайся, Ґюндер!”…

Було пізно ховатися… Мінді… Чи невідоме і страшне створіння… Підняв руки. Із пальців хлинула хвиля непроглядного чорного туману. Він полився наче вода з тріщин старої дамби. Чорна завіса проникла в очі, ніс, рот, вуха… Я чув шепіт глибоко у свідомості… Я чув плач древніх богів, які ще до людей панували у цьому світі… Я чув їхню скорботу, горе через те, що на зелених лугах, пагорбах виросли міста людські. Вони плакали, що ми зруйнували ліси… Висушили ріки… Ми зруйнували прекрасне майбутнє, відібрали його у земель, де виріс наш Астрарій…

Чорний туман осліпив мене… Я відчув лише одне… Падіння мого тіла на спину… Весь шум, весь галас… Все затихло… Лише тихенько відлунювався хруст палаючого дерева… Мій дім…

Стіни палацу, забутого палацу, горіли полум’ям – силою всесильного часу.

Горіли слуги, горіли господарі, горіли діти їхні, відганяючи душі у прірву.

І емоції їхні, і страждання їхнє, воля, свідомість припливали у забуття чашу.

Їхні скарби, їхнє щастя, їхню працю, старання – час та простір зірвуть.

Мене тягнуть… Навколо туман… Навколо Цвіль… Руки та ноги тримають… Це не довго тривало… В кінці носії мене кинули на холодну тверду поверхню. Туман потроху розсіювався… Я присів, піднявши спину, а ноги в колінах зігнувши. Туман розсіювався… Я бачив свій дім, який горить яскравим зеленим полум’ям. Поруч стояли у лахмітті розбійники, осіб двадцять десь. І Мінді… Він стояв напроти…

- Підводьтеся, - наказав він нам. Та тільки це не залежало від нашого фізичного стану. Його слова магічним чином самі підняли нас трьох. Ріверс, я і ще один воїн Ордену. – Ви встали перед Брамою бездоганності, чистоти, невинності. Брами у світ, де правлять Первинні боги. І якби ж ви віддали мені свої занадто цінні скарби, які слугують даниною Первинним богам, я б відпустив вас із міста у ті грішні та прокляті землі, звідки ви прийшли…

- Це руками твоїх богів руйнується світ… - вимовив Ріверс, але замовк у ту ж мить він.

- Ви прийшли у Цноті землі, друзі мої. Хтось лишився у них… Когось навіть пробачили Первинні боги та дали шанс на будування нового світу, гармонійного, де не стане місця порокам, гріхам, нищенню природного. Цноті землі вимагають від своїх мешканців покаяння та щирого бажання перебудовувати і перебудовуватися. Але ви прийшли та вирішили, що можете тут все руйнувати та піддавати змінам. Тепер по вашим очам я бачу, що ви помилилися… Дехто з послідовників Первинних богів теж і досі помиляються, не розуміючи до кінця справжню місію нашу, але я їх вчу, навчаю. Нас стає більше і більше… Землі навколо покриваються Плоттю чистоти… І ви не зможете її спинити. Якщо ви думали, що зможете колись перемогти… То усвідомте наступне… Первинні боги володіють усіма світами, що сформувалися у пустоті. Вони володіють часом, простором, космосом… Вони володіють всесвітом, його паралелями, уламками. І ви… Ви закінчите своє існування у цьому світі. Таке рішення Первинних богів. І не нам з вами його оскаржувати… Прощавайте, друзі.

Нас підняли над землею… Протягнули у повітрі до середини прірви… Знизу відчувався холод… Відчувався страх… Не тільки його магія, але і страх змусив вивільнитися судомам по всім м’язам одночасно… Дім горить… Горять спогади… Горить життя моє… Нас відпустили… Холод… Темрява…