Цвіль

Спогади. Мікрочастинки мого життя – все, що лишилося у мене.

Ми гарно проводили час у дні до Технократичної війни, у час до Цвілі. Ми гарно проводили час. Щовечора після роботи, у сонячні та теплі дні ми збиралися родиною на задньому подвір’ї, влаштовували вечори пізнавальних ігор, розважальних вистав. Я, Ларія-Керолай (дружина моя), наші діти: Семон (старший син), Клавдіна та Крісті (сестри-близнята). Ми збиралися разом на вечерю. Їдальня була сповнена приємними ароматами печеної індички, теплими вітрами з величезного вікна за моєю спиною. Ми сміялися, ділилися спогадами, порадами, історіями. Ми щодня були разом.

З дружиною я проводив так багато часу, скільки дозволяла робота у бюро та наші діточки. Ми були нерозривні, майже одне ціле. Довіра та щастя – фундамент нашого сімейного життя. Інакше не могло і бути. Зі старшим сином, якому от-от цокне повноліття, я працював у напрямках принципів, честі, добродії та справедливості. Ми часто проводили вихідні разом на полюванні, рибалці. З меншими донечками, яким було по десять рочків, я розділяв вечора, пояснюючи системність нашого світу, систематичність всього навколо. Я прививав їм навички аналізу, спостереження, логічного та раціонального мислення. Решту виховання я довірив Ларії.

Розрив… Розрив родини наступив з початком Технократичної війни. Була холодна осінь одна тисяча сорок восьмого року від Відкриття механічного принципу. Ми проводжали сина на фронт. Не послухав він мене, не забажав лишатися вдома та допомагати мені у збереженні цілісності та безпеки нашої фортеці. Його хвилювали питання патріотизму, героїзму. Ми його більше не побачили. Отримавши останнього листа від командування з передньої лінії, нам повідомили, що Семон Ві Аркаштіан загинув при обороні Форту Штаймар. Повернули його медалі, ордени, загорнуті у прапор Ванестарської республіки, а тіла так і не дочекалися. Його знищило хімічною зброєю. Навіть кісток не лишилось.

Розрив… Розрив продовжився з настанням миру. А настав він через невідому епідемію. Цвіль. Так її прозвали в газетах. Про неї цілими днями розповідали по радіо. Страшенна зараза неслася з півночі, скалічивши кожну державу, якої торкалася. Ванестарьска республіка та Німерійський каганат заключили мир та уклали пакт про взаємну допомогу, але нам це не дуже допомогло, а потім не допомогло і південному сусіду, у минулому злішому ворогу. У Астрарій Цвіль прийшла повільно та неспинно. Грибок чорного кольору почав захоплювати нас зі старої каналізації, катакомб, і підіймався все вище і вище. Будинок за будинком вкривала чорна хвиля смерті, спори якої розповсюджували смертельний вірус.

На роботі захворіла Ларія. Її госпіталізували, помістили у карантинну зону, а нам з доньками доступу туди не відкривали. Там вона і померла… Я навіть не зміг її ні разу побачити за ті три дні, які вона хворіла, страждала та задихалася. Поштар, одягнений у темний шкіряний плащ та дикувату маску, приніс чорний конверт з крижаними словами на пожовтілому папері. Але і тоді я не здався. Я зміг переконати себе у тому, що маю жити далі, тікати з міста. Не вдалося нам.

Ні я, ні мої доньки, ні батьки мої, що жили неподалік, не змогли покинути Астрарій. Місто помістили у карантинну зону, в якій була організована евакуаційна робота. За барикади, на яких стояли кулеметні системи, вогнемети та солдати з багнетами, пускали по три-чотири родини на добу, щоб не допустити розповсюдження хвороби на іншій території республіки. Але мені здавалося – навіть навпаки! – я був впевнений, що влада просто бажає здихатися від всіх, хто потрапив під вплив Цвілі, а уявна евакуація, яка навіть не проводилася, була лише прикриттям.

Але ж потім війська покинули барикади на вулицях, за містом. Люди тікали від Цвілі, а влада не знала, що з нею роботи. У Астрарії лишилися лише тисячі. Самотні, обездолені, побиті… Чому не тікають вони? Не знаю. Чому не тікаю я? Без шансів на нормальне життя.

Розрив… Тепер і мої доньки. Проявилися перші симптоми. Телефонний дзвінок. Я викликав лікаря. Розрив. Їх забрали у шпиталь. І навіть поштар смерті не пройшов до мене, хоча я вже наперед знав, яку долю приготували Клавдіні та Крісті. Краще б тримав їх я вдома, краще б захворів разом з ними. Натомість я лишився один. Самотній. Розрив…

Як я кохав вас всіх, так вберегти бажання мав.

І кожну мить щасливого життя у серці я тримав.

Та ось настав той мороку день моторошний – розрив.

Човен щастя та кохання, опустивши чорний парус, уплив.

Спогади. Мікрочастинки мого життя – все, що лишилося у мене.

Я сидів під краплинками поки що слабенького дощу. Сидів на гнилій від недогляду дерев’яній лавці. Небо вкрилося темно-сірими хвилями хмар. Навіть не знаю, де там сховалося сонце. Мій втомлений, втоплений погляд був спрямований з прощальним мовчанням на чотири прямокутні плити, що були встромлені під кутом дев’яносто градусів у сіру, задушену траву. То були колись тротуарні плитки, які вели до нашого дому, а зараз це аматорські могили. Ні, під ними не було гробів, і тіл там не було. Лише наповнений землею простір, уражений Цвіллю.

Зліва направо я віртуозно та обережно набив на них імена та цифри, які своїм існуванням зобов’язані моїм близьким. Вони навічно спати повлягались, лишивши мене у цьому світі, повному страждання. Я сидів, а краплинки все налипали… Налипали мені на старий шкіряний плащ. Ларія… Семон… Клавдіна… Крісті… Мені не стає сил через вашу відсутність. З кожною секундною моя духовна енергія покидає маленькими піщинками душу. Я тлію, я таю. Я вмираю. Я лишився один на цьому подвір’ї, на сірому подвір’ї. Он там, під мертвим деревом, справа від ваших могил, колись живим деревом, ми сиділи на зеленій травичці. Відпочивали, розважались. Тепер все позаду. На нове життя немає шансів. Я тлію разом із містом, разом з країною. Цвіль всіх нас забере.

На тому закінчу я свою медитацію. Повітря віддає гнилим смородом. Я підвівся з лавки, яка боляче відреагувала та скрипом вирвала крик зі шматків серця свого. Я огледів навколишнє середовище. Торгівельний квартал Астрарію. Ледь не центр міста. Навколо завжди горіли вогні, ліхтарі парили над дахами двоповерхових маєтків. І над нашим колись пролітали їхні зграйки, що теплом вкривали вулиці та людей. Я пам’ятаю феєрверки далеко звідси. Їх встановлювали на пагорбі поруч з маяком. Різнокольорові іскри розрізали нічне безхмарне небо, цілували нам обличчя.

Тепер… Де маяк – високий моноліт вкритий чорною Цвіллю. Вона вже охопила рибацький та житлові квартали. Тепер маяк виглядає наче кіготь монстра, який щосили намагається вирватися з-під землі. Будинки там всі чорні, вкриті павутинням смерті. У вікнах на мене дивляться звисока примари, фантоми тих, кого не випустили з міста. Небагатьом вдача усміхнулася, небагатьом вдалося вирватися у той прекрасний край, де ще не панувала хвороба, де ще проживали люди стабільно.

У деяких вікнах виділися вогники. Невже там хтось живе? Або ж це ілюзія? Біль душевний, який підсвідомо посилає мені сигнали, що я сумую по спілкуванню з людьми. Десь далеко у тих районах пролунали декілька пострілів… Навколо все сіре, все чорне, усюди смерть… А люди ще й встигають вбивати один-одного. Кінцевий продукт еволюції. Фатальна катастрофа підвела останню межу та показала кожному із нас, ким він є насправді. На своєму прикладі… Я маленький стрижень, основною масою якого була його родина. Тепер моя тоненька тінь небажано падає на сіру траву.

Я вже мокрий. Я настоявся під дощем. Можливо, саме час вертатися у дім. З вулиці я проник у двоповерхову будівлю, яку звик називати домом, крізь задні двері. Іржаві петлі заскрипіли. Скільки я вже на змащував їх? Всього місяць я проживаю у самотності. Корозія. Що я помітив – разом з Цвіллю приходить руйнація всього. Не тільки чорний грибок, не тільки хвороба. Ржавіє метал, вмирають рослини, тікають тварини. Відображається це і на внутрішній структурі. Від людей не лишається звичний образ. Наприклад, позавчора, коли я купляв собі у все ще відчиненому неподалік магазині консерви, то продавець, Магнолія Штифер, яка при житті була енергійною, балакучою, людяною, стала мовчазною сірою особистістю. Вона натякнула лише одним реченням із декількох слів, коли я розплачувався, що час забиратися із Астрарія. Я їй вірю, я знаю, що треба тікати. Лишилися ті, кому все ще дорогоцінні спогади, кому вони навідуються лише у перебуванні у той середі, де були створені.

Всередині дому на мене чекала темрява. Електроенергії вже не було у домі з двадцять днів, напевно. Та й вода по трубам тече лише після довгих молитов, а якщо і потекла, то темно-червоного кольору. Наче кров. Радіо мовчить, поштарі не носять газети та журнали. У вікна ніхто не заглядає. Ніхто не навідується у гості. Лише тиша. Лише відлунювання кашлю, хрипу, дикого сміху. Я направився до кухні. Бажання поїсти продовжувало рух потягу мого жалюгідного існування. По коридору з підлогою дерев’яною, котра скрипіла від кожного мого руху, я направився до найвіддаленішої від мене кімнати зліва. Кухня.

Я не роззувався. У цьому немає сенсу. Стільки бруду, стільки пилу. А скоро ще Цвіль добереться до мене. Окрім особистого неприємного смороду у будинку ще й панував запах мокрого пилу, який осів на меблях. Відчинивши шафу, яка висіла поруч з мовчазним холодильником, я дістав м’ясні консерви, відчинив їх, взяв виделку та направився у кімнату напроти, їдальню. Велике вікно виходило на Театральну площу, за якою, відповідно, стояв монументальний Атласний театр Астрарію. Я напроти цього вікна поставив нещодавно собі стілець, щоб спостерігати за метаморфозою гігантського театру.

Темнішало. Туман підіймався над колосами, що тримали піднебесний край… Верхів’я Атласного театру. Я ще половини не з’їв. Бридкий присмак. Холодне м'ясо. Відсутність апетиту. Лише усвідомлення того, що я зможу побачити якесь логічне завершення історії рідного міста, якщо буду хоч щось їсти та пити. Лише це усвідомлення дає змогу їсти. Щоб не сидіти у темряві, щоб не залишитися з поглинаючим абсолютно все мороком наодинці, я запалив гасову лампу. Тліє, не горить, слабеньке світло. В їдальні лише трохи посвітлішало.

Десь над дахами двоповерхових маєтків, мені здавалося, рухався здоровенний монстр. Темрява сутінків та туман закривали його. Не повністю. Виднівся силует. А ще… Я відчував вібрації його походу. Відчував важке дихання. Чув, як він видає гудіння своїм комунікаційним органом. Йдучи на чотирьох колонах, він прислуховувався до якогось ритуального хору. Сотні людей виспівували його, славили титана, який приніс революцію переродження на планету… Щось страшне мені мерещиться. Я слабий. І розумом, і тілом. Грає фантазія у мене в голові…

Я щойно супроводив таємничий дивний парад кудись на північ Астрарію та осів назад на крісло доїдати консерви, як у моє велике вікно раптово завітав маяк. Тепле яскраве світло заполонило кімнату. Я з переляку вронив банку, прикрив долонею обличчя. Світло зникло. Тепло перервало обійми мого блідого, бородатого, в сірих крапочках брудного обличчя. Що це було? Питання відлунювалося у свідомості невідомим голосом. Таке відчуття ніби це не я спитав. А хто ж тоді?..

У коридорі прогриміли удари. Чимось сталевим відбивали у аналогічний матеріал, яким прикрашено вхідні двері. Стук. Стук. Стук. Ніби хтось у гості стукає. Ніби хтось навідати мене прибув. Лишивши майже пусту банку на підлозі, я направився у коридор, встав напроти дверей та без всякого усвідомлення, що це може бути небезпечно, відчинив ворота своєї фортеці у Астрарій. Переді мною стояла група людей у чорних шкіряних костюмах з протигазами на обличчях. П’ятеро чи більше осіб направили на мене громіздкі фільтруючі пристрої. Під овальними лінзами не виднілися обличчя прибульців.

Один з них тримав у двох руках величезний ліхтар, що світив на мене яскравим жовтим промінцем; другий – гвинтівку; третій – планшетку, на котрій був документ якийсь; четвертий за спиною та у двох руках тримав дерев’яні коробки. Схожі були у мене на роботі. В них ми сортували та транспортували фінансові звіти. Ну, а останній стояв перед дверима. Точніше, метрів в п’яти від них. В руках він тримав довжелезний спис, яким стукав у двері. Склавши його до розмірів звичайного жезлу, він пропустив вперед людину з планшеткою. Далеко все рівно не зайшла вона. Встала десь в трьох кроках від порогу.

Перед тим, як до мене заговорили, я встиг краще розгледіти зовнішні риси дивних порушників тиші вмираючого міста. На правому плечі герметичного, як я зрозумів, костюму у них була пов’язка з чорним хрестом на темно-зеленому фоні. Ще я помітив пояс на кожному з них. Шкіряний. Чорний. На ньому була зброя (пістолет та бойовий ніж), ліхтар, жезли та якісь чудернацькі пристрої.

- Ваше ім’я, пане, - звернулася до мене жінка, що стояла з планшеткою. Її голос лунав віддалено, приглушено. Наче з нескінченного тунелю. – Пане, ви мене чуєте? – трохи голосніше перепитала вона.

- Так… - умлівши, повільно відповів я. – Я вас чую, - ледве впізнавши свій голос, продовжив я відповідати. – Я… Я – Ґюндер Алайстат вос Одельтейс Ві Аркаштіан. Хто питає у мене?

- Агентство з питань державного розподілу території та власності, - чітко, наче син мій, коли служив, відповідала жінка з планшеткою.

- А як?.. Чому ви прибули до мене? – цікавився я, приблизно здогадуючись про причину візиту.

- Станом на сімнадцятий день четвертого циклу цього року, - почала вона доповідь, - Астрарій, арго-фінансовий порт Ванестарської республіки, занесений у Червоний список. Згідно нового закону “Про державний розподіл та ізоляцію карантинної землі” ми здійснюємо обхід по місту, перевіряємо будинки та ставимо відповідну печать у відповідному акті про передачу території та майна мешканців державі. Натомість їм передається незаселена земля на півдні Ванестарської республіки.

- Зачекайте… - підняв я ліву долоню на рівні її голови, розірвавши таким чином візуальний контакт з агентом та світловим променем, який вже встиг набриднути. – А на якій підставі виник даний закон? Та які умови передачі приватної власності державі?

- На підставі пандемічної кризи, пане Ґюндер Алайстат вос Одельтейс Ві Аркаштіан. Умови передачі наступні: мешканці території або покинули її разом з іншими біженцями, або вважаються мертвими чи загубленими.

- Добре… - покивав я їм у відповідь, ніби погоджуючись з існуванням безглуздого закону про нагле відтиснення приватної власності. – То чому ви до мене прибули?

- Згідно попередніх записів, пане Ґюндер Алайстат вос Одельтейс Ві Аркаштіан, ви лишилися єдиним мешканцем маєтку…

- Так воно і є. Моя дружина та діти вже на тому світі. Лишився тільки я.

- Згідно цих же записів родичі зі сторони дружини евакуювалися з Астрарію, а ваші батьки померли від Цвілі, вірно?

- Вірно.

- Враховуючі ці обставини, становище міста та загрозу епідемічного розповсюдження, ми маємо право на передачу вашого маєтку та майна державі.

- Які обставини? – змінивши руку, що рятувала від яскравого світла, спитав я. – Я ще живий! І не збирався помирати… Поки що.

- Пане Ґюндер Алайстат вос Одельтейс Ві Аркаштіан, у Астрарії не лишилося організованої муніципальної та шпитальної діяльності. Ми вимушені вас переселити на південь Ванестарської республіки, де ви зможете розпочати нове життя, - заспокійливим тоном продовжила жінка. – У зв’язку з тим, що у вас не лишилося родичів, ми передаємо дану земельну ділянку державі. На цьому місці будуть проводитися роботи по боротьбі з Цвіллю.

- Я не погоджуюся! – заперечував я, вийшовши за поріг та спустившись по сходам до прибульців. Мене спинила направлена у серце гвинтівка.

- Спокійніше, пане Ґюндер Алайстат вос Одельтейс Ві Аркаштіан. Мені не потрібна ваша ні письмова, ні усна згода. Мною, одним із членів комісії, було підтверджено, що ваша власність підпадає під категорію тієї, що передається Ванестарській республіці.

- Але ви навіть не розповідаєте, які ще умови мають бути присутніми! – не заспокоювався я. – Невже смерть моїх рідних та родичів, а також переїзд окремих з них, являються законними умовами для відбирання моєї власності на користь державі?! Поясніть мені це! – я зробив ще крок.

- На місці! – гаркнув чоловік з гвинтівкою, знявши її з запобіжника.

- Спокійно, - звернулася до мене жінка з планшеткою, роблячи у документі якісь записи. – Тримайте, - вона вирвала маленький прямокутний елемент папірцю та протягнула його мені. – Тримайте-тримайте. Цей документ свідчить про те, що ви маєте право стати у чергу на отримання нової землі. Вам лише треба явитися у Південний регіональний центр реєстрації громадян Ванестарської республіки. Всього доброго, пане Ґюндер Алайстат вос Одельтейс Ві Аркаштіан. Не хворійте.

Вона відійшла від мене першою, спакувавши обережно документ у дерев’яний ящик, що тримав її колега. Людина з ліхтарем та чоловік з гвинтівкою покинули тротуар перед моїм домом останніми. Вони направилися далі по вулиці, до сусіднього маєтку, де вже ніхто не мешкав. Довго я за ними спостерігав, як вони пересуваються по Театральній площі від будівлі до будівлі. Довго спостерігав, поки не зникло сяйво потужного ліхтаря у темно-сірому тумані поруч з театром. Я лишився один. Знову. З папірцем, який нібито мав мене вивести з Астрарію.

І куди ж я маю відправитися? Навіщо відправлятися? Адже все, що лишилося від мене, від мого минулого, - це дім. Навіщо мені йти на південь? Шахраї… Я нікуди не відправлюся. Я лишуся у своєму домі. Назавжди. Чи Цвіль вдасться перемогти, чи вона настигне мене тут, я нікуди не зсунуся з місця. Нехай хоч чотири комісії приходить до мого дому, я буду відстоювати своє право на землю. З твердою крапкою у серці, з впевненістю у ногах і кроках направився я назад до будинку, який належав відтепер державі. І лише душа моя тут перебуває на законних підставах.

Крізь коридор до їдальні. Банка з-під консерви покотилася по підлозі, а малі тіні з чотирма лапками та довжелезним хвостом розбіглися по сторонам. Доїли… Ну, нічого страшного. У мене все рівно зник апетит. Підхопивши гасову лампу, я відправився від величезного вікна з видом на Театральну площу до сходів на другий поверх, де були спальні кожного із членів нашої колись великої родини. Скрип деревини скакав від стіни до стіни. Пожовтілі фотографії, які висіли на них, тримали всередині себе у заручниках людей з щасливим виразом обличчя. Втомлена тінь мого лиця, яка падала на фотографії, лишала після себе холодний дотик сьогодення, назавжди роблячи казкою минуле.

Якийсь час тому… Не пам’ятаю саме коли. Я припинив заходити у нашу з дружиною кімнату, у кімнату сина та доньок. Тепер мій дух мешкає у гостьовій. Там нерідко залишалися у нас далекі родичі, друзі. А зараз я та моя самотність. Поклавши на пильну тумбу папірець-пропуск у Живий світ, я назавжди відкинув думку про зраду та втечу. На вигляд старий стілець, який я прикупив разом із іншим комплектом меблів у гостьову на початку минулого року, став притулком для дряхлого тіла. Лампа на підвіконня, де колись стояли живі квіти… Тепер лише глиняні горщики.

Навіть заходу сонця не видно крізь хмари. Темрява. Туман. Шепіт вітру невтомний, голодний. Холодний. Десь там є сонце, але воно не бажає освітити прокляте місто. Чи то кара нам звисока? Хоч я і не вірив у богів, магію, чари, містику, але раціонального пояснення не можу дати Цвілі. Хворіють не тільки ґрунти, а й небо, стихія. Я досі не можу собі пояснити… Та й ніхто не може пояснити, що таке Цвіль, звідки вона взялась. Невідома сила заполонила все навколо… Води, землю, хмари. Асфальт, стіни, будинки. Державу, владу, ідею. Соціум, інститути, науку. Машини, зброю, війну. Тіло, душу і розум. Постраждало все. Шкода у даному випадку найбільше природу. Тварин, птахів… Людину – ні краплі не шкода. Впевнений, що через неї Цвіль панує на землі, шанує смерть, руйнує стабільність.

Чому я сів біля вікна? Нічого ж не видно… Тільки сухе дерево, плити, на яких закріплені імена моїх рідних, та поодинокі вогні у різних куточках Астрарію. Навіть тих, де вже панує Цвіль. Розум втомився. Про тіло я промовчу. У цьому кістлявому, безм’язому, блідому організмі, який вже давно не випромінює тепло та жагу до життя, не лишилося енергії взагалі. Воно вже не носить стану “здоровий” чи “бадьорий”. Воно давно вже не знає “втомився”, “заморився”. Тепер цей стан постійний. Кожного дня від моменту пробудження свідомості у сірій пильній кімнаті на твердому холодному дивані до аналогічного по обставинам моменту засинання.

То ж виконаю я передбачене мені завершенням кожного дня у Астрарії. Сіра пильна кімната – гостьова, – освітлена маленькою лампою. Холодний, твердий диван. Я на нього впав, навіть не міркуючи про одяг та взуття. Просто впав, піднявши невидимий палац із пилу. Я забувся. Я впав у забуття. Забуття забуте нескінченною вічністю існування у просторі безпричинного буття.

Прокинувся. Пробудився. Гримить серце. Мене щось налякало. На мені пил. Дихати важко. Під спиною холодний та твердий диван. Поруч лампа. Погасла. Не пам’ятаю, чи я її погасив перед сном, чи скінчилося гасло. Не пам’ятаю. Я прокинувся. В кімнаті темрява. Неприємно. Страшно. Я прокинувся не від того, що виспався; не від того, що звик прокидатися у такий час. Мене щось пробудило. Точніше, шум на першому поверсі. Хтось активно розбивав скло, гепав чимось. Хто це? Невже мене вже виселили з дому? Але ж я ще тут! Час розібратися!

Я тихо підвівся з дивана. Зовсім тихо не вдалося. Заскрипіло все. Починаючи від дивана з підлогою, закінчуючи кістками моїми та душею. Приглушуючи кроки, я покинув гостьову, пройшов у коридор та дістався драбини. Знизу хтось гримів, я чув декілька голосів. Неприємні. Здається, лайливі речення вони конструюють. Мені страшно. Як би переконливо я не вселив у себе апатію до життя, але ще лишилися піщинки у душі, що боялися смерті. Судячи зі вчорашніх дій членів комісії, вони можуть спокійно непокірних громадян, потенційних носіїв Цвілі, застрелити на порозі дому. І я боюсь, що одна з тих куль поразить мене у іржаве, черстве від втрат серце.

Дерев’яні сходи. Одна за одною долалися вони мною. Здавалося, шлях у ціле життя треба було подолати, щоб спуститися на перший поверх. Вхідні двері вибиті. Крізь отвір проскакував північний холодний вітер рокових змін. Стелився туман за межами дому. Ледь виднілися колони театру. Шум доносився з кухні. Хтось щось шукав у моєму домі. Ряд, ланцюг логічних виводів підштовхнув до висновку – це не державні діячі. Жіночій голос. Чоловічий голос. Удари дверцями від шаф, холодильника. Я підійшов ближче до відчинених дверей на кухню. Почув розмову:

- Мінді казав, що у цьому регіоні проживають люди багаті, - пролунав неприємний, скриплячий від сотень літрів міцного алкоголю жіночий голос. – А натомість ми у цій халупі навіть їжі нормальної не можемо знайти.

- Це ми ще на другий поверх не ходили, - відповів чоловічий просмалений голос. – Удар дверець холодильника. – Тихіше, хвойдо… Нам ще не вистачало, щоб нас піймали.

- Хто нас буде ловити? – насміхаючись, спитала жінка. Її голос наближався до дверей на кухню. Я відійшов, не відвертаючись, до сходів. Треба готуватися вийти з дому через заднє подвір’я. – Жодного жандарма на вулиці. Жодненького! Ми можемо творити все що забажаємо у нашому місті! І хто нас покарає?! Це не я хвойда, а твій мозок.

- Можливо, нікого з жандармів ти не бачила, - пояснював чоловік, теж підходячи до дверей на кухню. Один із них зачинив їх. – Але уважно Мінді ти не слухала, - приглушалася розмова. – Він казав, що багато людей у чорній уніформі розгулює по місту. Вони озброєні, а отже і небезпечні.

- Сцикло! – крикнула жінка. – Майже всі повтікали з Астрарію! Майже всі! Лишилися лише ми та божевільні. Одні лишилися, щоб здобути скарби, а інші не бажають з ним розставатися! Все. Ті чорні люди нам не загроза. Якщо боїшся їх, то вертайся у барлогу. Прямо зараз. Забирай ці консерви та провалюй звідси. Набрид вже. Йди краще пошукай Мінді. Хоч щось корисне стане від тебе.

Удар у потилицю якимось тупим предметом. Я не почув, як до мене хтось підкрадався через те, що концентрувався на розмові грабіжників. Це коштувало мені уваги, а також рівноваги. Я впав вперед, опираючись плечем на стіну. Свідомість загубилася у темряві. І довгий-довгий час я блукав у крижаному мороці. Довгий час. Я розплющував очі. Їдальня. Крісло поруч з каміном. Заплющував очі. Чулася розмова. Словесна дуель. Я розплющував очі. Відчував біль у голові, слабкість у кінцівках. Я чув десь крик немовля. Малесеньке дитинча кричало від страху, голоду та холоду. Я чув гудіння монстра, який колосальними стопами вдаряв по проклятим вулицям. Я заплющував очі.

Нарешті розплющив їх. Із темряви вирвав мене у реальність удар долонею по обличчю та бадьорий жіночий голос:

- Гей, багатію, прокидайся! – Я подивився на неї. Бліда наче смерть. У балахоні з ганчір’я. Стояла переді мною, зсутулившись. – Диви! Прокинувся! Не вбив ти його, Мінді, не вбив!

- І не збирався, - пролунав тихий, спокійний голос. – Відійди від нього, тварино. Дай мені з ним поспілкуватися.

Я його обличчя не міг розгледіти. Заважала маска та капюшон. Він однозначно був високий, присутня осанка. Від нього віяло травами. Ніби він з тих алхіміків, що працюють у шпиталі. У чорному одязі, у високих чоботах. Під шкіряним плащем виднілася рукоятка якоїсь короткої холодної зброї.

- Це твій дім? – спитав він у мене.

- Так, - не приховуючи страху, швидко видихнув я. – Це мій дім.

- Твоя родина позаду похована? – через декілька секунд задав він наступне запитання.

- Лише імена їхні, - кивнув я. – Я не отримав їхніх залишок…

- Співчуваю, друже, - підійшовши до каміну, та поклавши ліву руку на стіну, відповів чоловік у чорному костюмі. – Давно ти сам?

- Ледь почалася епідемія у місті, як я втратив дружину та доньок, - проскрипів я душею болючі спогади та думки, що намагався ховати у глибинах.

- Ким працював? – знов задав він питання, але не дав мені відповісти, доповнивши себе: - Не треба. Не будемо турбувати минуле. Зайва це справа. Не для теперішнього. Обставини не підходящі. Ти краще мені от що скажи: спланував собі майбутнє? Чого з міста не тікаєш?

- Сенсу не існує більше, - опускаючи погляд на брудну підлогу, пробурмотів я. – Не лишилося у мене нікого. Немає сил будувати щось нове. Я хочу лишитися тут та дожити останні дні.

- Тобі у цьому допомогти? – серйозно запитав він, віднявши плащ та показавши кинджал.

- Ні, не треба, - похитав я головою. – Я не хочу добровільної смерті чи згоди на неї. Вона сама прийде по мене.

- Зрозуміло, чоловіче, - повернув він плащ у попереднє положення та сів у крісло зліва від мене. – Тобі цікаво, чим це ми займаємося та чому прийшли у твій дім? Чому зараз відбувається діалог між мною і тобою?

- Я здогадуюся, - не глядячи на грабіжника, відповів я. Мій погляд у каміні. – Вам потрібна їжа…

- Не тільки, друже, - чоловік розгорнув ліву долоню. В ній щось заблискало. Це привернуло мою увагу. Срібна монета. – Люди втекли, люди померли, а своє добро залишили. Так от ми прийшли до тебе не тільки по запаси їжі, а ще по скарби. І от ти проживаєш у Торгівельному кварталі Астрарію.

- Це має означати, що у мене обов’язково мають бути скарби? – тихо запитав я.

- Я буду говорити відверто всі логічні речі, які помітив за останні дні. Торгівельний квартал – місце, в якому проживали майже найбагатші люди Астрарію. Це мені відомо з дитинства. Щойно почалася пандемія, то з вашого району люди одні із перших повтікали. Більшість навіть не забрала речі. А ще знайшлися ті, хто залишили деякі дорогоцінні речі. Точніше, вони їх сховали. Точніше, вони загинули від Цвілі та не встигли дістати їх зі схованок. А так як ні ти, ні твої рідні не покинули місто, отже ваші збереження все ще мають бути тут. Є ще одне… В будиночках поменше твого ми знаходили стільки, чого нам вистачило б на довгі роки безтурботного життя. А у тебе…

- Якщо я вам не віддам своє або скажу, що у мене нічого не лишилося, ви мене так просто не покинете?

- Тебе ще не накрив сказ вмираючого міста, так? – з усмішкою в інтонації запитав грабіжник. Він підвівся, підійшов та встав напроти мене. – Просто віддай нам дорогоцінне – залишишся живим. Цього мало. Ти ще й під нашим наглядом будеш жити. Довше проживеш.

- У мене тільки одне прохання…

- Я слухаю, друже. Ми ж від тепер істині друзі. Для друга все що хочеш.

- Залиш мені кільця наші з дружиною та кулони доньок. Благаю.

- Подивимось на те, який буде фонд, друже. Показуй.

Я повільно підвівся з крісла, намагаючись втримати рівновагу. У потилиці все ще боліло, все ще гуділо. На двох інших грабіжників я не кинув погляд, навіть не поміркував про них. Дорогою до спальні моєї і дружини я вислуховував від Мінді комплементи на рахунок краси моїх дівочок. Він підмічав, що поза фотографіями, напевно, вони були ще красивіші. Якось підозріло, усміхаючись, підмітив Мінді, що Цвіль все спотворила.

Привів я їх у спальню та вказав на два шкіряних мішечки поруч з двомісним ліжком. Там мої скарби. Ми їх навіть не сховали. Лише зібрали з дружиною, щоб оперативно покинути Астрарій, коли випаде можливість. Нажаль, нічого у нас не вийшло.

- Ти диви! – викрикнула жінка, коли за наказом Мінді прийнялася розв’язувати схрон.

- Бачу, - спокійно коментував лідер шайки. – Відійди. Дам оцінку знайденому. – Мінді відштовхнув жінку, присів на ліве коліно, прийнявся ритися у мішечку. – Кажеш, тобі лишити кільця та кулони? А навіщо вони тобі? – він підняв до мене погляд, який я не міг розгледіти під маскою.

- Це піщинки мого минулого. Я себе переконав, що в них закладена частинка моєї особистості.

- Чого ти там базікаєш? – перекривилася брудна жінка.

- Помовчи, - змахнувши рукою, спинив її Мінді. – Вони десь у мішках?

- Ні, - я приклав долоню до серця, відчувши у внутрішньому кармані наявність кілець та кулонів. – Тут вони.

- Залишай собі. Це, - він показав чоловіку, який стояв поруч зі мною, на мішечки з родинним скарбом, - наше. Їжу всю забрали у нього?

- Ні, Мінді, - відповідала жінка. – Сумки повні, а у нього там ще лишилися консерви.

- Добре. Залиш йому ще пару банок.

- Так, Мінді.

Громила забрав мішечки з добром, покинув спальню; жінка кинула мені під ноги чотири банки з консервами, покинула спальню. Останнім вийшов Мінді, трохи затримавшись поруч зі мною. Він свердлив мене очима, а я просто вдивлявся у стіну, по якій розповзлися дивакуватими візерунками тріщини. Грабіжник не мовив зайвих слів та залишив мене одного. Живого. Відлунювалися лише їхні збудженні та задоволені крики у коридорі, на сходах, за домом. Я повільно підійшов до вікна, глянув на Театральну площу. У ранковому темно-сірому тумані зникли троє грабіжників, які прискореним кроком помчалися кудись далі.

Нехай забирають прикраси. В них все рівно мені вже не знайти щастя. Від матеріальних цінностей немає шансів отримати тепло кохання та родинної близькості. Лише деякі елементи мені найдорожчі з усієї купи дорогоцінного металобрухту, з якими живуть спогади, з якими все ще живий я. Знову тиша. Знову самотній.

Забутий Астрарій. Забута Театральна площа. Забутий Торгівельний квартал. Забутий я. Тиша. Самотність. У чому сенс? Чого чекати? Буду і далі тягнутися крізь дні страждань, крізь пекло вічності? Навіщо? Що в кінці? Я відчуваю, що досить скоро вирішиться доля Астрарію, а разом і з ним і моя. Я відчуваю. Я заради цього крізь сірі дні волочу себе. Заради суду.