Тераріум

Людиною бути гидко.

Та всі чомусь народжуються людьми. Приходять у світ із криком, дриґаючи недолугими кінцівками. Споглядають на все великими лупатими очима. Викохують всередині себе нікому непотрібні емоції.

Тому з дитинства сидять у своїх тюрмах-будинках, доки не стануть кимось іншим. Сидять, насолоджуючись процесом перетворення у справжніх себе. Таких, що зможуть вийти у великий світ і стати там важливими.

Аби жити у суспільстві необхідно змінитись. Кожен сам вибирає, ким саме хоче бути, є тільки одна умова ― залишатись людиною не можна.

Я лежу на підлозі, намагаючись звільнити думки й дивлюсь у порожню стелю. Хочу стати змієм. Кажуть, плазунам найлегше пристосуватись і знайти роботу. Вони слизькі, швидкі й хитрі, тож можуть знайти вихід з будь-якої ситуації.

Але позбутись мерзенного людського тіла не так вже й легко. Відкинути зайві кінцівки, змінити шкіру на луску, видовжити язик і головне ― наповнити залози отрутою, ― на це можуть піти десятки років.

За два роки я зміг усього лише змінити форму зіниць. І все, процес заглух, хіба що ліва рука здається нарешті почала всихати.

Життя ― така дурня. Годинник запікав, сповіщаючи, що час медитації минув. Треба знов оглянути тіло, можливо я хоч трохи змінився? Де там, все як і раніше. Очі й злегка видовжений язик, ноги залишились такими ж, і дві нещасних лусочки на шиї, яких майже не видно.

Батьки відмовляли мене, казали, що змієм стати занадто важко, але я вмикав телевізор і захоплено дивився, як гадюччя лізло з усіх боків цього мінливого й дивовижного світу.

Змії правлять усіма. Саме так ― славнозвісні леви відійшли у бік. Їхнє царювання закінчилось пихатістю, що не дала змоги вчасно помітити, як змінився світ. Суспільству зараз потрібна гнучкість, можливість плести таємні змови й інтриги. Зрештою на цьому тримається все.

І я хочу бути одним із них. Хочу прослизати у найменші щілини та скидати шкіру, коли це буде потрібно.

Двері скрипнули й до кімнати, похитуючи яскравими хвостиками забігла моя молодша сестра.

― Братику, я б хотіла, щоб ти залишився таким як і був... ― торкається тендітною ручкою моєї шиї.

Вона ще маленька й нічого не розуміє. Не знає, що, аби жити, обов’язково треба змінитися.

― Я мушу стати кимось, ― кажу засмучено, ― аби вийти у світ.

― А хіба не можна просто залишитись собою? ― її наївний погляд мене бісить.

Мале дівчисько нічого не розуміє. Не знає, як усе влаштовано. Залишитись собою? Зараз я ніхто. Хіба вона не бачить, як старанно я намагаюсь позбутись усього зайвого. Такі як вона, слабкодухі, зазвичай перетворюються на кроликів ― милих, пухнастих і беззахисних. Одного разу вона стане прекрасною їжею для чергового удава, що на мить захопиться її довгими вушками, перш ніж проковтнути, цілком зруйнувавши її життя.

― Колись я тебе з’їм, ― я сказав це цілком серйозно, видушивши з себе всю ненависть, що походила від розуміння того, що таке мале дитинча сміло мене жаліти. Та вона лише посміхнулась у відповідь і проказала:

― Не зможеш. Я знаю, що насправді ти мене любиш. ― і пішла геть.

***

Навіть якщо все йде за планом, не обов’язково станеш щасливим.

Я нарешті відкинув усе зайве. Змінився і зміг вийти у великий світ. Мені здавалося, що всі там тільки й чекають на мою появу, одначе таких самих як я, слизьких і лускатих, тут повно. І кожен намагається заповзти якомога вище, продираючись крізь кубла собі подібних.

День у день, душачи себе власною непотрібністю, я виконую всілякі дурнуваті дрібниці, яких від мене вимагають начальники, всього аби лише колись досягти їхнього рівня. І що зміниться тоді? Я буду таким самим хитрим і брехливим. Моя «неперевершена» унікальність насправді ніколи такою не була.

Так, я вмію брехати. Але у світі, де усі брешуть, моя брехня нічого не варта. Найдорожчою залишається істина, яку вже ніколи не віднайти. Вона потонула десь глибоко в каналізаційних стоках мільйонів неправд, разом із силою волі й критичним мисленням.

Так, я хитрий. Та чи не кожен другий удав хитріший за мене. Звивисті стежки інтриг тільки ще більше заплутують, коли їх плетуть усі. Ці нескінченні лабіринти вже здається не мають кінця.

Моя сестра справді стала кроликом. Однак було дещо, про що я не подумав тоді. Навіть у кроликів є зуби. А ще вони вміють швидко бігати.

Отак вона і втікає від проблем, а коли зайде у глухий кут ― показує зуби. Вона майже ніхто для суспільства, розмінна монета, однак здається щасливішою у своєму маленькому й непомітному житті.

Я ж частинка системи. Крихітний, але важливий пазл, що допомагає світу рухатись уперед. Чому ж мені все дається так важко?

Можливо, через мій секрет? Адже я змінився не повністю. Так би мовити, не на сто відсотків. Десь під одягом я все ще ховаю невеличкий клаптик м’якої шкіри, з якого несамовито б'ється людське серце.

З цим щемким стукотінням неможливо жити. Пекучий біль, розтікаючись по всьому тілу захоплює мозок і все одразу стає таким огидним і нестерпним. Так, це недолік, якого варто позбутися. Я впораюсь.

***

Все ідеально. В мені не залишилось нічого людського. Тепер, я можу з легкістю відкинути шкіру та йти вперед ні про що не жалкуючи.

Я роблю бридкі й брудні речі, однак ніхто не може зробити їх краще за мене. Пів життя витратив на вдосконалення і тепер я справжній профі.

Віддаю накази різним безперспективним вужикам, що навіть не змогли виплекати в собі отруту. Керую жабами у болоті. Без жалю прибираю зайвих.

Життя суворе, що поробиш. Виживають найсильніші. Непотріб варто викидати, наче сміття.

Сміття... Кожного разу, коли чую це слово згадую сестру. Навіть не знаю, що з нею. Наші шляхи розійшлися дуже давно. Та і яка різниця? Їй ніколи не подобалось ким я став.

Дратувала своєю правильністю. Завжди виглядала так, ніби віднайшла істину. Тому й зникла. У цьому світі зневажають шукачів правди.

Яка дурість! Замість того аби забиратися на гору, вони вперто лізуть вниз, дряпаючись об колюче гілля.

Навіщо кролик перестав тікати? Наївне дівчисько.

***

Події пролетіли, наче пісня на перемотці, швидко й незрозуміло. Здається, щось важливе пройшло повз. Я стаю все повільнішим і повільнішим ― відчуваю себе огидним слимаком, що ніяк не може наздогнати свій час. Нікому не потрібним і забутим гадом. Цей жорстокий світ взяв з мене усе що хотів. Висушив дотла й повернув назад у ту ж тюрму, де все починалось.

Я рідко виходжу з дому. Старість ― це ще одна слабкість. Кажуть, в старих зміїв за плечима неоціненний досвід. Але, оглядаючись назад на своє життя, я бачу лише пустку. Величезну непроглядну яму.

І в таку яму я викинув своє життя. І чому я раніше ніколи не озирався? Навіщо вирішив стати плазуном?

Життя ― така дурня.

Пригадую своє дитинство й розумію наскільки дурним я був. А моя сестра, як виявилось, мала рацію. Якби ж я тоді її послухав.

А тепер що? Тепер уже пізно. Не можна переробити те, від чого майже нічого не лишилось.

Мене немає. Мене ніколи не було. І те, ким я став, насправді не було мною. Я жив, наче чиїмось чужим життям. Тепер не маю ні сім'ї, ні друзів. Які друзі в старого змія?..

А якби залишився людиною? Що б тоді було? Якби усі люди залишалися собою, яким би виглядав зараз цей світ? Звідки взялося це бажання перероблювати себе?

Більше питань ніж відповідей. Це все так сумно.

Нещодавно зустрівся з сестрою. Виявляється, вона тоді не загинула. Просто пішла жити якомога далі від суспільства.

― Ти щасливий? ― вона запитала тільки це. Після стількох років розлуки, це єдине, що її цікавило.

Я промовчав. Гадаю, питання було риторичним. Дивлячись мені у вічі вона й так усе зрозуміла.

― Пробач, ― не знаю за що саме я просив вибачення. Та все ж хотів сказати їй ці слова. ― Я...

― Я знаю, що ти мене любиш, ― вона не дала мені договорити, ― Ти обрав життя в тісному тераріумі, ― зітхнула, ― Я ж була вільною. Проси пробачення в себе. ― і пішла геть.

Я став занадто сентиментальним. Помітив одну просту істину, яку раніше вважав недоліком ― ким би ви не стали та як би не прожили життя, ваші діти все одно народжуються людьми.

Все-таки, щось у цьому є. Ніби доля дає другий шанс, тисячі нових шансів, на які покоління за поколінням, ми не звертаємо уваги. Справжній уроборос, що кусає власний хвіст. Вічне життя, що дає змогу лише вічно помилятись.

Може колись це колесо зупиниться? Може колись люди, все-таки захочуть залишатися людьми?

Що ж тоді зміниться?

Не знаю, я жив у тераріумі й ніколи не бачив нічого іншого. Але здається… Здається так стане набагато краще.

Ні, я у цьому впевнений.