Пальці темряви

Розділ 1

У лабораторії було порожньо. Кожний медичний працівник міг би позаздрити тій кількості цінних предметів, що були тут хаотично розкидані, – осучаснені штативи, різноманітні пробірки, колби, штрикалки... Стільці лежали догори дриґом, таблиця Менделєєва валялася на підлозі, по ній не раз хтось пройшовся. Мали жалюгідний вигляд навстіж відчинені дверцята медичних шаф та комп’ютери із розбитими моніторами. Все це нагадувало про те, що лабораторію залишали поспіхом. А всюдисущий пил хазяйновито свідчив – повертатися сюди найближчим часом не поспішали.

Вітер грався з відчиненими вікнами. Біля одного з них лежала величезна колба, що лопнула, перегрівшись від променів сонця. Темно-сіра речовина, що вилилася зі скляної посудини, повільно випаровувалася. Поруч лежали три людські черепи. Якби на них глянув досвідчений антрополог, то запевнив би, що вони колись належали старому, молодику та дитині. Черепи мали дивні отвори біля скронь. По них повзали комахи, нагадуючи про тлінність буття. На стіні над ними висів плакат із зображенням квітохвісника Арчера – специфічного виду гриба. А до нього степлером прикріплено світлину восьминога.

За вікном виднівся чудовий краєвид: озеро величезним водяним оком мирно вигравало проти неба. У хаотичному танці речовина, що випаровувалася з колби, долучалася до випаровувань води над озером.

Неподалік був ліс. Від поривчастого вітру жваво шуміли верхівки дерев, голосно щебетали птахи. Ніщо не віщувало біди.

Розділ 2

Уранці околиці міста Д. розбудив сильний вітер, від якого стогнали дерева, ламалися гілки та стукали відчинені хвіртки об паркани. За парканами причаїлися затишні будиночки з комфортабельними інтер’єрами. Тихий затишок ніби дражнив вітер. І він, мов шаман біля вогню, вирував околицею.

Небо темнішало і волохатими хмарами нагадувало сірий плед, від якого віяло холодом. Невдовзі пішов дощ. Величезні краплі, схожі на довгі спиці, стукали по дахах, вікнах, асфальту...

Після зливи в повітрі відчувалася присутність чогось специфічного, про це свідчив неприємний запах. І довго не висихали калюжі. У них почало зароджуватися життя якихось істот. Це було помітно завдяки рухам на дні цих маленьких стоячих озерець.

Лютий холод не полишав місцевість, хоча надворі був вересень. Вулиці неприємно вражали порожнечею навіть удень. Лише зрідка з’являлися самотні перехожі, які поспіхом ішли у справах, або обережно пересувався автомобіль. А вночі вулицями гасав грайливий вихор. Вітер зневажливо пробігав по дахах, і тоді в будинках із камінів долинало протяжне виття, що нагадує пісню старого, змученого життям вовка.

Лінда визирнула у вікно і зітхнула – погода дратувала, та пішла вкладати спати п’ятирічну доньку Кеті. Мала вередувала, утім, не дослухавши належного переліку казок, заснула.

Жінка спустилася з дитячої кімнати на перший поверх. Зручно вмостившись у кріслі біля каміна, сіла почитати книжку, чекаючи чоловіка. Іноді у вікно стукали гілки дерева. Лінда щоразу перелякано здригалася. «От не допросишся Слая спиляти ці кляті гілки, що біля вікна!» – майнула з легким докором думка. Вона провела рукою по пасму хвилястого чорного волосся, задумливо дивлячись крізь книжку.

У зелених очах з оксамитовими довгими віями був смуток. Невимушена усмішка осяяла обличчя. Лінда згадувала той час, коли до неї залицявся однокурсник Слай. Як тоді їй заздрили однокурсниці! Адже її обранець – вродливий брюнет, блакитноокий, широкоплечий... У пам’яті зринули місця, де вони вперше довірливо обіймалися, де проводили вікенди, особливо їй припала до душі станція човнів. Вони часто брали човен напрокат і годинами кружляли річкою, то милуючись підводним світом, то оглядаючи околиці.

Жінка отямилася від спогадів, почувши характерний шум автівки Слая. Вона підвелася з крісла і пішла назустріч чоловіку, який саме заходив до будинку.

– Тсс. Не галасуй, Кеті нещодавно заснула. Знаєш, вона сьогодні дивно поводилася після прогулянки, – Лінда поцілувала Слая і, взявши за руку, повела до їдальні. – Ходімо, повечеряєш.

– То що сталося з малечею? – запитав батько сімейства, зручно вмостившись за столом.

– Вона довго гралася біля великої калюжі за будинком, хоча я їй заборонила підходити близько до брудної води, – Лінда подала чоловікові вечерю і сіла біля нього.

– А що тебе дивує? Вона ж дитина, – не вгавав Слай, наминаючи з апетитом сендвіч.

– Кеті розповіла про те, що бачила в калюжі, але я вирішила, що то дитячі вигадки. А коли вкладала малу спати, то звернула увагу на малюнок, що лежав на її столику. Зображення нагадувало велику темну калюжу, а з неї ніби вилізли подихати кілька щупалець восьминога.

– Малеча в нас з фантазією. А пам’ятаєш, як ми у студентські роки довго плавали річкою, досліджуючи її? Там ще на станції човнів працював дуже кумедний старий. – Слай узявся за какао з тістечком.

– Так, любий! Я також про це згадувала нині. Але ця історія з калюжею мене непокоїть. І дуже прошу тебе спиляти гілки дерева, що біля вікна вітальні, – Лінда тривожилася.

– Ходімо спати, а завтра я щось придумаю, адже в мене вихідний, – Слай обійняв дружину, і подружжя рушило до спальні.

Уночі Лінда спала неспокійно. То їй чулося, ніби Кеті її кличе. То снилися кошмари, мовби вона пливе річкою, і її переслідує величезний чорний восьминіг. А Слай щосили намагається їй допомогти, підпливаючи ближче на човні. Але ось почулися якісь удари... Лінда здригнулася і прокинулася. Гілки дерева стукали у вікно. «Наче африканська злива…» – подумала жінка.

Надворі справді дощило, ніби в тропіках. Проте поміж хмар світив повний місяць. Повня чітко освітлювала контури дерева за вікном, сусідський будинок, ліс удалині – все було видно, як на долоні. На екрані телевізора йшлося про дивну рослину: «Гриб починає цвісти із серпня і до середини осені. Коли оболонка квітохвісника Арчера лопає, то назовні з’являється вісім пелюсток зі з’єднаними верхівками. Довжина кожної пелюстки становить близько десяти сантиметрів. Пелюстки роз’єднуються і розправляються, тоді гриб зовні стає схожим на щупальця восьминога. Коли гриб розпускається повністю, то нагадує велику зірку діаметром п’ятнадцять сантиметрів. Через три-п’ять днів квітка в’яне і падає. Тоді вона схожа на зблідлу руку мерця, що вилазить з-під землі. Тож гриб ще називають «пальцями диявола». На екрані висвічувався велетенський грибоподібний восьминіг, який, за словами диктора, смердить, наче собаче лайно.

Лінда подумала, чи не спить вона досі. Аж тут жінка стурбовано почала спостерігати за тим, що відбувається за вікном. «Дивно, гілки цієї яблуні ніколи не торкалися будинку», – розмірковувала вона в напівдрімоті. Сон долав її, втома давалася взнаки дедалі більше. Та раптом Лінда помітила на дереві якийсь клубок з довгими щупальцями, що хаотично рухався. Ці щупальці-канати обвили гілки яблуні і тяглися разом з вітами до вікна, стукаючи в шибки. А кілька щупалець, мов велетенські гусені, повзали склом, спричиняючи звук, схожий на писк. Лінда подумала, чи варто розбудити Слая, але, вважаючи цей кошмар галюцинаціями, увімкнула лампу на нічному столику, де стояла склянка з водою та скринька. Вона знайшла кілька пігулок снодійного й загасила світло.

Розділ 3

Наступного дня, поснідавши, сім’я вирушила за покупками. Кеті дорогою обурювалася і роздратовано тупотіла ніжками. Причиною була відмова батьків залишити її вдома. Дівчинці кортіло знову спостерігати за восминіжком, який жив у калюжі біля татового гаража. Але Лінда купила Кеті морозива та м’яку іграшку. І повернувшись додому, донька геть заспокоїлася. Погодувавши її, Лінда вклала дитину трохи поспати. Слай тим часом читав газети у вітальні. Жінка підійшла до чоловіка:

– Слай, давай не відкладати з чищенням саду. Кеті спить у дитячій кімнаті, тож не прокинеться від бензопилки й газонокосарки. Ходімо, я тобі допоможу.

– Люба, давай завтра. Уранці я телефонував босу. Він дав мені ще один вихідний, – спробував відмовити Слай дружину.

– Ні-ні! Я вночі погано спала від стукоту гілок у вікно.

– Але в нашій спальні ти не могла його чути. Адже яблуня...

– Слай, – зупинила його дружина, – Або я тобі допоможу, або за кілька хвилин доведеться пропонувати допомогу мені.

– Гаразд-гаразд, ходімо! Там катма роботи.

Подружжя вийшло у двір. Незабаром Слай драбиною виліз на яблуню і ретельно оглянув дерево.

– Ліндо, ти ж вночі прокидалася. Хіба була блискавка?

– Ні, просто лило, наче з відра, а що? – стривожилася жінка.

– Гілки дерева ніби щось обпекло. Дивно... Ліндо! Подивися на вікно спальні. Ти бачиш? – закричав Слай.

Лінда зачудовано дивилася на шибки. Точніше, на те, що від них залишилося. Було враження, ніби скло... проїла гусінь.

– Скло, наче листя, яке атакувала гусінь, – розгублено промовив чоловік.

– Слай, зроби щось, – попрохала Лінда і згадала нічний жах.

У пам’яті зринули кадри телевізійної передачі про якісь пальці диявола. Жінка здригнулася.

– Слухай, гадаю, що Кеті справді могла бачити щось у калюжі, – чоловік зліз із драбини.

– Любий, це ж дитячі вигадки, – почала Лінда, але знову згадала про те, що відбувалося напередодні. – Що ми можемо зробити – повідомити в поліцію?

– Поки не знаю. Я в гараж, – Слай попрямував у гараж і незабаром повернувся з каністрою бензину. – Люба, йди до будинку.

– Ні, я зачекаю тебе на ґанку. Якщо Кеті прокинеться, то вона знає, де нас шукати.

Слай вилив бензин у калюжу, кинув туди ж запаленого сірника. Калюжа спалахнула. Чоловік відійшов убік і пильно дивився на вогонь. Почувся гуркіт грому.

– Слаю, ходімо до будинку, ти змокнеш, – закричала Лінда, тремтячи від холоду.

– Та йду. Може вже й Кеті прокинулася.

Дівчинка мирно спала, коли батьки зайшли до дитячої кімнати. Але після вечері донька зникла. Занепокоївшись, Лінда пішла шукати її будинком. Вона заборонила виходити дитині у двір, бо знову накрапав дощ. Лінда обійшла вітальню, дитячу, спальню та кухню... Кеті ніде не було. Мати розхвилювалася. Слай встиг до цього часу відвідати будівельний гіпермаркет і поміняти скло у вікнах. Він поки не розумів, як діяти далі та чистив садок.

– Ти не бачив Кеті? – спитала його дружина, вийшовши у двір.

– Ні! А вона не в будинку? – занепокоївся і Слай.

– У будинку її нема. Гадала, що вона з тобою. Треба пошукати надворі, – запанікувала ще дужче Лінда.

– Йди до будинку. Швидко темніє. Я сам її знайду, – відповів Слай і почав голосно гукати доньку.

Незабаром він знайшов її біля хвіртки за будинком.

– Ти куди зібралася? – спитав строго малу.

– Татусю, де мій Джері? Він змокне. Тату, де він? – дівчинка розгублено роззиралася довкола.

Кошеня ніхто не бачив із самого ранку. Лінда трохи здивувалася, коли воно не прибігло поїсти. Слай пообіцяв доньці знайти Джері. Він відвів Кеті до матері та знову вийшов надвір. Над містом густішали сутінки.

Розділ 4

У величезній калюжі в хаотичному танці без ритму і пауз рухалися чорні слизькі кінцівки. Кілька з них то з’являлися, то зникали в темній воді. Джері допитливо стежив за ними, іноді задкуючи, коли довгі мотузки були надто близько. Кошеня шипіло, здіймаючи шерсть. Щойно тваринка обирала безпечне місце, як знову завмирала і спостерігала за невідомою істотою. Але зненацька кілька кінцівок рушили на Джері. Кошеня спробувало втекти, та чорні кінцівки, наче змії, обплели тваринку. Тримаючи жертву, вони заковзали у зворотному напрямку, тягнучи кошеня до величезного клубка у воді. Там чимало таких же зміїних мотузок продовжувало свій дикий танець під густими чорними хмарами, крізь які визирав величезний повний місяць.

Слай увійшов до будинку і гукнув дружину. Лінда готувала десерт на кухні, а Кеті дивилася мультфільми по телевізору у вітальні.

– Подивися, що я знайшов, – Слай простягнув дружині невеличкий пухнастий ланцюжок.

– Що це? – здивувалася Лінда, розглядаючи предмет, натомість перелякано прошепотіла – Слай, це... Це... Святі небеса!

– Так Лінда, це наш Джері.

– Де Джері? – маленька Кеті забігла до кухні. – Мамо, мамо, де мій Джері? Що в тебе в руках? Мамо! Покажи!

Мала вихопила з рук матері пухнастий хвостик, який Лінда не встигла заховати. Дорослі пригнічено мовчали.

– Мій Джері, – дівчинка заплакала, притиснувшись до мами.

– У чудовиська неабиякий апетит, треба думати, як його спекатися.

– Тату, яке чудовисько? Як у казці? Це воно з’їло Джері? – оченятка Кеті спалахнули цікавістю.

– Ні, доню. Наше кошеня втекло жити до лісу, бо там йому цікавіше. А тобі на згадку залишило хвостика, – Лінда не могла оговтатися від побаченого, проте намагалася заспокоїти доньку.

– А я ще побачу його? – не вгамовувалася мала.

– Можливо, а тепер підемо додивлятися мультфільми, – Слай узяв доньку на руки. – Та давай поцілуємо маму, щоб вона теж не хвилювалася за Джері.

Лінда змученим поглядом дивилася на чоловіка і доньку.

Розділ 5

Наступного ранку, поснідавши, кожен взявся за свої справи. Як зазвичай, Лінда клопотала по господарству. Мала гралася іграшками в дитячій, а батько сімейства на задньому дворі лагодив антиквар, так він лагідно називав свого старенького форда. Величезна темна калюжа, яка не давала йому спокою після зливи, була за кілька кроків від автівки. Слай зосереджено розглядав щось у капоті. Підвівши голову, щоб взяти з ящика інструмента, він раптово завмер від жаху. З калюжі, ковзаючи асфальтом, тяглося до ящика щось довге й чорне.

Слай, щоб не лякати дружину, змовчав про побачене. Після обіду до нього зайшов сусід, старий Френк Каротті. Він жив один, бо дружина – доброзичлива і привітна Катрін – померла рік тому. І щоб не впадати в смуток, самотній старий часто заходив до Вітонів. Саме йому Слай усе й розповів. Вони вдвох пройшли на заднє подвір’я і, наблизившись до калюжі, зупинилися. Нічого незвичайного в темній воді не спостерігалося.

– Ти мене розігруєш? – Френк зробив кілька кроків до калюжі та ще й так, що вода ледь не торкалася його черевиків.

– Обережніше, Френку! Прошу, відійдіть, – стривожився Слай.

Але в цю мить з блискавичною швидкістю, мов аркан, ногу старого обвила жива слизька мотузка. Френк скрикнув, а Слай побіг у гараж. Він повернувся з сокирою і вдарив вістрям по калюжі в тому місці, звідки з’явилося щупальце. Обрубок зник у воді, а друга його частина, зісковзнувши з ноги старого, впала біля калюжі. На чорних штанах Френка виднілася зигзагоподібна дірка, з рани сочилася кров.

– Швидше до будинку! – Слай підхопив під плече сусіда.

Лінда з подивом зустріла чоловіків на ґанку.

– Телефонуй негайно лікарю! – скомандував Слай.

– Але що сталося? Що то за крик? Звідки кров? – Лінда з переляку не знала, чим зарадити Френку.

Через годину Вітони пили чай у вітальні, тут же був місцевий лікар Пітер Хайс. Френк Каротті напівлежав у кріслі біля каміна і тихо стогнав. Слай і лікар стиха про щось сперечалися. Кеті розглядала велику дитячу книжку з картинками, зручно вмостившись на колінах мами. Лінда була в пригніченому стані, в неї страшенно розболілася голова. Мала закрила книжку і обійняла матір:

– Бачиш, мамо, мій восминіжок існує, а ти мені не вірила! А чому йому не сподобався дідусь Френк?

– Ні-ні, сонечко, це не так, – відповів замість Лінди Френк.

Він намагався не показувати, наскільки пригнічений і стурбований. Решта дорослих мовчали, кожен думав про те, як бути далі.

Френк порушив мовчанку:

– Я хотів відвідати свого приятеля Нікольсона. Він не відповідає на телефонні дзвінки. Мабуть знову щось трапилося, а дружина до доньки поїхала... Побачити б його, та куди мені тепер... Дуже пити хочу…

Лінда пішла на кухню по воду, а мала Кеті підійшла до старого:

– Боляче, дідусю?

– Нічого, дитинко, головне – не панікувати.

– А восьминіжок теж закричав, коли татко йому відрубав лапку?

Лінда застигла зі склянкою води у дверях вітальні:

– Доню, звідки ти про це знаєш?

– Я бачила з вікна вашої спальні. Вибач, мамо, мені так подобається гратися у вашій кімнаті на ліжку з ляльками.

Пітер Хайс і Слай пригнічено мовчали. До цього вони сперечалися про те, який вид істот може мешкати в калюжі, та чому бензин на них не подіяв.

Провівши у двір Хайса, Слай подякував йому.

— Містере Вітоне, — сказав, прощаючись Хайс, — повідомляти владу і поліцію про те, що сталося, поки не варто. Раптом це спричинить наслідки, ваша сім’я привертатиме увагу, наче проказа.

Слай повертався до будинку і раптом згадав про те, що калюжа була поруч з асфальтом, але не на ньому. «Невже ці тварюки сховалися в землю? – майнула думка, – а вночі знову йшов дощ, тож склад води в калюжі змінився на сприятливий. Звісно, сприятливий для них».

Але про кого саме йшлося, Слай не розумів. Лінда наполягала, щоб Френк залишився в їхньому будинку.

– Вам, можливо, треба буде допомога, – вмовляла вона старого.

– Я згоден з дружиною! Залишайтеся, Френку, – підтримав її Слай, – адже це я втягнув вас у халепу.

– Дякую, друже! Відчуваю, що підскочила температура, певно це тому, що покалічив ногу, – Каротті важко зітхнув і знітився.

– Ходімо, Кеті, я тобі почитаю. Нехай дідусь відпочине, – Лінда взяла доньку на руки, – Слай, приготуй, будь ласка, нам трав’яного чаю. Не завадило б усім заспокоїтися.

– Слухай, синку, вчора в телевізійних новинах був репортаж про лабораторію за лісом. Там щось сталося. Поліція оглянула приміщення, але нічого підозрілого не знайшла. Проте жоден співробітник лабораторії не хоче туди повертатися, – розповів Френк, коли Лінда з дитиною вийшли.

– Так, щось відбувається! Але що в біса могло статися, щоб так налякати персонал? – гнівався Слай. – У нас, до речі, завжди працює телевізор, Лінда каже, що їй так веселіше.

– То вона бачила ті новини?

– Ні, Френку! Проте Лінда пізно ввечері дивилася передачу про чудернацькі гриби. Там йшлося про.... - Слай замислився.

– Квітохвісника Арчера! Я бачив ті побрехеньки. Якщо цей гриб десь і росте, то шукати його варто в Австралії та Новій Зеландії. Може ще в Азії, Африці, Америці, на острові Святої Єлени, чи в Маврикії.

– Ви так уважно дивилися сюжет?

– Синку, коли живеш один, то помічаєш надто багато. Ті гриби мають дивну властивість – вони рухаються.

– То в нас ростуть гриби в калюжі? – засміявся Слай. – Це маячня!

– Я й сам швидше повірю в те, що їх розсіяли прибульці. Ніж в те, що гриб потрапив сюди, в Канаду.

– Авжеж! Надуло штормовим вітром, – Слай розливав чай і скоса поглядав на ногу старого.

Розділ 6

Старий Нікольсон був трохи напідпитку. Повертаючись додому від товариша, він пішов навпростець через ліс, аби швидше доплентатися додому. Того дня вони з давнім товаришем не одну годину просиділи за пляшкою віскі. Нікольсон останнім часом зловживав не лише спиртним, а й повною свободою холостяка. Щовечора дружина зустрічала його вдома монотонним бурчанням і намагалася якнайшвидше відправити спати. Втомившись від витівок чоловіка, вона поїхала до доньки. Бо скільки старий не присягався, що забуде дорогу до бару, то було намарне.

Нікольсон повільно брів між деревами, тихо наспівуючи старий мотив. Йому було легко та весело. Дружина повернеться не скоро. Та й без неї жити спокійніше. Йому не подобалося, прокидаючись вранці, з почуттям провини дивитися на дружину і пускати клятви на вітер. Адже совість таки мучила.

Нікольсон раптом закляк на місці. У цій частині лісу він не бував. Тож треба було знайти стежку назад. Старий сердився на себе, а тут ще й черевики промокли. Він раз у раз ненароком натрапляв на калюжі. «Клятий дощ, – сердився старий, – Періщить і періщить, ніяк не прийме його земля, ніби й не хоче впустити в себе. Божевільне століття, все якось не так...»

Старий ніяк не міг знайти стежку, а попереду завиднілася величезна калюжа. Він замислився, як її краще оминути. З гілки дерева злетіла ворона і сіла біля темної води. Пташка, певно, хотіла попити, але зволікала. Вода мала підозрілий темний колір, як сама ворона, і по поверхні калюжі невпинно йшли невеликі хвилі.

Нікольсон вкотре глянув стурбовано на свої змоклі черевики, але нежить схопити не хотілося. Потім глянув на ворону, але пташки вже не було. Не почув старий і змаху крил, тільки вловив сплеск води, чи це хлюпання від його черевиків...

«Віскі, кляте віскі, треба вибратися звідси якнайшвидше», – подумав він і відчув, що втрачає рівновагу. Слизькі чорні канати обвили його і тягли до води. Нікольсон закричав від жаху, але тієї ж миті відчув у роті кілька великих щупальців. Такі ж велетенські черв’яки повільно лізли старому в очі та вуха. Нікольсон вже цього не відчував. Ледве живе тіло судомило.

Розділ 7

Кеті підбігла до калюжі. Присіла і набирала воду в маленьке відерце. З калюжі визирнуло щупальце. Дівчинка радісно скрикнула. Чорна рухлива мотузка незабаром з’явилася на дитячій голівці і повільно пересувалася вперед-назад, немов пестила дівчинку. Кеті із захопленням спостерігала за тим, що відбувається, поки не з’явилася Лінда. Наче відчувши недобре, щупальце обвило дитячу шию і потягло до води. Кеті не чинила опір. А жінка, ніби скам’янівши, кілька секунд стояла серед двору, потім, ніби схаменувшись, закричала і... прокинулася. Слай мирно спав, посміхаючись уві сні. Лінда зарилася в подушку і заплакала.

Минуло кілька днів. Не додзвонившись другові, Френк, шкутильгаючи, пішов його відвідати. Він неквапливо брів вулицею та незабаром звернув до будинку Нікольсонів. Вхідні двері були зачинені. «Певно після чергової чарки зачинився та дрімає», – подумав Каротті. Але пошту біля входу ніхто не забрав, тож Френку спало на думку, що господаря нема. Читати жовту пресу Нікольсон любив. «А раптом старого пня потягло на повітря, та й чи до газет йому, коли він, напевно, вдома довго й не буває», – розмірковував Френк і вирішив пройтися лісом, де любив гуляти його товариш. Каротті голосно кликав друга, та у відповідь було чутно лише шум верховіть.

Просуваючись вглиб лісу, Френк почув дивний звук. Так могло кричати якесь звірятко. Крик був схожий на жалібний стогін. Старий підійшов до величезної калюжі. Він уважно роззирнувся довкола. На протилежному березі великого стоячого озерця, що утворилося після дощу, сиділо воронятко і намагалося злетіти, жалібно стогнучи. Пташеня було мокрим. Коли йому вдалося піднятися над землею сантиметрів на п’ять, то Френку привиднілося, що в нього замість лап щупальці, які рухаються. Каротті кілька хвилин спостерігав за таким природним раритетом, а потім з переляку кинувся тікати з лісу. Не наздогнавши нову жертву, щупальця ковзали у зворотному напрямку, заплутавшись у кущах…

Ліс був позаду. Френк стояв біля паркану, тримаючись за серце. «Треба повідомити поліцію, поліцію...» – шепотів старий, втрачаючи свідомість.

Розділ 8

Незабаром у місцевій пресі з’явився репортаж про тіло Нікольсона, яке знайшли в місцевому лісі. Його ніби продірявив наскрізь велетенський черв’як. Сезон дощів вщух, і вода після зливи повільно випаровувалася. На дні висохлих калюж мешканці міста знайшли квітохвісника Арчера. Рослина нагадувала зблідлу руку мерця, що наче вилізла з-під землі. Історія набула розголосу, тож до міста завітала група вчених, яка взяла рештки рослини на дослідження. Отримавши дозвіл мера, вчені працювали в покинутій лабораторії. Серед мотлоху і медичних інструментів вони знайшли щоденник Віллі Брауна – малодосвідченого лаборанта. Чоловік писав про пальці диявола, на які натрапив кілька років тому в Америці. Йому вдалося вивезти до Канади спори гриба та засадити ними домашній балкон.

Згодом Брауна було зараховано до штату співробітників лабораторії, яка вивчала океанічних істот. Віллі спала на думку божевільна ідея: надати квітохвіснику Арчера властивостей живого восьминога. Лаборант проводив дослідження в підсобному приміщенні лабораторії, де й зародилося кубло новоспечених пальців диявола. Вони добряче підросли та якось вночі вибралися назовні, шукаючи поживи і прихистку. Найсприятливішим середовищем чудовисько обрало воду в калюжах.

Віллі Брауну довелося зізнатися колегам про свій експеримент. Жоден співробітник не погоджувався працювати в інкубаторі монстра. Тож Віллі притягли до відповідальності. Френк натомість щосуботи навідувався на кладовище до могили старого друга. А Слай та Лінда продали будинок і перебралися до іншого міста. Про жахливі дощові дні з велетенськими калюжами вони інколи згадували лише завдяки малюнкам Кеті. А дівчинка ще довго малювала на папері яскравого восьминіжка під дощовими хмарами з повним місяцем.