Ганімед

Ракета вилетіла з Нью-Йоркського космопорту.

— Як ти? – спитав астронавт кремезної натури.

— Відчепись – мене знудило на підлогу.

— Даремно ти так. Тобі що, не розповідали що розмова допомагає не втратити свідомість? Втратиш свідомість – потім тобі буде ще гірше – він широко посміхнувся.

— Хто ти такий взагалі?

— Зак.

— Френсіс – його знову знудило.

— Яким вітром?

— Жив в Лондоні, працював детективом, коли почалась американо-європейська війна переїхав до Нью-Йорку. Нью-Йорк дороге місто, а жити на якісь гроші треба.

— Щось ти не виглядаєш як шахтар. Як тебе прийняли?

— А я не шахтар. Я охоронець.

— Хто, хто? Від кого ти будеш нас охороняти? Від зелених чоловічків? – Зак засміявся.

— У компанії не вистачало обладнання для тридцять п’ятого шахтаря, але по документах хтось повинен був летіти. Тому за п’ять днів до виліту вони створили нову посаду – охоронця. Я не знаю, як вони описали його функції – на цьому моменті і я засміявся – але от так от. А ти? Я бачу це твій не перший виліт.

Ракету сильно тряхнуло. Якби не ремені, якими надійно були прікріплені до кресел всі астронавти, вони впали б з своїх місць.

— Так, я вже три рази літав на Марс – доставляв паливо. Але так далеко я літаю вперше.

— Чому саме в космос? На Землі теж є багато роботи.

— У мене велика сім’я. На земну зарплату довго не протягнеш.

Ракету ще раз штовхнуло. Едвін відчув, що його рука сама висить в повітрі. Вони в невагомості! Це було дуже дивно і моторошно. Ремені відчепились. Він махнув руками і втратив рівновагу. Зак схопив його за руку і допоміг відновити рівновагу.

— Ти взагалі не проходив тренування?

— Мені вкололи щось за день до виліту і все.

— Знав хлопця, йому теж так робили. Вони називають це «швидка підготовка». У нього рік тому відмовило серце.

— Ну, минуле вже не зміниш. – я знизав плечима — Куди всі йдуть?

— Зараз будуть всіх заморожувати.

Я разом з Заком спустився по металевій драбині на перший поверх корабля і став в чергу на заморозку. З кабінету вийшов лікар. Він був високий, мав виразне азійське походження. Він вже був готовий щось сказати, коли до нього підійшов низький дебелий чоловік. На його яскраво червоній формі був великий напис з назвою корабля – «Гермес» і прапор Федерації Сполучених Америк – полотно з білих і червоних смужок, з синім колом, яке містить в собі контури обох Америк, в центрі - капітан. Він щось сказав лікарю і вони зайшли до кабінету.

— Бісить, правда?

До них підійшла дівчина. В її носі був пірсинг, а між носом і правим вухом велике татуювання.

— Ліза. Пілот.

— Френсіс. Охоронець.

— О, я вже чула про посаду охоронця. Весь екіпаж тільки і говорить про це.

Я подивився в сторону зачинених дверей.

— Капітана звуть Салліван – ніби прочитавши мої думки сказала вона – рідкісний мудак. У нього дядько – директор компанії. Ще й до цього рідкісний патріот. Жодного разу не чула, щоб він не сказав це ідіотське «Хай живе Америка».

— З якої пори ти так ставишся до патріотизму?

— З якої пори за патріотизм вважається постійне повторення однакових фраз?

Я не встиг відкрити рота, як лікар промовив:

— Наступний.

Я зайшов до лікарського кабінету. Більшу частину простору в ньому займали кріокамери – великі капсули, які заморожували людей, які в них лягали. Їх особливістю було те, що заморожені люди не вмирали від переохолодження, а засинали. І коли лікар вимикав камери – люди прокидалися. Більшість екіпажу вже спала в кріокамерах.

— Лягайте.

Я ліг у відкриту капсулу, лікар зачинив кришку. Відчув легку прохолоду, яка пробігла по тілу. Кінцівки оніміли, а за десять секунд я заснув.

За час сну, м’язи розмякли і відмовлялись нормально працювати. Думки плутались, очі боліли від світла.

— Посадка через п’ятнадцять хвилин.

Я зібрав всі свої сили і виліз з камери. На ходу прокидаючись, я полетів до відсіку з кріслами. На диво я жодного разу не втратив рівноваги і долетів до свого крісла. За десять хвилин почалася посадка. Через дуже слабку гравітацію Ганімеда корабель майже не трясло. Ремені відстебнулися.

— Можна виходити! – почув він чийсь вигук в кінці корабля.

Десятки людей ринулись в одну сторону. Частина шахтарів вже виносила балони і ящики. Шлях від шлюза до станції проходив через скляну трубу. Хоча вона і була брудною, можна було побачити що пів неба займав різнокольоровий гігант – Юпітер, який манив своєю неземною красою і маленькі кружечки – супутники Юпітера: Іо, Каллісто, Європа. Але краса Юпітера була оманливою – радіація вбивала всіх, хто наближався до нього і тільки на супутниках було можливе життя.

Гравітація Ганімеда була настільки малою, що людям вона була непомітна. Я, чіпляючись за стіни і орієнтуючись по вказівникам, долетів до їдальні.

— Як ти їсиш цю гидоту? – спитав я у Зака, який одним з перших почав їсти. Він випив вже три тюбика, а Едвін з огидою дивився на перший.

— Я вже забув, що таке нормальна їжа. Коли з’їсиш тюбиків двісті – і сам забудеш.

Я полетів до своєї каюти і озирнувся. Ніяких натяків на цікаве проводження часу не було. В коридорі висіла, викарбувана на металевій пластині, мапа. Поруч висіла поламана табличка «В разі проблем з постачанням повітря герметично закрийтеся в своїй каюті і чекайте на допомогу». Я уважно подивився на мапу. Їдальня, склад, медпункт, каюта капітана. Нічого пов’язаного з дозвіллям. Інтернету на Ганімеді не було, оскільки не має сенсу встановлювати дороговартісну інфраструктуру для шестидесяти людей.

В коридор залетів капітан.

— Хай живе Америка! Чи…

— Хай живе вічно! – Салліван навіть не глянувши на нього полетів далі.

Я полетів за капітаном. Він привів його до складу. Там на коробках переговорювались шестеро шахтарів. Капітан підлетів до них, щось спитав і, отримавши відповідь, полетів далі. Я підлетів до них і спитав:

– Що відбувається?

– Тобі яка справа?

– За зневажливе ставлення до представника служби безпеки на Землі вам випишуть штраф.

– Коротше, представник – шахтар беззубо посміхнувся, але потім продовжив вже без посмішки ¬¬¬– ми тягнули орій на станцію, з тим салагою, Джоном.

Четверо шахтарів йшли по поверхні Ганімеда. Вони трималися за трос, натягнутий від станції до шахти.

— Мені щось погано – сказав в рацію один із астронавтів.

— Невагомість. Мене теж нудить.

Астронавт схопився руками за горло – жест, який означає «потребую негайної допомоги».

Його знудило слизом. Він залив скло зсередини і потрапив на його руки і груди.

— Джон! Не відпускай канат!

Три астронавти підбігли до Джона.

— Понесли ми його на станцію

— Він ще в медпункті?

— Так.

Я полетів до медпункту. Медпункт виглядав красиво. На стінах висіли горщики з синіми, від нестачі світла, рослинами. В просторі не висіло різне сміття, видно що лікар регулярно прибирав тут. До підлоги були пригвинчені три ліжка. На одному з них, лежав непритомний Джон.

— Я вже колов вам стимулятор вчора.

— Що трапилось з Джоном?

— Я не маю право це розповідати, це медична таємниця.

— А я, згідно з контрактом, маю право знати медичну таємницю, якщо вона загрожує станції.

— Він отруївся наркотиками. Низькоякісна синтетика, результати бувають непередбачуваними.

Нарешті щось, чим можна зайнятися. Треба дізнатись, хто міг дати Джону наркотики. Навряд він сам їх провіз.

На наступний день я пішов до каюти пілота. Ліза з усіх його малочисельних знайомих на цій станції найбільше скидалася на споживача.

— Хто там? А, це ти Френсісе. Наскільки я бачу, тобі вже не нудно. Рада за тебе.

— Хто продає тобі наркоту.

— Значить так сьогодні почнеться наша розмова.

— Я бачив як ти курила, вчора.

— Гарна спроба. Тільки не вчора, а позавчора.

По її обличчю прокотилася ледь помітна посмішка.

— Хто продає?

— А тобі навіщо? Навряд ти так зневірився, що хочеш почати курити.

— Джон при смерті, бо курив наркоту.

— Він знав на що йде. Це його вина.

— Я видам тобі річну дозу. Безкоштовно.

— А це вже інша розмова. Механік Роберт Паттісон. Ти його легко знайдеш, він з Марсу. Два метри зростом, рідке волосся і так далі.

— Капітан знає?

— Авжеж. Без його відома цього і не було б на кораблі.

Спіймати механіка було не просто. Він міг бути в будь-якій частині станції, включно з тими в яких мені бути не дозволено. Тому я вирішив чекати в їдальні – рано чи пізно Роберт би з’явився там. Тільки я встиг зручно сісти за великий, круглий стіл, як ззаду підійшов Зак.

— Чим займаєшся?

Я на секунду замислився щоб відповісти, але цього вже було достатньо.

— Значить, чутки ходять правдиві – ти вирішив дізнатися що трапилось з Джоном? – трохи понизивши голос сказав Зак.

— Звідки?

— Чутки в замкнутому просторі ширяться дуже швидко. Слухай, я не хочу знати…

— Ти мені допоможеш.

— Що?

Я пересвідчився що в їдальні нікого нема і продовжив:

— Я знаю хто продав наркоту Джону – Роберт Паттісон, знаєш такого?

— Він механік, зараз у відсіку збагачення повітря. —Зак досі виглядав дуже розгублено.

— Ти підійдеш до нього, під виглядом покупця. Якщо чутки так швидко ширяться, навряд Роберт продасть мені дозу – пояснив він Заку – якщо все спрацює, ти зможеш оплатити своїй сім’ї відпочинок в Бразилії. По руках?

— По руках.

Рудоволосий блідий чоловік два метри зростом стояв на колінах біля апарату для очистки повітря і прибирав з нього пил.

— Гей! Роберте.

— Чого тобі?

— Товкнеш дозу?

— Хто навів? — Роберт був обережним.

— Пілот.

—Десять тисяч доларів, на цьому місті, завтра, о дев’ятій за земним.

Едвін відчинив двері і ввійшов. Роберт зробив вигляд ніби чистить апарат. Якби я власними вухами не чув всю розмову, я би не повірив, що Роберт може бути в чомусь подібному замішаний.

— Ку-ку. Джону ти теж так «товкнув»?

— Да пішов ти.

— Я можу відправити відеозапис розмови прямо на Землю. І коли ти прилетиш, тебе чекатиме десять років колонії.

Марсіанин оскаженіло підстрибнув до мене:

— Ти ще не зрозумів? Ми в космосі. Не на Землі. Капітан корабля на моїй зарплаті. Тебе викинуть в шлюз до того як ти встигнеш пальцем поворухнути.

— Це ти не зрозумів. Якщо ти не скажеш мені чому Джон лежить в реанімації – я вб’ю тебе прямо тут. А якщо скажеш – ми мирно розійдемося.

Оскаженілі звірячі очі Роберта потускніли.

— Чому ти так докопався до того Джона? Він завжди був тупим. Ніколи не курив, а одного разу прийшов і викупив все найдорожче що в мене було. Хтось у нього на Землі помер. А слиз то не від цього. За всі роки, що я продавав і бачив як інші споживають, я жодного разу такого не бачив. Плюс вчора Пол теж ригати слизом почав. А він не покупець.

— У тебе не завалялись зайві сто тисяч і річна доза, бажано найкращого?

— А ти не вдавишся?

— Це не мені. Моїм друзям.

Роберт говорить, що Джон скупив найкраще. Лікар – що найгірше. Хтось з них бреше. Але скоріш за все це лікар. І правда який ще слиз після передозу? Він пішов до їдальні. Зараз там було багато людей – перша зміна шахтарів вже прилетіла, а друга ще не вилетіла. Стоп. Слиз був на руках у Джона… Або Вільям був надто наляканий і тому йому привидівся слиз ззовні скафандра або це нова зачіпка. Політавши трохи по станції він знайшов того шахтаря. Він повертався з розкопок.

— Гей, Вільяме!

— Що? Якщо ти будеш питати про Джона, я вже все розповів. Я більше нічого не знаю.

— Що зробили зі скафандром Джона?

— Скафандр стягували швидко, зламали шлем. Його не лагодили.

— Де він?

— На складі.

Едвін полетів в бік складу. На складі щось знайти було важко. Все літало в невагомості. Він пересунув декілька балонів і ящик і ледве не влетів лицем в синій слиз. І правда, слиз був не тільки в шоломі. Він був повсюди. На руках, на ногах. Але він не міг пройти крізь скафандр, він герметично зачинений. Едвін зробив 3-D фотографію скафандра і набрав трохи слизу в банку. Він уважно вдивлявся в скафандр, коли побачив в ньому дірочки. Вони виглядали так, ніби їх хтось пропалив. Але звідки вони? Не міг же слиз пропалити метал. Чи міг?

На наступний день він пішов на кухню. Нізвідки з’явився капітан.

— Пошук причини смерті Джона не входить в перелік ваших обов’язків, містер Роберсон.

Я зауважив відсутність привітання «Хай живе Америка!».

— Я вже закінчив, пане офіцер. Джон отруївся низькоякісними наркотиками.

— Тому ви вчора, погрожуючи розправою, допитали Роберта Паттісона?

— Він лише підтвердив мою теорію.

— Якщо я хоч раз, побачу що ви займаєтесь чимось подібним – передам на Землю, що ви погрожували розправою моєму механіку.

— Так точно, пане офіцер.

— Сподіваюся, ми домовилися.

Обстановка ставала небезпечною. Треба терміново знайти лікаря.

Я полетів до медпункту. Медпункт виглядав розгромлено. Розкидані речі, деякого обладнання не було на місті. Тіло Джона бездиханно лежало на ліжку. Він мертвий. Але є куди важливіше питання: де лікар?

Я почав ритися в цьому безладі. Ніде не було нічого незвичного. Відкрив ноутбук лікаря. Всередині було повідомлення, відправлене Салліваном.

«Я знаю що ти спостерігав за мною, коли я говорив з охоронцем. До речі, це була не бюрократична помилка. Я власноруч не допустив на посаду потрібного Френсіса Марса і поставив на посаду його однофамільця. Я саботую видобування орію для створення хімічної зброї. Коли ти це читаєш, я вже викликав сюди корабель Європейської Федерації «Братислава». Європейці отримають зразок орію і міжконтинентальна війна не почнеться. Ти можеш вбити мене, але не вб’єш наслідки моїх дій. Щасти».

Я, разом з Лізою, увірвався до каюти капітана. На диво там було не зачинено. Посеред кімнати в невагомості висіло тіло капітана.

— Він вчинив самогубство? – невпевнено спитала Ліза.

— Ні його вбили.

До кімнати влетіли Зак і невідомий астронавт.

— Ви його вбили? – з жахом спитав Зак.

— Ні, це зробили за нас.

— Треба зв’язатися з Землею і повідомити про те, що відбувається — сказав Зак.

— Нам ніхто не повірить. Скинуть все на нас, як на цапів-відбувайл! – сказав Вільям, який теж пробився до кімнати.

— Я відправила п’ять запитів на Землю. Вони не відповідають. Рятувальна шлюпка кудись зникла.

— Нам пощастило, що Земля не відповідає. Якщо б ми повернулися, нас би вбили. А в шлюпці полетів лікар. – у відповідь на здивовані обличчя я сказав – я знайшов передсмертну записку капітана.

— Ми не маємо шансів вибратись.

— Маємо. Салліван хотів викликати корабель ЄФ. Здається, він називається «Братислава».

Ліза зазирнула в бортовий комп’ютер.

— Так, він майже це зробив. Я закінчу його справу. Відправлю відеозапис на «Братиславу».

— Я, Елізабет Нептун, пілот цивільної колоністської ракети Сполучених Америк «Гермес». Я і ще шістдесят три, точніше вже шістдесят людей знаходимося на станції «Авраам Лінкольн» на Ганімеді. Станція займається видобуванням металу, орію. З нього американський уряд прагнув створити зброю для війни з Європейською Федерацією. У нас є зразок зброї і передсмертний лист Джона. Ми прохаємо про допомогу і політичний притулок в Європейській Федерації. Відправлено. Тепер ми можемо тільки сподіватися, що нам допоможуть.

Едвін повернувся до Зака. Він ридав. Едвін вперше бачив його в такому стані.

— Моя родина в Нью-Йорку. Карен, Кеті, Венера… Вони їх вб’ють, а я навіть не можу їм нічого написати, попередити…

— «Лінкольн», ми вас почули. У нас неподалік є колоністська ракета «Братислава». Вона прилетить за три години. Тримайтеся там!

— Ну, тоді треба збирати речі.

На станцію знову повернулося життя. Всі готувалися до виліту.

— Ліза, не забуть взяти побільше ліків з медпункту. Я не певен, що на «Братиславі» вистачить для всіх.

Я знову подивився на ридаючого в куту Зака. Мені хотілося би йому якось допомогти, але я не знав як.

— «Лінкольн», по вам стріляють!

Повітря почало трястись. Пролунав вибух. Світло вимкнулось. Почулися крики.

— Зак, швидше, надягай скафандр.

Я надягнув скафандри і полетів в бік вибуху. Мені на зустріч летів астронавт.

— Куди вони вдарили?

— В коридор «В», той що веде від їдальні до шлюза.

Вогнище знаходилося прямо на шляху до шлюзу. Все було продумано, щоб астронавти не змогли вибратися зі станції.

— Зак, ти куди?!

Зак полетів прямо до вогнища.

— Ти помреш! Зак!

Зак зник за язиками вогню. Хоча все відбулося дуже швидко, для мене пройшла вічність. Крики і вогонь ніби перемістилися на задній план.

— Ти так і будеш втикати? Може допоможеш розгерметизувати станцію? – я навіть не помітив, як з-за спини підлетіла Ліза.

— Що треба робити?

— Треба долетіти до очисної. Там є великий червоний важіль.

Я полетів до очисної. Кімната розташовувалась в іншому кінці станції. Поки я летів, розмірковував над тим що сталося. Скоро показався червоний важіль. Натиснув його. На диво піддався легко. Вогонь згас. Тримаючись за стелю станції акуратно вилетів через діру у космос. Над ними парила ракета із написом «Братислава» словацькою і англійською мовами.