Ніна

Справи Юлії потроху налагоджувалися. Потерпілий раптом забрав заяву. Суд виніс м’який вирок. Яна повернулася додому, до мами.

А от Ніні стало гірше. Лікарі наполягали на терміновому хірургічному втручанні. Поки бабуся чергувала у ліжка онуки, Марина і Юлія опікувалися Андрієм. Ганна Миколаївна була виснажена фізично і морально. Бадьоро посміхаючись дівчинці, на яку чекала операція, сама вона буквально ледь трималася на ногах. А потім - не зводила очей з дверей операційної і держалася на самому адреналіні.

Нарешті все позаду. Операція пройшла успішно. Кардіолог залишився задоволений результатом. Ніна була ще дуже слабкою і після виходу з наркозу, знов швидко заснула. Тепер вже звичайним сном. Ганна Миколаївна також задрімала біля онучки, тримаючи її за руку. 

Коли в палату зайшла Марина, щоб відправити бабусю нарешті відпочити, дівчинка раптом трохи розтулила очі. 

- Ти моя мама?- прошепотіла вона.

- На жаль, ні,- розгублено відповіла жінка.

- Дивно, мені здалося, хтось кликав мене на ім'я,- так само пошепки сказала дівчинка.

- Може бабуся уві сні? Або тобі наснилося, - зауважила Марина.

- Ні, вона ніколи не кликала мене Софійкою,- Ніна закрила очі й знов заснула.

Жінка тихенько вийшла в коридор. Щось настирливо ворушилося в пам'яті, але спогад ніяк не вдавалося ухопити. Вона невпевнено дісталася до вікна й притулилася чолом до холодного скла. До неї одразу ж хтось підійшов.

- Вам погано?- як крізь вату пролунав жіночий голос.

- Ні, все гаразд. Можна вас запитати?

- Звісно, якщо це не лікарська таємниця, - спробувала пожартувати медсестра.

Марина розповіла про те, що щойно сталося в палаті.

- Звісно, я скажу лікарю, але не хвилюйтеся: таке трапляється,- заспокоїла чергова реанімаційного відділення збентежену відвідувачку, - Після наркозу іноді свідомість плутається, але таке швидко минає. Завтра вона й не згадає про це.

Яні прийшло на думку запросити на день народження Ніну та Андрія. Юля була не проти, навіть зраділа, що доня сама до цього додумалась. Наступного дня вона зателефонувала бабусі нових друзів Яни додому. Відповів Андрій, який тільки-но повернувся зі школи. Ганна Миколаївна знов була у Ніни. Дівчинка ще не зовсім одужала. Процес йшов дуже повільно, тому лікар відклав виписку ще на декілька днів. Засмучувати доньку не хотілося. Тоді вони вирішили зробити Ніні сюрприз: приїхати в лікарню з тортом. А потім, коли дівчинку випишуть додому, відсвяткувати день народження як годиться. 

Ніна була на два роки старша за брата. Але хвороба наче змусила її розтанути, й виглядала дівчина маленькою. Однак великий сірі очі на блідому обличчі були напрочуд живі й блискучі. Вона дуже хотіла додому.

Яна зайшла першою, чемно привіталася із Ганною Миколаївною, й присіла на край порожнього ліжка.

- В мене сьогодні день народження,- урочисто оголосила Яна, і хитро примружилася - і я хочу запросити тебе. 

- Але ж я не можу нікуди піти - засмутилася Ніна, - ти ж сама бачиш. Одужую після операції. Лікар казав – через тиждень.

- Тому ми прийшли до тебе! - переможно посміхнулася Януся.

Двері відкрилися, і в палату зайшли Андрій, Юлія та Марина. Торт був смачний і великий. Всі тихенько проспівали “з днем народження тебе“ й прийнялися за частування. Вистачило пригостити всіх "сусідок" Ніни та медсестер на чергуванні. 

Марина особисто віднесла частину торта на пост, щоб подякувати за дозвіл відвідати пацієнтку такою компанією. На столі лежав стос папірців – направлення на ранкові аналізи. На верхньому був надрукований номер палати Ніни. Але її імені в ньому жінка не побачила.

- Вибачте, тут, напевно помилка. Дівчинку, до якої ми прийшли, звуть Ніна. А тут навпроти її прізвища прописана буква "Я".

- Ні, немає ніякої помилки. Вона наша "постійна клієнтка". Ніна - це скорочено, бо їй не подобається її ім'я й вона просить називати її так. Насправді вона - Яна. Тобто Яніна.. З вами все добре?

- Що? Так, трохи втомилася: просто багато подій за малий проміжок часу.

Але почуття дежавю не відпускало. Марина відчувала, що має щось згадати. І ця думка ніяк не полишала її, не давала їй спокою. На мить їй здалося, що хтось гладить її чимось м'яким і теплим по потилиці. І тоді з якихось глибин души піднявся втрачений спогад.

«Мене назвали Яна. Ім'я бабуся придумала. Але воно мені не подобається. В мене має бути інше».

«Софійка» - подумки погодилася тоді Марина, а дівчинка кивнула в відповідь.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.