Під парасолькою

— Полінко, доню, це тобі, - мама подала пакунок. Я знаю що там. Мама все життя виготовляє парасольки. І тут також парасолька… загадка полягає у тому, якого кольору? Але скоріше за все така яскрава як я і хотіла. Ми сиділи надворі. Це саме той час, коли начебто легкий осінній холодок пронизує до кісток, змушує замислитися про те, що ж далі…

А потім прийшли хмари. Вони сірі, подекуди чорні роздуті й важкі свинцеві висіли над нашим будинком, над садом, над містом. Здається, я вже встигла звикнути до них. Мама не раділа від того, що тепер люди з усього міста приходили до неї за парасолькою. Тепер було багато роботи й багато грошей. Від шаленого вітру навіть добрі міцні парасольки ламалися. Люди нарікали на долю, на вітер, на майстриню, на погані матеріали, на все, що завгодно тільки не на себе самих.

Мама намагалася триматися. Вона усміхалася мені щодня, співала веселу пісеньку перед сном під гуркіт дощових крапель. Я насолоджувалася тим, що є.

Мати частенько казала, що не рада від того, що тепер завалена роботою. Краще робити парасольки так щоб вони затребувані були час від часу.

Дощ не спинявся. Сонця не було. Надія танула так само як і спогади про сонячне світло. Замовлень більшало. Люди все ще ходили надвір, все ж добиралися до робочих місць крізь дощову плинь. Всі бажали жити так як до того, але не виходило. Я допомагала в майстерні. Замовлень було більше ніж ми могли виконати. А гроші… най би їх кури клювали, а все одно не переведуться. Нічого не хотілося. Сіро, журботно світ відгукався на наші думки. Ми сповільнилися, замислилися, а потім взагалі розчинилися в сірому небі і навіть розмовляти не хотілося. Новин не було. Світ відсікав нас одне від одного дощовими потоками. Мовчання на тлі дощових крапель – от що панувало в ті дні.

Все, до чого торкалася темрява – розчинялося, ставало зітканим із тіней. Скоро ми побачили, що наші міста, наші будинки, наші побутові речі стають зіткані з тіней. Ми оточені темрявою, напівсірими тонами, де можна згубитися у самотній безнадії. Ніхто нічого не знає. Так, люди виходили з дому й не поверталися, губилися у темряві.

З’являлися нові діти, що не пам’ятали вже світла й тепла, що народилися замисленими і такими й росли, що поступово втрачали цікавість до світу зовнішнього, а внутрішнього мали так небагато, що в ньому навіть тонути не цікаво як у чайній ложці…

Коли замовлень було надто багато так, що нам вже не сила тримати робочі інструменти, взявши свою парасольку вийшла з дому мама. Я чекаю її…

Ще й досі чекаю.

Все до чого торкається темрява знецінюється, стає чужим. Я дуже боюсь цього. Ми звикли до дощу настільки, що не помічаємо його гуркоту. А він же був хорошим колись… а потім таким відчуженим як і ми… а тепер став всесвітнім лихом…

Річ не в тім що скрізь вода… з неба спускається темрява, що поглинає усе. Я не можу цьому опиратися. Не маю сил. Рятує тільки світло. Здається, щодня світло у вікнах блідне. Його стає менше.

Я наче корабель орієнтуюся на ті маяки у вікнах, щоб пересвідчитися, що десь там по інший бік дощу тримається ще хтось.

Ні, все ж маю вийти надвір. Я так боюся теж розчинитися, але жити у власних стінах, де здушує так що аж тріщать ребра… я маю вийти… може, знайду маму… на столі вже тисячі і тисячі замовлень, монет срібних і золотих, записок із проханням допомогти.

Люди просять темні парасольки. Цим вони сподіваються чи то не відрізнятися від неба чи то налякати його своєю темною суворою маскою. Всі тут носять маски. На цьому карнавалі не цікаво, бо маски у всіх однакові – ми безликі. І я. також.

Чомусь я не хочу бути такою як усі. Розгортаю подарунок… я забула про нього. То було так давно, що здається, в іншому всесвіті. Мене сьогоднішню від тієї Поліни, що отримала подарунок відділяє ціла вічність…

А парасолька-таки кольорова… яскрава, аж виблискує навіть під сіро-чорними променями від хмар, за якими десь там, можливо, світить сонце… воно там завжди є, тільки ми не бачимо… а я мрію побачити… цікаво, скільки часу минуло, може, зараз вже літо… Хочу знов відчути холодок, що пробирає аж до кісток.

Якщо зараз весна чи літо… згадую, як мріяла висадити квітку… маму я не знайшла… але шукатиму. Знайду.

Під яскравою парасолькою безпечніше виходити на вулицю… люди розступаються, не поглинаючи мене своїми затравленими поглядами. Я не така як всі вони. Я знаю, що там десь є сонце. Я пам’ятаю кольори…

Місцеві малі вчать назви кольорів по моїй парасольці разом з батьками чи старшими братами-сестрами. Це все, що я можу зробити для світу і для людей… потроху виконую замовлення, хоч я не настільки вміло роблю парасольки як мама. Але, здається, нема для кого. Люди перетворюються на тіней, на туман, що тільки шелестить… вони віються за вітром, світ керує ними, а не вони світом… змучені й зажурені… їх будинки також тінь, їх речі тінь, тому й не потребують парасольки… вони впевнені, що нічого не зміниться.

А хтось незмінно носить чорні, намагаючись віддзеркалити небо чи й полякати його. Але ніхто чомусь не вірить в сонце… наче я оглухла, наче ці всі люди втратили пам’ять… вони теж тіні? Але до кожного я можу доторкнутися рукою…

Сонце є. треба вірити.

Коли я прикриваючись парасолькою садила квітку, то люди, що дикувато поглядали на мене з різних боків питали чи не жалко мені квітку… Хтось говорив, що я ховаю свою надію, бо квітка в домі остання і я скоро стану тінню. Але ці люди… то море тіней.

Якщо так піде й далі, то нікому буде ні приходити з новими замовленнями, ні забирати парасольки, ні чекати сонця, щоб користуватися ними рідко…

Але у мене є яскрава парасолька. Може, одна на все місто. Вона коштує стільки ж скільки й чорні. Але… Ніхто таких не замовляв скільки я себе пам’ятаю…

Здається, той легкий холодок осені, що пробирає до кісток, медяно-медвяний захід сонця… то тільки плід моєї уяви… я сплю… І все навколо тіні. Море тіней. Я одна з них…

Допоможіть… вони поглинуть мене… Квітка не росте. Змокла і пішла під землю чи її змило?... парасолька блякне від вологи, здається, скоро розчиниться… чи я перетворюся на воду…

Вони всі тіні… а я… дівчинка з яскравою парасолькою! – до мене підбіг хтось, схопившись за промоклий одяг. Я не знаю, чи можна зупинити перетворення на тінь… ще мить тому я знала, що вже тінь невідворотно. А тепер… Під моєю парасолькою опинився маленький хлопчик. Я вмію плакати… виявляється… із запізненням до мене доходить зміст його слів. Я бачила його на вулиці, коли сестричка показувала кольори на моїй парасольці. Навмисне постояла довше, щоб вони все роздивилися і він встиг все спитати, подивуватися, запам’ятати й надивитися хоча б один раз. Мені хотілося, чесно, врятувати цей світ. Бо я живу тут. І я його люблю. На маяки світла у вікнах навпроти не доводиться розраховувати. У мене менше шансів стати тінню. А місто поринає в темряву. Я наспівую йому ту ж пісеньку, що й мама…

Від її світлин легкий фльор парфумів… вона повернеться, коли засяє сонце… Чи повернулася вже?...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Роман Фещак
27.05.2023 13:42
До частини "Під парасолькою"
Дуже гарно написано. Мені припали до смаку метафори, що ви використали. Сірість і дощі цього життя змушують людей перетворюватися на безмовні тіні, ховатися за чорними масками, але попри все є ті, хто не втратив барв і продовжує нести їх іншим. Дякую за чудову оповідку. 🤗
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Рута Азовська
    27.05.2023 13:47
    До частини "Під парасолькою"
    Дякую))) Рада, що сподобалося) Саме так, хотіла саме на це звернути увагу щоб людей під яскравими парасольками було більше)))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше